Ірена Карпа: “Люди, що посилено лайкають чужий бодіпозитив, самі воліли б бути фітнес-курочками”

Ірена Карпа не розмінюється на дрібниці та бере від життя усе, що воно дає. Створити свій гурт, написати з десяток книжок, працювати журналісткою, першим секретарем з питань культури посольства України у Франції, бути мамою, дружиною і врешті-решт переїхати до Парижа. Не кожен за ціле життя встигне зробити хоча б половину із перерахованого, а от Ірена Карпа навіть не називає себе багатозадачною людиною: “Секрет в тому, що я не роблю все одночасно”.

В інтерв’ю для Marie Claire письменниця розповіла про соцмережі, хейтерів, свої книги, сучасний феномен блогерства та ставлення до бодіпозитиву. 

— У XXI столітті ми всі — багатозадачні люди. Ви також мультиінструменталіст. Як вдається поєднувати музику, письменництво, родину, а у минулому навіть дипломатичну роботу? Часто відчуваєте вигорання?

— Одне з найчастіших питань, які мені задавали в житті: хто ви більше — співачка чи письменниця? Йдеться про мій гурт QARPA з сімома альбомами й десяток книжок. Я заводилася говорити про Відродження і своє переконання щодо обов’язку людини розвивати всі таланти, які їй дав Боженька. І от ура — дочекалась питання, коли журналіст звичним тоном стверджує, що всі ми багатозадачні люди. Дякую тобі, добра дівчинко!

Секрет в тому, що я не роблю все одночасно. От зараз, наприклад, я відповідаю тобі, а дитина вимагає підключити її айпад. Я ж просто видаю загрозливий рик і продовжую писати, хай почекає.

Робота з 09:00 до 18:45, як було заведено в нашому суспільстві, — це найменш “моє”. Я звикла працювати тоді, коли мені зручно — вночі, вдень, на вихідних, у транспорті, в телефоні тощо. Тому й виходило, що крім цих годин робочого дня я весь час займалась роботою і в поза офісні години, на відміну від колег, які виключають робочий комп і йдуть додому, до родини. Ніхто мені в цьому не винен, звісно, це мої резинові ліміти. А от коли вдавалось утекти від роботи й дітей і заскочити на терасу кав’ярні — я писала, писала, жадібно писала. Це був час для мене і для тексту. А все одно дивно, як вдалося написати цілий роман за два роки.

Домашні справи — закупи й готування їжі — мене не виснажують, а навпаки надихають. Я обожнюю годувати тих, кого люблю. А ще я просто багато ходжу в кіно. І вчуся на сценариста. Можливо, секрет не-вигорання якраз у цих коротких перебіжках між видами діяльності. Найулюбленіша перебіжка — до концертів QARPA. Обожнюю ці обміни енергією з публікою. Хоча, звісно, й викладаюсь повністю, до останньої краплі. Це просто досвід, який не порівняти з жодним іншим. А нещодавно ми з Dan Alien розпочали працювати над танцювальним проектом і презентували сингл Angel23.

Усе колись закінчиться, життя теж.

— Якби вам потрібно було б представитись перед новим знайомим, щоб у першу чергу розповіли про себе: про те, що ви письменниця, музикант, соціальна діячка?

— Мені часто буває соромно розповідати все, ще подумають, що я вигадую. Всі ці роки казала людям у Франції, що я дипломатка. Реагували доволі мляво і без інтересу. На письменницю і музикантку реагують живіше. А на соціальну активістку з розповідями про українські революції й волонтерство – найкраще, бо видно я сама вмикаюсь найбільше емоційно.

— Нещодавно ви перестали бути дипломатом. Шкодуєте, що цей етап звершився, чи, навпаки, раді?

— Усе колись закінчиться, життя теж. Що вже казати про етапи. Я весь час, скільки себе пам’ятаю, працюю за проектним принципом. На телебаченні, в друкованій пресі. Є початок проекту, є його кінець, є гонорар. Тут все те саме. Робота в посольстві була моїм проектом останні три з половиною роки. Я рада, що був такий досвід. Але не чіпляюся за нього, бо найжахливіше було би провести життя одноманітно.

Я письменниця. Це все-таки левел ап від блогера.

— Були ситуації, коли думали, що ця сфера вам не підходить, а посада, у багатьох сенсах цього слова, сковує рухи?

— Так, звісно. Посол наполягав на тому, щоб я не їздила в Україну, наприклад. Чогось його тривожили можливості моїх концертів чи відвідини фестивалів, на яких я могла б відбирати контент для культурного експорту (не питайте, де логіка). Ну а ще не можна було коментувати внутрішньополітичні ситуації — ні нашу, ні французьку. Гадаю, це нормально у світі дипломатів, але на душі шкребло через заборону висловлення моїх політичних поглядів під час останніх виборів, наприклад. Усе-таки я — опініон-мейкер. І сидіти з заклеєним ротом не гоже.

Детокс від віртуального світу — гостра необхідність.

— Поговоримо про соцмережі. Ви активно ведете свій акаунт в Інстаграмі, можете назвати себе ще й блогером?

— Я письменниця. Це все-таки левел ап від блогера. Але писати в соцмережі я люблю. Особливо коли люди з моїх постів регочуть чи відчувають підтримку. Мій стиль — самоіронія. І розвінчання міфів про якусь умовну суперлюдину.

— А як ставитесь до сучасного феномену блогерства. Вважаєте це роботою чи усе-таки хобі?

— Для тих, хто цим заробляє на життя — це робота. Для тих, хто постить відфільтровані фоточки й філософьскі размишлізми про жизнь задля лайків — хобі. Для тих, хто краде чужі думки й робить на них собі ім’я — самодурство.

— Є таке поняття — цифровий етикет. Ваші підписники часто його порушують?

— Гм. Я якось дуже просто й неформально до цього ставлюся.

— У вас є активні хейтери? Знаєте, такі, у яких є час створювати фейкові акаунти та писати образи. Блокуєте їх чи пишете у відповідь щось не менш дошкульне?

— Ой, знаєш, раніше я якось парилася і вступала в полеміку, писала якісь чорні жарти, які людину ставили на місце, а потім забила і просто відправляю в бан. Таким чином мої активні хейтери вмирають у зародках. Втім, мушу сказати, їх чомусь не так багато. Може того, що коли сама з себе ржеш, треба бути вже тупим одноклітинним, щоби до тебе вчепитися.

Люди, що посилено лайкають чужий бодіпозитив, самі більше воліли б бути підтягнутими й підсушеними фітнес-курочками, ніж веселими пампушками.

— Ірена Карпа в реальному житті та в соціальних мережах — одна й та ж людина? Чи є місце певному образу?

— Нє, ну ясно, що я не викладаю фоточки з перехнябленою пикою чи в образі мокрої курки. Людям і свого добра такого вистачає. Викладаю щось, що мені самій ок, а комплектую історією, яка нещодавно сталася і в мені щось викликала. В принципі, все.

Я не сиджу і не вишукую якусь спеціальну мотиваційну мудрість, як то зараз прийнято робити. А коли просто якісь смішні чи гарні моменти — шлю їх у сторіз.

— Якщо ми вже заговорили про Інстаграм, не можу не згадати ваші підписки, вони дуже різноманітні — від невеликих блогів, навіть книжкових, до письменників і мандрівників. За яким принципом обираєте, на кого варто підписатись, та як фільтруєте свою стрічку.

— Та в мене взагалі якісь рандомні підписки, ніяк не фільтрую. Колись, на початку, взагалі понабирала якихось людей, у яких по сто підписників, бо вони на мене підписалися. Пости у них нудні, якісь безкінечні нецікаві селфі, а відписатися страшно, раптом у людини депресія від цього почнеться (вона ж точно побачить мою відписку, ги-ги).

— Виникає бажання іноді зробити детокс від соціальних мереж? Дозволяєте собі не заходити на пошту, в Інстаграм та у месенджери хоча б день, чи робота і життя у сучасному світі неможливі без цих атрибутів.

— Та от весь час всі щось від мене хочуть: як не інтерв’ю, то якийсь текст. І що найстрашніше — я ж хочу теж, ги-ги. Того важко повністю відключитися: комунікація головна проходить через соцмережі. Але ось залишився мені тиждень на острові, то може швиденько “хвости” підтягну і відключуся на трохи.

Це правда: детокс від віртуального світу (а він у нас часто активніший в емоційному плані, ніж світ офлайн) — гостра потреба. Як для творчої людини, щоби припинити чути білий шум і почути внутрішній голос, так і для будь-якої сучасної людини. Почути себе, спостерігати свої реакції на сонце, шум води, падіння листа. Навіть біг собаки може принести неймовірне переживання (якщо його відразу не знімати на айфон і не викладати в сторіз).

Усе дитинство я була “грубий-жирний-поїзд-пасажирний”, мені діставалося від жорстоких дітей.

— Про ваше ставлення до фемінізму ви неодноразово розповідали, а як сприймаєте бодіпозитив. Думаєте, це лише тренд, який змінюється раз у десяток років, або вже усталена норма?

— Думаю, що це тренд. Але хороший і правильний — свідчить про потяг суспільства до толерантності та заспокоєння. Взагалі, було би круто, якби всі перестали засуджувати всіх. А головне — дали спокій собі самим. Але так ніколи не буде. Навіть найзапекліший демократ вилається на марокканця, що надурить його на базарі чи підріже на машині, і бодай про себе назве його довбаним арабом. Так само й люди, що посилено лайкають чужий бодіпозитив, самі більше воліли б бути підтягнутими й підсушеними фітнес-курочками, ніж веселими пампушками.

Особисто я дуже люблю пишні форми, Моніка Белуччі — моє все. Але тут же я прагну пропорцій, свідчення здоров’я і легкості пересування цих жінок. Щоби їм і справді було комфортно з собою жити, а не лише на позір. Тоді це правда повне енергії, життя і сексу тіло.

У мене є такі подруги, вони себе люблять такими, як є, і чоловіки їх люблять більше за стурбованих анорексичок. У мене ж із моїм зростом права на бодіпозитив нема — я відразу стану веселою кулькою, і не врятують мене жодні тенденції.

Після успіху попередньої книги наступну почати завжди важче.

— До речі, ніколи не хотіли написати книгу на актуальну, “гарячу” тему, як то кажуть: бодіпозитив, неприйняття свого тіла, харасмент, війна, біженці, проблеми екології.

— Я пишу лише про те, на чому знаюся. Про те, як бути товстою і страждати від цього — могла б написати, все дитинство я була “грубий-жирний-поїзд-пасажирний”, мені діставалося від жорстоких дітей. Але взяла себе в руки і стала такою, якою себе влаштовувала. До речі, я писала про ці методи “скакання в целофані” у моїх книжках “Добло і Зло” та “З Роси, з Води і з Калабані”. Був такий ужас бабушки, ага.

Про екологію написала дитячу книжку “День усіх білок”. Там, власне, звірі і свідомі люди борються за збереження лісу від захланних забудовників і корумпованих чиновників.

Харасменту — психологічного більше, ніж фізичного — є чимало в останньому романі “Добрі Новини з Аральського Моря”. Там же частково про війну, яка, так чи інакше, сьогодні є частиною свідомості кожного з нас, за винятком тих, у кого добровільна лоботомія.

Переселенці — дуже важлива, глибока тема. Перевинайдення себе, будування свого життя з нуля. В мене є такі живі приклади серед друзів. Лікарі, судді, викладачі, митці. Не знаю, чи хтось уже художньо працював із темою вимушених українських переселенців. Як їм відмовляються здавати житло, харасять, що вони “донєцкіє” і мають самі валити на фронт, а не тут ховатися, що все “через них”, що для їхніх дітей немає місця в школі. Хтось із нас може поставити себе на їх місце? Гуманітарна прірва привідкрила пащу… Есеїстика за це точно бралася. А найкраща книжка, написана самим переселенцем — це “Долгота дней” Володимира Рафеєнко.

— Зовсім нещодавно у вас вийшла нова книга. Звісно, ще рано про це питати, але творчі люди завжди у пошуку ідей. Уже думали, про що може бути новий роман? Якщо це буде роман, звісно.

— Так, рівно рік тому я закінчила рукопис “Добрих Новин з Аральського Моря”. Майже 600 сторінок тексту. Було по-всякому: хотілося то кинути це все, то перебити чотирьох героїнь. Коли я дзвонила психоаналітику, то це були швидше сеанси для Богдани, Рити, Маші й Хлої (герої книги — МС), ніж для мене. Дуже переживала, як вони “зайдуть” читачкам.

Видавець, з яким ми розійшлися, кисло пророчив мені малі продажі, бо ж аж 600 сторінок тексту. І що ми маємо тепер? З новим видавцем — #Книголав — ми додруковуємо третій тираж і єдина претензія від моїх читачів: “А чого все так швидко закінчилося? Вимагаємо продовження!” Думаю, пораджуся про це з хрещеною матір’ю книги — продюсеркою Олесею Ногіною. Якщо не станемо знімати по книзі серіал, може й напишу продовження? Одним словом, я відкрита для нових ідей. Хоча, після успіху попередньої книги, наступну почати завжди важче, але ми прорвемося. Мені дуже важливі відгуки читачів. Коли вони знаходять у моїх історіях щось своє, для мене це важливіше за будь-які відзнаки. Бо я пишу для живих людей.

— Ви хоч і живете у Парижі, з Україною зв’язок не розриваєте. Як вважаєте, у якому напрямку, особливо культурному, зараз рухається наша країна?

— Мені здається, Україна рухається в правильному напрямку. Київ став дуже космополітичним і вільним. Кав’ярні, вечірки, ЗОЖ, коворкінги, стріт-арт. Усе кипить і бурлить. Багато нового цікавого дизайну, фешену, музики.

Україна стала чудовим новим напрямком для туриста із софістікейтед вподобаннями. В той самий час, є чимало проблем. Одна з болючих — закриття незалежних кінотеатрів. Хочеться, щоб і маси підтягувалися в плані смаку й культури за прогресивною частиною суспільства. Не хіпстерськими ж барами єдиними.

Фото: Юлія Вебер