У неділю, 25 грудня, о 20:25 відбудеться прем’єра документального фільму «Щедрик проти “русского міра”», створеного на замовлення Суспільне Культура компанією “Prosto production”. Творці фільму презентують захопливу, сповнену пригод історію світового турне хорової капели диригента Олександра Кошиця 1918–1924 років. За збігом сучасної історії сюжет фільму порушує низку актуальних проблем сьогодення — протидії російській культурній експансії та пропаганді, питання культурної дипломатії України, місця українського культурного продукту у світі та його боротьби за себе. Про роботу над картиною та власним поглядом на різдвяні традиції поділилась Наталка Пономарів, шеф-редакторка та сценаристка фільму.
Чому важливо подивитися цей фільм?
Фільм обов’язково потрібно подивитися. В ньому показано події сторічної давнини, але, повірте, вас вразять паралелі з тим, що відбувається у нас зараз. Загалом історія фільму – про тріумфальне турне українського хору Олександра Кошиця, який з 1919 року гастролював Європою, популяризуючи Україну та її культуру на тлі війни УНР з росією, на тлі шаленої пропаганди проти нас з боку сусіда-агресора. Саме цей хор вперше заспівав за кордоном «Щедрика» Миколи Леонтовича і зробив його справжнім хітом. Зараз багато хто знає, що американська колядка Carol of the Bells – це наш, український «Щедрик». Але як він потрапив за океан? Яка роль була у цьому Симона Петлюри? І яку місію виконав «Щедрик» у боротьбі з «русскім міром» – усе це покаже наш фільм.
Які відкриття ви зробили в процесі роботи над ним?
До знайомства з цією історією, я не уявляла масштабу популярності українського вокального колективу у світі в 1919-1924 роках. Десь так, як сьогодні уся Європа переспівує і підспівує нашу «Червону калину», точно так само сто років тому всі співали «Щедрика». Концерти українців збирали аншлаги, на них приходили європейські королівські особи, світова преса писала сотні захоплених рецензій. Це була реальна культурна перемога. Більше того, це було частиною державної політики, спрямованої на міжнародну промоцію України. Але росія, вигравши тоді війну збройну і окупувавши нас на довгі десятиліття, просто стерла це з пам’яті. Тож наше з вами завдання – вивчати і повертати це собі заново. Знати і пишатися своїм минулим.
Яку різдвяну, новорічну традицію вам би дуже хотілося, щоб повернули українці?
Це спів колядок. Мені хочеться, щоб їх не було п’ять чи десять, які ми знаємо і чуємо найчастіше. Хочу, щоб поверталися і популяризувалися старі забуті різдвяні пісні, якими Україна була дуже багата, але усе це забувалось, стиралось, десятиліттями замінювалось на штучні радянські звичаї. Я хочу, щоб українські сім’ї знову збиралися на Різдво 25 грудня, ходили в гості одні до одних і співали різнобарвних колядок за різдвяним столом.
Які ще твори, фільми, курси лекцій про українську історію та культури ви б порадили українцям?
Я назву дві позиції. По-перше, продовжу тему колядок. Мені дуже подобається альбом Анжеліки Рудницької «Територія Різдва», у ньому ви точно почуєте і відомі й незнані досі пісні, які там звучать дуже ніжно і щиро. Ви переконаєтеся, що колядки – це красиво і сильно. А по-друге, пораджу наш таки попередній проект – документальний серіал про родину українських меценатів «Спадок Терещенків». Це восьмисерійна сага про кілька поколінь однієї родини, що мала просто казкові статки. Про те, як вони робили гроші, як розпоряджалася ними і чим усе закінчилось, коли у 1917 році в Україну прийшли совіти.
Яка ваша улюблена традиція?
Дуже добрим для мене є один родинний різдвяний звичай. Коли бабуся чи мама варять пшеницю на кутю, то перш ніж поставити вистигати горщик з кашею дають дітям. Їхнє завдання – обійти кожну кімнату в хаті і кокати, крякати, хрюкати, мукати, – тобто видавати усі звуки домашньої худоби. За повір’ям – аби добре водилася весь рік. Звичайно, ніхто давно не тримає такого господарства, але традиція збереглася і щоразу забезпечує нам дитячий сміх і гарний настрій для всієї родини.
Читайте також: SMALL TALK: КОЛЕКЦІОНЕРКА МАРИНА ЛУК’ЯНОВА ПРО ВИСТАВКУ НОВОРІЧНИХ ІГРАШОК «СКАРБИ РІЗДВЯНОЇ СКРИНІ»