«Фінальна версія фільму має подобатись кожній клітині мого тіла»: Софі Бартез, режисерка фільму «Репродукція майбутнього»

На честь українського релізу «Репродукція майбутнього» відома режисерка Софі Бартез поділилася з читачками часопису «Marie Claire Україна» думками про життя і творчість.

Фото: Petr Novák, Wikipedia

Кого ви вважаєте творчими натхненниками?

Попри те, що це ім’я фактично заборонене у США, я вважаю Вуді Аллена одним із тих, хто спонукав мене знімати кіно. Мої батьки – французи, і я чудово пам’ятаю такі стрічки, як «Пурпурова троянда Каїра» і «Спогади про зоряний пил». Мене вражає вміння Аллена майстерно поєднувати різні жанри. Я також була у захваті від Федеріко Фелліні і досі вважаю «Вісім з половиною» своїм улюбленим фільмом. Звісно, не можна не згадати про Інґмара Берґмана і такі стрічки, як «Мовчання», «Персона» і «Сором». Окрім того, я загалом люблю французький кінематограф, особливо те, що знімалося у 1960-х.

Чому пуританці вважають американський кінематограф прикладом поганого смаку?

Це – доволі зверхнє й невиправдане ставлення. Як на мене, сімдесяті роки стали зоряним часом американського кіно, і чудовим прикладом цього розквіту я вважаю фільм Френсіса Форда Копполи «Розмова». Також не забудьте про творчість Мартіна Скорцезе. Тільки не думайте, що я вважаю хороший американський кінематограф частиною минулого. Справжнім шедевром, знятим порівняно нещодавно, можна назвати стрічку Пола Томаса Андерсона «Магнолія». Тож коли йдеться про незалежне американське кіно, там є чим пишатися. Звісно, я великі студії на кшталт Marvel, та це не значить, що всі мають грати за їхніми правилами. Може, в Європі не всі у змозі побачити зразки незалежного американського кінематографу, тож я раджу частіше відвідувати кінофестивалі. Річ у тім, що режисерам на кшталт Девіда Лінча іноді важко знайти кошти для зйомок того, що вони хочуть, а не того, що їм наказують. Саме тому вищезгаданий Девід Лінч на певному етапі кар’єри знайшов фінансування саме в Європі. А зараз, із розквітом потокового мультимедіа, незалежним режисерам стало дедалі важче виживати.

Який творчий підхід ближчий вам у кінорежисурі?

Скажімо так, мені значно ближчий підхід Стенлі Кубрика, ніж творчість Стівена Спілберґа. Я вважаю чуттєвість фільмів останнього доволі штучною, хоча мені цілком зрозумілі його мотиви. Проблема, як на мене, у тім, що пан Спілберґ хоче сподобатись усім, тоді як Кубрик прагнув залишити послання людству. Саме тому його фільми стосуються таких неприємних для суспільства тем, як війна. При цьому Стівен Спілберґ навіть проблемні теми подає під доволі смачним соусом. Під підтвердженням цього можна вважати останній фільм режисера «Фабельмани». Спілберґ уособлює Голлівуд і бажання заробляти на індустрії розваг, хоча й робить це майстерно. З іншого боку, Кубрик зняв лише вісім стрічок, бо в усьому прагнув довершеності. На щастя, його спадщина підтримується іншими режисерами, зокрема, вже згаданим Полом Томасом Андерсоном.

Потрапляючи в нову спільноту, чим саме ви цікавитесь – культурою, людьми, кухнею?

Перш за все, мене цікавить культура. В дитинстві я часто подорожувала з родиною, що, зокрема, змушувало вивчати нові мови. Коли жили у Бразилії, я полюбила португальську. Звісно, поточний процес глобалізації поступово знищує культурні кордони, та в моєму дитинстві вони ще існували. Мене тоді вражало, що люди можуть бути неймовірно добрими по всьому світові й водночас нести зовсім різну культурну спадщину. В мене була нагода це порівняти, адже після Південної Америки я жила на Близькому Сході, а потім в Азії. Щодо національної кухні, я не маю шовінізму щодо неперевершеності французької. Якщо чесно, то італійська мені подобається більше, перш за все, багатством і різноманітністю. Порівняйте, наприклад, кухню Сицилії і Північної Італії. Інгредієнти і рецепти різні, тож національні кухні теж допомагають мені збагачувати культурний рівень. Французька кухня теж різниться залежно від регіону й може мати доволі багато масла й вершків.

Чому ви самі пишете сценарії власних фільмів?

Не завжди, адже, наприклад, сценарій стрічки «Мадам Боварі» мені надіслали з агенції. Звісно, я внесла певні правки, але я завжди відкрита до діалогу. Якщо сценарій цікавий, зворушує і змусить глядача задуматись, то чому б і ні? Знімаючи фільм, ти присвячуєш проєктові принаймні кілька років – від творчого задуму до кінопрокату. Тож кінцевий результат має подобатись кожній клітині мого тіла. До того ж у мене донька, і я не хочу передавати її виховання стороннім людям. Працюючи над сценарієм, я можу бути вдома з дитиною, тоді як власне зйомки перетворюються на цирк. Наприклад, сценарій останньої стрічки «Репродукція майбутнього» я написала в Нью-Йорку, а знімався фільм у Бельгії!

Чи має кінематограф провокувати глядачів?

Звісно, але в хорошому сенсі. Візьмемо мою першу стрічку «Холодні души», навіяну творчістю вашого співвітчизника Миколи Гоголя, а саме, романом «Мертві душі». Власне, думка, що душі можна пересаджувати, апріорі шокує. До речі, Гоголь цим романом підняв нагальну тоді тему рабства. Нагадаю, що в 19-му столітті ця проблема була актуальною і в Америці. З усією повагою до американських глядачів, якщо фільм не дає відповіді на всі питання, його просто не зрозуміють. Мене досі часто-густо запитують, що я мала на увазі стрічкою «Холодні душі». Працюючи над такими проєктами, без гумору і сатири точно не обійтися. Але фільми мають трохи похитнути вірування людей і поставити ці вірування під сумнів.

Як працювалося із провідними акторами стрічки «Репродукція майбутнього»?

Дуже легко, адже всі вони – довершені професіонали. Це стосується і Емілії Кларк, і Чиветела Еджіофора. Хоча зйомки ускладнювалися ще нагальними тоді ковідними обмеженнями, тож доводилося носити маски і після роботи відразу ховатися у трейлерах. Але це було конче необхідно, хоча б заради здоров’я акторів. Зазвичай у перерві між зйомками можна випити кави чи щось поїсти й водночас обговорити героїв. У цьому разі, таке виключалося. Тож я дуже рада, що ковід закінчився.

Чи здатний ваш фільм передбачити майбутнє?

Однозначно. Нагадаю, що у стрічці йдеться про молоду пару, що живе у недалекому майбутньому і йде на експеримент, щоби випробувати радості і труднощі вагітності. Кілька днів тому я отримала листа від керівника медичної компанії, яка займається розробкою штучної матки. Багато чого, про що йдеться у фільмі, скоро стане можливим, зокрема, порятунок і нормальне здоров’я дитини, яка народилася значно раніше терміну. Це вже було в кінематографі. Згадайте фільм про появу соціальних мереж і потім Цукерберга, що мав у реальному житті виправдовуватись у Конгресі через російське втручання у президентські вибори у США у 2016 році.

Чи може фільм стати на захисті жіночих прав?

Я на це дуже сподіваюся. Йдеться не про псевдо-фемінізм, що його просувають великі корпорації в Америці. Багато компаній у США пропонують працівницям 10,000 доларів, якщо ті заморозять власні яйцеклітини. Псевдо-феміністки теревенять про буцімто покращення жіночих прав, адже жінки залишаються в робочому процесі і можуть конкурувати із колегами-чоловіками. А на рівні підсвідомості вас закликають відмовитися від народження дитини. Мені подобається справжній фемінізм, на кшталт того, що існує у Скандинавії, коли жінку сприймають такою, якою вона сама хоче бути.

Наостанок, дозвольте побажати українцям усього найкращого. Хай ця жахлива війна якомога швидше закінчиться вашою перемогою, щоби ви могли повернутися до нормального життя. Слава Україні!

Автор: Олексій Бердник

Читайте також: НАРЕШТІ! ФІНАЛЬНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ТРЕЙЛЕР СТРІЧКИ “ГОЛОДНІ ІГРИ: БАЛАДА ПРО СПІВОЧИХ ПТАШОК І ЗМІЙ”