Лауреат першої премії Art & Environment Prize Джабріль Букенайсі розповів про свою творчість

Джабріль Букенайсі, лауреат першої премії Art & Environment Prize, створеної Guerlain і Lee Ufan Arles, відкрив двері своєї творчої резиденції в місті Арль на півдні Франції та запросив нас у свій поетичний світ, де ніч випаровується в таємничі відтінки фіолетового.

Проект, над яким ви працюєте у цій резиденції, стосується зникаючої ночі. Чи могли б ви це пояснити?

Це явище, спричинене світловим забрудненням. Як і більшість людей, я прочитав статтю і був схвилбований тим, що ніч зникає як екологічна та наукова проблема. Але я відчував зв’язок із ніччю в книжках і літературі ще з часів навчання у школі Beaux-Arts у Парижі: Новаліс, Рільке, Гете, Алоїзіус Бертран…

Також цікаво спостерігати, як сама ніч стала темою картин в історії мистецтва. Це не завжди було так. Першим належним зображенням ночі є картина П’єро делла Франческа. Це епоха Відродження, що було не так вже й давно. У 18 столітті, в епоху Просвітництва, ніч стала зневажатися, оскільки вона символізувала марновірство, невігластво, мракобісся. У 19 столітті вона займає центральне місце в романтичному, готичному вигляді, втіленому у фігурі кажана. Для мене наш час – це відлуння 18 століття: тоді філософи символічно змушували ніч зникнути. Наш електричний вік зробив це реальністю.

Чому це важливо? Люди завжди працювали, щоб принести світло в темряву…

Якщо ми не можемо повною мірою відчути ніч – зірки, темряву – ми втратимо зв’язок із нашою поетичною уявою. Запаморочення від усвідомлення того, наскільки ми крихітні у величезному всесвіті, лякає. Але цей страх важливий. Для такого скептика, як я, який не вірить у життя після смерті, це надзвичайно цінно.

Назва виставки – À ténèbres. Це старий французький вислів, який просто означає «сьогодні ввечері». У 19 столітті, якщо хтось хотів сказати «Я піду сьогодні ввечері», вони казали «Je vais à ténèbres», що буквально перекладається як «Я піду в темряві». Цей вислів зник, як і сама ніч. Ймовірно, будуть інші. Можливо, скоро ми більше не будемо говорити «з настанням ночі», тому що ночі більше не буде.

Для мене це також дуже особисте: усе моє життя мені розповідали про те, що зникало – види, сніг, ніч, бджоли, робота… Я належу до покоління, яке виросло у страху. Ми також переживаємо унікальний переломний момент в історії. З самого початку людства ми завжди жили з зірками. Вперше в історії деякі люди живуть все життя, так і не побачивши жодної зірки. І все ж усі ці надскладні електричні інфраструктури дуже крихкі: якщо ви вимкнете світло, темрява, зірки все ще там. Зникла не ніч, а наша здатність її бачити. Тому малюю на своїх картинах ледь помітні зірочки. Вони створені відсутністю, як маленькі прогалини. Вам треба підійти близько, щоб побачити їх.

Я почав думати про ніч і працювати над цими ідеями в 2019 році. І я починаю розуміти, як це стосується мене в 2024 році. Мені знадобилося стільки часу, щоб нарешті запитати себе про цей феномен поколінь, щоб зрозуміти, звідки походить мій смак до книг… А потім була зустріч із метеликом…

Ви про що?

Це чудова історія. Я працював над проєктом, зосередженим навколо твору «Хвилі» Вірджинії Вульф. Одного вечора в цьому заміському будинку я почув, як щось досить велике стучить у вікно. «Це, мабуть, кажан», — подумав я. Я відчинив вікно і в кімнату залетів нічний метелик. Це був найбільший вид у Європі, якого називають Сатурнія велика. Цікаво, що те ж саме сталося в 1927 році з Ванессою Белл, сестрою Вірджинії Вульф, яка була художницею. Під час відпустки на півдні Франції вона почула стукіт, її чоловік сказав: «Це мабуть кажан». Вона відкрила вікно і побачила моль. Ванесса Белл написала про це своїй сестрі в листі. І Вірджинія Вулф вирішила перетворити розповідь на оповідання. Цей твір спочатку називався «Метелики», згодом став «Хвилями».

Коли я розповідаю цю історію, всі кажуть мені, що це знак! Але я не вірю в прикмети. Я не містик. Вважаю, що це прекрасний збіг, і від мене залежить, щоб це щось значило. Але я прийняв метелика як тотемну тварину ночі. Це присутнє в моїй роботі.

Коли ми думаємо про навколишнє середовище, зазвичай маємо на увазі екологію. Але для художника це ще й майстерня, місце, де вони черпають натхнення. Як вплинуло на вас середовище цієї резиденції?

Я вирішив прийти лише з чистими полотнами й дозволити місту Арль та простору Лі Уфана подіяти на мене. Першим, що я відвідав після прибуття, став Alyscamps. Це місце, де Лі Уфан провів велику виставку перед відкриттям свого музею. Це великий римський некрополь, надзвичайне місце. Я одразу подумав: «Якщо я хочу поговорити про смерть ночі, я не можу ігнорувати це». Отже, моя перша картина була в Alyscamps. І від однієї картини до іншої я залишався там, створюючи фіолетове небо, яке завжди стає несподіваним. Я хотів попрацювати над цією репрезентацією в стилі Каспара Давида Фрідріха: пейзажі з широкою горизонтальною структурою, з випадковими вертикальними елементами, які посилюють загальну гармонію.

Розкажіть нам про процес…

Я використовую олійні фарби на полотні в послідовних глазурях, залишаючи частину полотна ненамальованою, ледь заґрунтованою. Ви можете побачити це в цих світло-коричневих, грубіших областях. Усі фіолетові, бежеві та жовті кольори – олійна фарба з цими відтінками майже бордового коричневого. І поверх них я використовую пастель. Я багато працював над пам’яттю, ностальгією. Мені була потрібна техніка, яка б розкривала послідовні шари фарби. А пастель – це те, що тьмяніє з часом… Так само, як є шари фарби, є шари сенсу.

Справжнім обмеженням для мене було використання цього пурпурно-фіолетового. Це дуже сильний колір, з яким дуже важко працювати. Ви повинні або послабити його, або зробити інші кольори дуже інтенсивними. Це було важко, я дуже хвилювався в перший місяць у цій резиденції. Чесно кажучи, всі зхвилювалися. Зрештою все обійшлося, але я тримався свого.

Ви працюєте в приміщенні, присвяченому Лі Уфану, всесвітньо відомому 87-річному корейському зудожнику, видатному представнику мінімалістичного мистецтва. Його роботи дуже відрізняються від ваших. Він якось вплинув на вас?

Мене глибоко вразила суцільна матеріальність його картин, особливо картин 1970-х – “From Point”, “From Line”. Щоб побачити шлях, він використовував суміш пігменту та клею, яку тягнув і тягнув… Мені це здалося красивим, дуже поетичним і надзвичайно вражаючим. Оскільки я працював у його будинку і збирався виставлятися в його приміщенні, я хотів знайти спосіб віддати належне тому, що мене найбільше зворушило в його роботі.

Перед тим, як прийти сюди, я вже використовував пастель, але дуже делікатно. У цьому місці я вперше, намагаючись досягти такого ж ефекту, як у Лі Уфана, почав використовувати пастель агресивно, розчавлювати, навіть руйнувати її на полотні, від чого утворювався товстий шар дуже матової пастелі. Я пішов набагато далі, ніж будь-коли раніше. Тут є товщина, абсолютна присутність. Ця резиденція повністю порушила мою техніку. І я знаю, що буду продовжувати досліджувати це відкриття.

Лі Уфан також надихнув мене своєю готовністю не працювати самому, піддаватися впливу вчених, письменників, філософів і намагатися працювати з тим, що існує. На мою думку, він має надихнути ще багатьох молодих художників. Що стосується мене, я знаю, що все це вказує мені шлях вперед. Це справді початок чогось. Я досліджуватиму це протягом наступних десяти років.

Автор: Galia Loupan

Фото: Vincent Ferrané

Яна Панюшкіна

Редактор Marie Claire Ukraine

Журналіст, редактор, fashion і beauty оглядач, дипломований стиліст і візажист.

Всі статті автора

Поділись: