Мода
Засновник пекарні GoodBread: “Люди з особливими потребами ніяк не можуть себе реалізувати та захистити”
Поділись:
Надихаючі люди існують не лише у книгах чи фільмах. Це не тільки ті, хто щодня з екранів рятує вимираючі види тварин або вирішує проблеми з токсинами, що наповнюють планету.
Люди, які можуть надихнути та змусити повірити в себе та інших, живуть поруч із нами. Їх складно виділити з натовпу, адже зовні вони не відрізняються від нас. Але в душі вони мають щось особливе, спусковий механізм, який змушує рухатися вперед. Засновник пекарні GoodBread, де працюють виключно хлопці з особливими потребами саме такого типу. Владислав Малащенко вирішив присвятити себе проблемі працевлаштування людей з ментальними особливостями, і вже три роки робить це з особливим шармом. В атмосфері ароматів випічки ми провели інтерв’ю з людиною, яка змусить кожного повірити у себе.
— Розкажіть, будь ласка, коротко, як усе починалося.
— Я лікувальний педагог, і колись давним-давно я зрозумів, що хочу працювати не з дітьми, а з дорослими. Я вирішив, що потрібно створити якийсь проект, серцем якого стануть дорослі. Подібні люди не живуть, а виживають, намагаючись звести кінці з кінцями за умов реальності, де справжніх можливостей для них не існує. Саме так і народилася ідея створити бізнес, де зможуть розкрити свої таланти дорослі. У думках було створення столярної майстерні, але потім я передумав і почав виношувати ідею створення пекарні. Пізніше я виграв грант на бізнес навчання у StartUp Ukraine.
— Ви саме із цим бізнес-планом подавалися на конкурс?
– Ні. Тоді, коли я виграв грант, це було кафе, де працювали лише «сонячні люди» — із синдромом Дауна. Не знаю чому, але перемога без жодних питань дісталася мені. Три місяці навчався, і з 27 проектів мій виграв перше місце, але я захищав тоді не пекарню, а ресторан. І через місяць після закінчення навчання – 3 вересня, я відкрив пекарню.
– Але як довгострокова мета в планах все ще залишається ресторан, правда?
– Ми намагалися його двічі відкривати. Вперше грошей не вистачило, удруге не вистачило сил. Тобто це така, дуже довга історія, бо сам собою ресторан — це дуже непросто, а ще й люди з особливостями в ресторані — це вдвічі складніше. Тому поки що ні. Пекарні вистачає.
— Наскільки я розумію, ви відкрили пекарню 21 рік, три роки тому?
Так, так і було.
— Чи складно було психологічно, емоційно, морально взяти таку відповідальність за інвестиції, бізнес та хлопців?
— Спершу ні, звичайно. У перший місяць я вважав, що справа піде абсолютно по-іншому: кекси купуватимуть, а бізнес потихеньку розвиватиметься. Перший місяць виявився переломним — майже закінчилися гроші.
– Інвестиції?
— Їх було небагато, а зрештою залишилося рівно на місяць. Я зрозумів, що, мабуть, краще їх віддати і просто закінчити проект. Але потім я вирішив, що йтиму до кінця. Начебто відкрилося друге дихання: справа почала приносити справжній дохід. Страшно нести відповідальність, страшно підвести людей, але бажання зробити проект було вище за страх.
— А якою була основна мотивація, коли ви відкривали бізнес?
– Вона змінювалася. Не знаю, я не маю чіткої відповіді на це запитання. Я завжди відчував велику несправедливість у тому плані, що люди з особливими потребами ніяк не можуть себе реалізувати та захистити. Тому треба надати їм можливість. Тим більше, що мені подобається з ними працювати.
— Чому вам це так подобається?
— Можна дуже довго філософствувати, що вони такі добрі та світлі тощо. – Це все безперечна правда. Але вони ще й дуже різні. Від душі захотілося їм допомогти, і не для того, щоби прославитися чи заробити. Це соціальна робота, для реалізації якої слід докладати багато сил. Потрібно придбати запас терпіння, мужності, і лише тоді приступати до справи. І моя мама, і сестра також лікувальні педагоги, але вони займаються дітьми. Я ж розумів, що справжнє задоволення мені приносить лише робота з дорослими, оскільки вона набагато складніша. Середній вік наших дітей 37-38 років, тому з ними легко розмовляти про наболіле – вони вислухають, зрозуміють.
— Вас підтримує сім’я у вашій роботі та починаннях?
— Сестра часто допомагає у опрацюванні певних механізмів взаємодії з хлопцями. Я відправляю їх на терапію, але в рамках роботи в пекарні я з усім справляюся самотужки.
— Які складні труднощі в бізнесі?
— Буває по-різному, але за всі три роки роботи ми постійно гасимо пожежі. Працює дуже багато людей, а «пекарня» сама по собі як бізнес дуже витратна річ.
– А куди основні витрати йдуть?
– Оренда та обладнання.
— Чи ви отримуєте якісь квоти, чи допомогу від держави?
— Ні, ми зараз розробляємо законопроект, відповідно до якого все має повноцінно працювати.
— Хто лобіюватиме законопроект? Ви є ініціатором?
– Народні депутати, міністерство соціальної політики. У принципі, ті, які повинні це робити. Я виступаю там лише як спікер. Якби у нас, як у Швейцарії, держава оплачувала зарплату, то все було б набагато простіше. З’явився час на розвиток хлопців.
— На даний момент немає сприяння від держави в подібних проектах, але ви робите все для того, щоб вона з’явилася правильно?
— Необхідно пам’ятати про те, що це соціальне підприємство, тут допомоги, в принципі, ні від кого не треба чекати. Тобто, звичайно, люди можуть донести, можуть купувати кекси – це все чудово, але в будь-якому випадку ти повинен розуміти, що можеш покластися тільки на себе.
— Що було найскладніше за ці три роки?
– Вигоряння постійне. Робота специфічна, але не скажу, що вона складна. У моєму випадку постійна втома, зосередженість на одних і тих самих проблемах. Якщо говорити про хлопців, то чесно не знаю. Ми навіть якось про це не говоримо. Часто мені просто хочеться поїхати кудись на півроку, щоби нічого не вирішувати. Відповідальність, звалена на мої плечі, тисне, а жити під її тягарем дуже важко.
– У вас є вихідні?
– Так звичайно. Наразі я щодня на роботі, а раніше міг не приїжджати взагалі. У нас абсолютно всі процеси діджіталізовані. Все видно, все зрозуміло, скільки замовлень, хто їх щастить, хто яку роботу виконує, а на допомогу є ще й керуючий.
– Яка на даний момент команда?
— Я, керуючий, бізнес-девелопер і фахівець із комунікацій.
– Як ви формуєте команду? Які фактори чи як ви розумієте, що людина ваша?
— По-перше, він має холодно ставитись до цієї теми. Люди з палаючими очима, які хочуть допомагати, вони не завжди розуміють. Вони розуміють якісь окремі історії, але не саму роботу в пекарні, яка виливається в ту саму горезвісну відповідальність. Ми перестали писати оголошення у Фейсбуці, ми шукаємо самостійно, підбираємо кандидатів. Здебільшого всі приходять і кажуть: «Нам дуже хочеться тут працювати, тому що у вас є дуже велика соціальна складова». Але, ми дивимося на професійні якості, щоб людина була дуже освіченою і розуміючою.
— У вас добре виглядають соціальні мережі, сайт і весь процес замовлення дуже зручний та інтуїтивний, ви багато вкладаєте у ці канали?
– Ми намагаємося. Головна мета, щоб кожен отримував якісний продукт і на всіх етапах йому було комфортно. Ми не виправдовуємо себе тим, що це соціальний проект, все має бути професійно.
— Якби ви сьогодні розпочинали цей проект, що б ви зробили по-іншому і розпочали б ви його?
— Я сказав би собі: «Мені не вистачить терпіння». Тоді я не розумів, що таке гроші у бізнесі. Мені здавалося, що гроші, які я отримав, — це багато. Зараз розумію, що для бізнесу це ніщо. Тому я засумнівався б, що в мене щось вийде. Але, напевно, робив те саме, що й зараз. Потрібно привчити людей до того, що хлопці з ментальною інвалідністю особливі, але мають право на роботу та соціалізацію. У сумі це був дуже довгий шлях. Зараз люди вже навіть не кажуть «інваліди» (наші клієнти, хоча б), вони кажуть «люди з ментальною інвалідністю», тобто розуміють, наскільки образливим і неправильним може бути таке звернення. Напевно, зараз я наймав би інших людей – розумніших, а також зробив би команду об’ємнішою. На самому початку у нас у штаті всього працювало 2-3 особи.
— Цей формат є унікальним для України чи є якісь аналоги?
— Ми були першими, але з’являються аналоги.
— Якщо хтось із наших читачок захоче відкрити соціальний бізнес, що ви порадите? Що потрібно знати?
– Брати і робити. Є багато тренінгів із соціального підприємництва. Я сам іноді викладаю на них, на цих тренінгах, але не можу сказати, що вони реально якось допомагають у розумінні соціального підприємства.
Необхідно розуміти у соціальній проблемі, з якою працюватимеш. Хочеш займатися людьми без місця проживання – знай, про що вони думають, грубо кажучи, май досвід. Хочеш займатися людьми з інвалідністю, будь там фахівцем. Ще необхідно розуміти, що знадобиться багато грошей та чудова команда.
– Як уже зараз можна допомогти пекарні?
– Можна зайти на сайт Good bread купити там кекс, можна зайти Patreonзробити там щомісячний донейт, можна розповісти про нас друзям. Можна приїхати до нас попрацювати волонтером.
— Що потрібно зробити, щоб попрацювати у вас волонтером?
— Просто телефонуйте нам або напишіть у соціальні мережі.
Фотограф: Ліза Приходько
Поділись:
Також читайте
