Мода
Ігор Цимбровський – архітектор власної реальності»
Поділись:
Влітку 2016 р. на незалежному німецькому лейблі Offen Music, який випускає експериментальну музику, вийшла платівка Сome, Angel львівського виконавця Ігоря Цимбровського. На оригінальному записі 1995 р. під назвою «Прийди янголе» без особливих звуко-технічних прикрас фальцет автора резонує з клавішними переливами, а іноді «сперечається» із цокотінням примітивного за сучасними мірками електроінструменту. Серед текстів-мантр авторства Миколи Воробйова, Михайля Семенка, Аттіли Йожефа та самого Цимбровскього є такий рядок-рефрен: «Бути – це створювати нову реальність». В умовах нової реальності (чи то пошкодженої версії старої?) із митцем зустрівся та поговорив про авторську музичну та загальну історичну спадщину Філіп Маркович.
Мені було 12 років, коли у «Зеленому театрі» Львова грав Чеслав Нємен. Ми з татом гуляли парком, і мені дуже захотілося на концерт. Але квитків не було, а ті, що перепродавали, були дуже дорогими. Та я все одно бажав побачити виступ. На паркан, що відгороджував «Зелений театр», мені вилізти не вдалося, тож поки тато чекав на мене десь із пів години, я слухав концерт із-за паркану. Так відбулося моє перше знайомство з роком.
Я жив в оточенні класичного року, бо це був час хіпі. Я слухав ту ж саму, що й вони, музику, але через вік не дуже розумів, що відбувається. У п’ятому чи шостому класі пішов до музичної школи, почав співати у хорі «Дударик». Якось почув, як хтось із учнів виконує The House Of The Rising Sun, і подумав: «Круто грає! Треба й собі спробувати». Керівник нашого хору Микола Кацал був дивовижною людиною. Йому, на відміну від інших, дозволялося вивчати з вихованцями «неформальний» репертуар. І ми почали підбирати ці мелодії на гітарі. В результаті з гітарою в мене не склалося, але на мене ця історія дуже вплинула…
Я був запрошений на «Червону руту’89». Як рок-музикант мав виступати на рок-сцені, проте мене поставили на сцену для бардів, бо на моїй не було рояля. Я не погодився та пішов до директора фестивалю. Довелося телефонувати до музичної школи та домовлятися, аби мені дали хоча б якийсь інструмент для виступу. Врешті-решт на рок-сцені встановили піаніно. Я розраховував, що виступатиму ввечері, під світлом софітів, але організатори вирішили інакше, і я відіграв удень. Після мого короткого виступу мені сказали: «Дякуємо. Можете йти». Після такої ремарки я зрозумів, що попереду в мене ще довгий шлях…
Після участі у фестивалі я вирішив переформатуватися. І першим, хто проявив ініціативу та вирішив видати мою касету, був Віталій Бардецький, тоді музикальний продюсер, а у майбутньому – співзасновник легендарного київського андеграундного клубу «Хліб».
Ми виконали запис, який отримав назву «Прийди янголе». Обкладинку касети я зробив із журнальної вирізки: десь знайшов намальовані крила янгола та фото жінки, що поклала голову на піаніно.
Видавати тираж зі ста касет вирішили на польському лейблі Володимира Наконечного Koka, який випускав український рок-андеграунд. Й опісля з цим записом ми поїхали в тур Німеччиною, де я виступав, зокрема в Берліні.
Десь у 2010-х власник лейблу Offen Music з Дюсельдорфа Владімір Івкович випадково купив мою касету «Прийди янголе» у Дмитра Куровського, музиканта з Чернігова. Послухав її та загорівся ідеєю перевидати на вініловій платівці. Він почав шукати вихід на контакт зі мною. Знайшов мій номер, написав мені, та я не одразу відповів. До перевидання на платівці увійшли «Прийде янголе» (вибір Івковича, який навіть не обговорювався, він мав на це право, бо в нього власний продюсерський погляд); я додав «Біля моря», і третьою композицією стала «Троянди поету».
Чому після перевидання трьох композицій на платівці не вийшли інші мої матеріали? Бо у нас немає продюсування. Взагалі як галузі. Я не артист за своєю природою. Я – архітектор. Я можу спроєктувати, а потім це хтось побудує під моїм наглядом. До того ж я не артист, який хоче виступати на сцені. Я звик працювати вдома. Так було з «Прийди янголе», який ми записали в 1995 р. у порожній студії, без сторонніх людей.
Дійсно, мої записи довго не перевидавалися. Та я не міг заробляти музикою – це перша причина. До того ж у мене були інші інтереси: архітектура, живопис. Винятком став мій проєкт Intermezzo 2000 – декілька композицій, які я записав із барабанщиком Тарасом Мельниченком. Але нашу музику на той час ніхто не сприйняв. Це стало сигналом для мене: стоп, вистачить. За два роки роботи над цим матеріалом я пройшов ще один, черговий після «Прийди янголе», музичний етап.
У мене був період, коли я вісім років не торкався піаніно. А потім, коли свідомо повернувся до музики, перейшов на електричне фортепіано, бо хотів мати контрольований звук. До того ж був негативний досвід із виступами на концертах, де інструмент звучав неідеально…
Музика – не моя робота. Моя робота – це приватна архітектурна практика та діяльність у музеї народної архітектури і побуту «Шевченківський гай», де я працюю зі своєю дружиною.
Разом ми створили інформаційно-освітній центр для «Шевченківського гаю», що вже будується. Реставруємо об’єкти. До 1990 р. музей фактично перестав розвиватися, сюди перевезли декілька дерев’яних будівель, і на цьому процес, по суті, припинився. Зараз робота поновилася, ми шукаємо та плануємо перевозити оригінальні дерев’яні об’єкти, які треба рятувати для збереження культурної спадщини. Хочемо розширити географію парку-музею – додати Волинь, Полісся – та окремо презентувати містечко, яке майже зникло з карти України. Це окремий тип поселення на перетині торговельних шляхів, де протягом сторіч уживалися українці, поляки, євреї, німці, русини. Оригінальних його об’єктів лишилися одиниці. Такі поселення існували ще у 20-30 рр. XX ст. З початком індустріалізації вони поступово почали занепадати, але не зникли повністю. Тему містечка та його архітектури опрацювали експедиції Жолтовського та Терещенка, які зібрали цілий архів фото- та інших матеріалів. Прикладом такого поселення, яке, до речі, самі мешканці містечком не називали, є Кременець у Тернопільській області. Це доволі велика культурна та торговельна агломерація. Проте, щоб зреалізувати такий амбітний задум, який вимагає досліджень, пошуку та перевезення останніх вцілілих об’єктів, потрібна грантова допомога.
Треба зберігати спадщину… Про це ми говоримо постійно. Однак варто це робити повноцінно. Навіть «хрущовки», котрі ми бачимо щодня, – це також спадщина! Вони – немов ті цегляні будівлі десь у Чикаго, хіба що іншого кольору, та не мають ззовні пожежних сходів.
Матеріал з друвованого номгеру Marie Claire Ukraine (весна 2021)
Автор Філіп Маркович
Поділись:
Також читайте
