Мода
Що краще: жити минулим чи майбутнім?
Поділись:
Ви, напевно, помічали, що кожен з нас по-різному ставиться до минулого? Одні його плекають, другі мріють позбутися. Ми попросили двох редакторів Marie Claire викласти свої полярні погляди на це питання, а психолога прокоментувати ситуацію.
У мистецтві початку ХХ століття можна було виділити напрямок, який назвали «пасеїзмом». Відбувалося воно від французького слова passé – минуле й означало трепетне ставлення до всього минулого та апатію та незацікавленість у подіях сьогодення та майбутніх днів. Французький письменник Марсель Пруст, один із яскравих прихильників пасеїзму, написав цілий цикл із семи романів «У пошуках втраченого часу». В одному з них, “У напрямку до Свану”, герой заходить додому до матері, і та пропонує йому чашку чаю з тістечком. І тут несподівано для себе він стикається з минулим: «Пригнічений похмурим сьогоднішнім днем і очікуванням невтішного завтрашнього, я машинально підніс до рота ложечку чаю зі шматочком бісквіту. Але як тільки чай із розмоченими в ньому крихтами тістечка торкнувся мого неба, я здригнувся: у мені сталося щось незвичайне. На мене раптово наринув безпричинний захват. Я, як закоханий, відразу став байдужим до мінливості долі, до невинних її ударів, до райдужної швидколітності життя, я наповнився якоюсь дорогоцінною речовиною; вірніше, ця речовина була не в мені – я сам був цією речовиною. Я перестав відчувати себе людиною посередньою, непомітною, смертною. Звідки до мене прийшла всемогутня радість? Я відчував зв’язок між нею і смаком чаю з тістечком, але вона була нескінченно вище за це задоволення, вона була іншого походження. То звідки вона до мене прийшла? Що вона означає? Як її утримати?
На противагу пасеїзму народився футуризм, що поширився на поезію, образотворче мистецтво, архітектуру. Його адепти невтомно шукали нові форми, намагалися перевести швидкість і динамізм у відчутну площину. Вони намагалися збудувати brand new world – новий світ. Ці дві категорії можна зарахувати і до психології людини. «Причина існування двох подібних типів, – каже коуч та навчальний арт-терапевт Олена Тараріна, – різні підходи до виховання та світогляд батьків. У кожній сім’ї є переважаючий тип: або перший або другий. Якщо один з батьків має один тип, а другий – інший, то дитина засвоює тип більш значущої для дитини дорослої. Думка «футуристів» ґрунтується на принципі «краще, звичайно, попереду». З одного боку, люди такого типу менш схильні до зневіри, тривалих занепадів настрою, але при цьому вони також схильні не завершувати розпочаті справи, можуть збиватися з ніг поспіхом і розпорошуватися відразу на кілька завдань. Люди такого типу зазвичай досягають більшого. «Пасеїст» начебто й живе сьогоднішнім днем, але для нього важливі зачіпки з минулого, вони як якорі, які визначають сьогодення. Високий рівень тривоги з приводу великих та дрібних подій часто наповнює їхнє життя. Вони схильні до роздумів набагато більше, ніж до дій. Дуже часто, маючи високий поріг терпимості, такі люди схильні носити у собі тяжкі почуття, руйнуючи себе. З іншого боку, люди такого типу набагато рідше потрапляють у всякі неприємні ситуації і часто відіграють роль рятувальників для адреналінників з першої групи. Людям першого типу я рекомендувала б звернути увагу на процес завершення розпочатих справ, що може швидко встановити в їхньому житті баланс, стабільність і впорядкованість. Людям другого типу найкраще шукати себе у творчості, тому що воно дозволить максимально м’яко змістити акценти з минулого в сьогодення».
Олена Заєць, «футурист»
Мої друзі та знайомі часто дорікають тим, що я не цікавлюсь минулим. Насправді, це не зовсім так. Якщо брати глобально, я вважаю, що без минулого немає майбутнього, і кожен має здобути якийсь сильний (можна навіть трохи травмуючий) досвід, щоб не повторювати помилок попередніх поколінь. Я маю на увазі Голокост, війни та інші дурниці, які люди роблять з різних, але не дуже різноманітних причин.
А ось до персонального минулого я ставлюся зовсім по-іншому: воно нас суттєво гальмує. Постійно прокручувати в голові приємні миті або спонтанно вдаритися в ностальгію від звуку безглуздої пісні, яка насправді насильно супроводжувала твоє життя двадцять років тому – для мене це рівнозначно тому, що ти просто не цінуєш цей момент. До 16 років у мене була компанія близьких подруг, з якими мені надалі стало складно спілкуватися – деякі з них досі згадують той період як «найкращі роки», роблячи своє життя емоційно біднішим, хоча це зовсім не так. Я не люблю переглядати фільми та перечитувати книги, тому що враження, яке вони на мене справили, вже отримано, і немає сенсу щось ще з цього вичавлювати – надто багато всього знято та написано людством, щоб кидати якір у чогось одного. Я з легкістю розлучаюся з артефактами минулого, викидаючи їх у відро для сміття або віддаючи, якщо це цінна річ і вона може знадобитися комусь ще тут і зараз. Так, я пам’ятаю всі світлі моменти і всі факапи, які коли-небудь траплялися зі мною, але вони для мене схожі на цифровий каталог, який можна видобути на світ божий з чисто практичною метою – як вміння, які можуть стати в нагоді в певний момент.
Я намагалася проаналізувати, що ж зі мною не так, і, за заповітом дідуся Фрейда, звернулася до минулого. Можливо, мій поведінковий патерн виник тому, що наживо я лише двічі в житті і всього кілька годин бачила лише одного мого дідуся, покинула країну, в якій я народилася, у шість років і від того не відчула на собі ні наступності поколінь, ні ностальгії по батьківщині . Мені знадобилося багато років роботи над собою та дві революції, щоб ідентифікувати себе як українку (хоча я комфортно почуваюся і в інших країнах). Якщо подивитися на все вищеописане, може здатися, що і в особистому житті я повинен мати постійний flow. Але тут я прихильник еволюції відносин, у ході якої все тече, все змінюється, – жити зі мною десятирічною чи п’ятирічною давністю зовсім не те саме, що зі мною нинішньої. Ми оновлюємо себе і фізіологічно, і з погляду досвіду кожну мить, то чому б цей факт не прийняти психологічно?
Алла Родигіна, «пасеїст»
Про те, що всі мої перманентні життєві муки пов’язані з тим, що я живу не в тому столітті, мені регулярно нагадує майже кожен мій родич, друг, колега. А найясніше цей діагноз підтверджує навіть не той факт, що поруч із портретом скуйовдженої Кейт Мосс авторства Девіда Бейлі в моїй кімнаті сусідить порцелянова фігурка Сонечки Мармеладової. Просто одного разу мені довелося побувати під гіпнозом, і ким ви думаєте, я уявляла себе в цих подорожах між дійсністю і вигадкою? Викладачкою французької мови, що скуштує від холоду в ситцевій сукні зі скромним турнюром в одній дощовій столиці 19 століття. Але потім сталося клацання пальцями, і я спокійнісінько вирушила до улюбленого бару пити Gin Garden з друзями та дегустувати хумус в оновленому меню.
І такий дуалізм переслідує мене постійно: у моєму плейлисті трелі Френка Сінатри жорстко перебиває Oxxxymiron, я однаково закохана в образ Одрі Хепберн із «Сніданку у Тіффані» і в примарну Ель Фаннінг в «Неоновому демона», можу до світанку. -вечірці, а наступного дня провести з подругою за драматичним прослуховуванням романсів зі старих фільмів. Дорогою на роботу я зараз поперемінно читаю «Яму» Олександра Купріна та «Політику поетики» Бориса Гройса. Єдина частина мене, на яку поки не поширився вплив цього постійного маховика часу, це одяг – у питаннях образу я все ж таки залишаюся значно сприйнятливішою до нового, а старе волію плекати на сторінках книг з історії та в музейних залах. Хоча, з огляду на відкат моди на кілька століть тому цього сезону, не здивуюся, якщо руки через пару місяців таки потягнуться до бурштинової брошки прапрабабусі.
Хтось назве це легкою формою прикордонного розладу особистості, хтось – пасеїзмом, хтось – просто бажанням здаватися особливою в очах оточуючих. Я ж розумію, що моя прив’язка до минулого не має нічого токсичного. Струшувати пил зі своїх і чужих спогадів для мене – спосіб не повторюватися, надихатися і іноді вдаватися до світлого смутку. І, перебираючи в мережі архівні фотографії творчих альянсів Срібного віку, паралельно складаючи у своєму календарі список презентацій, виставок та вечірок на найближчий тиждень, я відчуваю в собі значно більше життя та граней, ніж якби я витрачала весь свій час на перегляд новин від трендсеттерів в Instagram та чекіни в кожному новому закладі міста.
Поділись:
Також читайте
