Мода
Що важливо знати про свято 8 березня і чому фемінізм потрібен чоловікам: інтерв’ю з Оксаною Покальчук, директоркою Amnesty International Ukraine
Поділись:
Не компліменти, а рівні права. Чому боротьба за рівність все ще триває, що важливо знати про свято 8 березня і чому фемінізм потрібен чоловікам — Marie Clair розпитала директорку міжнародної правозахисної організації Amnesty International Ukraine Оксану Покальчук.
Оксано, для більшості українок і українців 8 березня є маніфестацією жіночності й краси. Але чому цей день насамперед не про букети й компліменти? Який справжній сенс цього свята?
Питання аж ніяк не в тому, що жінкам не хочеться бути красивими чи отримувати подарунки й компліменти, давайте визнаємо, це приємно усім. Однак первинна й основна ідея свята полягала у боротьбі жінок за рівність і недискримінацію. Згадайте, коли понад століття назад американки та європейки вперше виходили на мітинги проти нестерпних умов праці та низької зарплатні на фабриках. Тоді вони вимагали рівності, а не компліментів. Та з часом найбільш базові вимоги жіноцтва задовольнили, а свято, на жаль, почало втрачати свій основний посил.
Я переконана, що ось ця “букетна” модель святкування насправді нівелює боротьбу за права жінок, здобутки феміністичного руху й усвідомлення жінки як рівної унікальної особистості. У дискусіях про 8 березня я часто нагадую, що нинішні права жінок, як-от можливість здобувати вищу освіту чи брати участь у виборах, — це плід тривалої кропіткої праці наших попередниць. Вони зробили титанічну роботу, яку ми маємо пам’ятати і яку повинні продовжувати, адже ця історія ще далеко не завершена.
Я ще й прихильниця того, що жіночі рухи й 8 березня зокрема — важливі й для самих чоловіків, які теж нерідко страждають від нав’язаних їм функцій годувальника чи мужнього захисника. Права жінок — це спільний шлях назустріч. Зрештою, для букетів і цукерок є цілий рік, і 8 березня немає бути єдиним приводом зробити близькій людині приємне.
Ви кажете, що рух за рівність жінки й досі триває, чому проблема існує в сучасних реаліях, коли жінка вже має достатньо прав? Які права людини порушують щодо сучасних жінок?
Іще століття назад значно простіше було навіть усвідомлювати саму потребу у феміністичних рухах. Жінки не мали вибору — виходити заміж чи ні, народжувати чи бути чайлдфрі, здобувати вищу освіту, займати менеджерські посади та брати участь у виборах. Несправедливість була очевидною і змушувала активніше реагувати. Сьогодні жінки переважно стикаються вже із менш очевидними перепонами. Це сім’я, це робочий колектив, це соціум — який нав’язує певні стереотипні моделі поведінки. Приміром, засуджує за розлучення, нагадує про “годинник, що тікає ”, за мовчазною згодою дискримінує при прийманні на роботу. Віктімблеймінг є типовою реакцію, коли жінка зазнала насильства, адже була вдягнена у міні чи виклали відверту фото в Інстаграмі.Тільки уявіть, що до вашої близької подруги домагались в транспорті, а наступного дня весь Інтернет обговорює, в чому вона була вдягнена. Це обурює.
ґНині саме суспільство нерідко формує фундамент дискримінаційної моделі щодо жінок, які є заручницями соціальних умов патріархального ладу. А як ще пояснити, що 40% українців вважають, що чоловік може заборонити або дозволити щось жінці. Чи що більш ніж половина з нас погоджується, що жінка може зазнати сексуального насильства з боку свого партнера (чоловіка чи хлопця).
Прихованою і табуйованою залишається проблема домашнього насильства і сексуального харасменту. Тут мова йде про порушення права на безпеку, недоторканість і повагу до автономії тіла.
Під забороною у деяких країнах, та навіть у наших сусідок у Польщі, є і право на аборти. На Близькому Сході та в Африці малолітні дівчата не рідко є так званим “товаром” на виданні. Так, наприклад, в Афганістані, Ємені, Індії та Сомалі дівчаток у 10 років змушують виходити заміж за значно старших незнайомих чоловіків. А в Киргизстані невідомі чоловіки взагалі можуть схопити жінку просто на вулиці, посеред біло дня, зв’язати її, насильно посадити в машину й увезти до себе додому, а там нерідко гвалтують і примушують до праці. Такі насильницькі дії виправдовують традицією, а зґвалтування з побоями романтизують і називають «викрадення наречених”.
Яка ситуація в Україні, що вимагають українки на маршах 8 березня? І чому гендерна дискримінація – це не міф і не піар-хід, а реальна проблема?
Поза жодними сумнівами, головною вимогою маршів жінок в Україні є боротьба з домашнім насильством і насильством стосовно жінок. Ми в Amnesty International, приміром, цього року влаштовуємо ходу в Краматорську разом із місцевими активістками, аби Київ і великі міста — не були єдиним центром поширення важливих ідей.
Аби уявити масштаби, щороку понад 1,1 млн українок зазнають фізичного, сексуального насильства та психологічного тиску в сім’ї. Із карантином загроза стала більш очевидною. За останній рік кількість скарг до поліції зросла на понад 50%. Про що це говорить? Не лише про зростання проблеми, а й про ріст усвідомленості суспільства, що домашнє насильство — це не приватна справа, не табу і те, що про такі випадки потрібно заявляти. Як відповідь на проблему українки на маршах вимагають ратифікації Стамбульської конвенції — як базовий крок держави, що допоможе комплексно повпливати на ситуацію.
Важливим меседжем є і вимога рівної заробітної плати. І це не піар і порожні слова, в Україні розрив у зарплаті між жінками і чоловіками становить більш як 25%. Знову ж таки, тільки 25% жінок, які працюють, займають управлінські посади в бізнесі, а в парламенті — їх усього 12%. Я впевнена ви погодитесь, що коли вкладаєш стільки ресурсів і часу в кар’єру і освіту, а на виході маєш скляну стелю через патріархальну систему, це надзвичайно демотивує.
Традиційно 8 березня жінки заявляють про їхнє право рівно розподіляти хатні обов’язки і виховання дітей. Неоплачувана хатня праця, на яку жінки витрачають втричі більше часу за чоловіків, забирає ресурси на саморозвиток, просування по кар’єрній драбині та решту можливостей.
Як ви згадали, ратифікація Стамбульської конвенції — одне з ключових гасел українського жіночого руху? Що це за документ? І чому він так потрібен Україні?
Стамбульська конвенція (Ред. Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству.) — це найбільш комплексний міжнародний документ, який Україна підписала ще 10 років тому, однак так і не ратифікувала.
Чим важливий цей документ?
По-перше, ця угода змусить Україну вдосконалити законодавство. Нині, аби кривдника притягнули до кримінальної відповідальності, поліція має як мінімум двічі зафіксувати адміністративне порушення, і далеко не завжди це робить. Ця процедура надзвичайно ускладнює процес і фактично породжує безкарність. По-друге, держава має забезпечити жінок достатньою кількістю притулків, так званих шелтерів, для постраждалих від насильства. Крім того, в Україні і досі не можливо притягнути до відповідальності абьюзера за сексуальні домагання, що зокрема вимагає Стамбульська конвенція у разі її ратифікації.
До речі, щодо сексуальних домагань, чи відбулись якісь зміни після масштабної кампанії #MeToo і її аналогу #янебоюсьсказати?
Напевно, головна заслуга #MeToo в тому, що кампанія підняла проблему сексуального насильства в ранг видимих і важливих в публічному полі та показала весь її масштаб. Стало зрозуміло, що тема надзвичайно табуйована, а законодавство навіть провідних демократичних країн не працює належним чином. З появою хештегу #MeToo говорити про домагання стало легше, жінки відчули, що вони не одні.
Наслідком кампанії стали й звільнення СЕО та високопоставлених співробітників різних компаній. І тут не лише мова про Харві Вайнштейна. Зокрема і через бездіяльність стосовно харасменту усередині колективу був змушений піти з посади директора засновник компанії Uber Тревіс Каланік. У Великобританії після #MeToo пішов у відставку міністр оборони Майкл Феллон. Компанії Кремнієвої долини стали наймати на 10% більше жінок. Відбулися зміни й на законодавчому рівні. Франція, приміром, запровадила штрафи до 750 євро за вуличні домагання до жінок. У Швеції на тлі руху #MeToo секс без явної згоди законодавчо визнали зґвалтуванням. Україна, хоч і не криміналізувала харасмент, але 2 роки тому статевий акт без згоди також визнала як зґвалтування й ввела кримінальну відповідальність за домашнє насильство.
Утім попри очевидний прогрес, справа #MeToo не завершена, адже третина жінок і дівчат у світі по цей час зазнає насильства.
Останнім часом українки не раз публічно висловлювали солідарність із жінками Польщі щодо права на аборти? Які законодавчі зміни там відбулися нещодавно? І чому демократична держава в центрі Європи так жорстко обмежує базові права жінок вільно розпоряджатися своїм тілом? Які іще країни мають подібні заборони?
У Польщі діє одне з найжорсткіших у Європі законодавств щодо абортів. Разом з Мальтою це лише дві держави ЄС, що не дозволяють аборти на прохання або на широких соціальних засадах. У наших сусідів аборти дозволені у разі, якщо є загроза життю жінки, або у випадках зґвалтування. Утім усі, напевно, чули про потужні мітинги польських жінок цієї осені. Що власне трапилося? У жовтні польський Конституційний суд визнав незаконними ще й аборти на підставі важкого і незворотного дефекту плода або невиліковного захворювання. Під тиском протестів дію рішення спершу призупинили, утім вже у січні цього року воно повністю вступило в дію.
У розмовах про право на аборти, дуже важливо розуміти, що подібні заборони не сприяють їх зменшенню. Натомість жінки більше наражають себе на небезпеку, шукаючи підпільні медичні заклади або виїжджаючи за кордон. Окремі жінки через складну життєву ситуацію не можуть дозволити собі подорожі і непропорційно сильно постраждають від наслідків таких заборон. Коли безпечні аборти забороняють чи обмежують, на заміну їм приходять вішаки, токсичні рослинні препарати і некваліфіковані фахівці. Звичайно, ситуація з абортами в Польщі має історичне й релігійне підґрунтя, однак обов’язок держави захищати життя і здоров’я людей, а тут є пряма загроза якраз через дії самої держави. Переривання вагітності повністю заборонені в деяких країнах Близького Сходу, Азії та Латинської Америки, приміром, у Сальвадорі, де жінок навіть саджають до в’язниці у випадках фізіологічного викидня.
Я впевнена, що подібні заборони створені для контролю й обмеження жінок і дівчат стереотипними гендерними ролями. Вони посягають на права та гідність, це варто нарешті усвідомити.
Те, що для нас може здаватися середньовічним пережитком, для багатьох держав несправедлива реальність. Мова іде про примусові шлюби та хірургічні обрізання жіночих статевих органів? У яких країнах ця практика і досі популярна? І до чого тут країни Західної демократії?
Я, можливо, вас здивую, але примусові дитячі шлюби укладаються 33 000 разів на день, щодня, по всьому світу. А 650 мільйонів дівчат і жінок, які живуть сьогодні, видали заміж у дитинстві. Більшою мірою від цієї практики страждають бідні регіони країн Південної Азії, Африки, Латинської Америки та Карибського басейну. Проблема в тому, що подібна традиція не просто примушує малолітніх дівчат одружуватися із дорослими незнайомими чоловіками. Традиція краде дитинство, зменшує шанси цих дівчат здобувати освіту, освоювати професію і бути економічно незалежними. Нерідко таких дівчат примушують працювати, скоюють над ними насильницькі дії.
Іще одна жахлива традиція — примусові обрізання жіночих статевих органів. По факту це примусова процедура видалення клітора або статевих губ, звуження піхви та інші каліцтва. У багатьох країнах жіноче обрізання заборонене, але його продовжують робити в антисанітарних умовах без згоди самих дівчат, наражаючи їх на небезпеку. За даними ВОЗ, наразі у світі живуть 200 мільйонів жінок і дівчат із 30-ти країн Африки, Близького Сходу та Азії, що пережили жіноче обрізання.
Ще одне — помилково буде вважати, що обрізання — це проблема лишень країн, що розвиваються. У Британії, наприклад, процедуру обрізання пройшли 170 тисяч сучасних жінок. А їхні служби охорони здоров‘я констатують близько 100 нових випадків щотижня. Зрештою це тільки офіційна статистика від уряду, реальні цифри можуть бути значно вищими. Такі процедури роблять здебільшого дівчатка родом із Сомалі, Ґамбії та Судану, наруга над якими здійснюється з ініціативи родини. Процедуру в Британії проводять нелегально, але все ж проводять, попри всі заборони.
Тож, світ хоч і змінився, утім чимало страшних дискримінаційних обрядів і досі загрожують життю мільйонів жінок і дівчат. Це ще один привід говорити про права жінок в сучасному контексті.
І на останок хотілось би дізнатися, як же мають поводитись чоловіки на 8 березня? Як реагувати, аби нікого не образити?
Жінкам я раджу почати з мінімальних кроків, із простої розмови з чоловіками, що жінки — насамперед люди, багатогранні унікальні особистості, а не окраса планети, колективу чи чийогось життя. Чудовою ідеєю саме в цей день буде обговорити із партнером рівний поділ домашніх обов’язків і реальні проблеми, із якими сьогодні стикаються жінки. Поділіться поглядами про материнство і шлюб в контексті того, що це вибір, а не «щастя для кожної жінки». Якщо питання стосується вибору подарунку, ним може стати книга про історію видатної жінки чи, наприклад, жіночу сексуальність. Запропонуйте знайомими чоловікам відмовитись від стереотипних привітань, натомість поясніть, що жіноча рівність звільнить чоловіка від своїх “тягарів” і дозволить бути таким, яким він хоче бути (інколи слабким і ніжним), а не таким, що нав’язує суспільство.
Фото надані прес-службою
Читайте також: ОКСАНА ЛИНІВ СТАНЕ ПЕРШОЮ ЖІНКОЮ-ДИРИГЕНТКОЮ ЗА 145 РОКІВ ІСТОРІЇ ВАГНЕРІВСЬКОГО ФЕСТИВАЛЮ
Поділись:
Також читайте
