Єва-Марія Скоренька: Танцюючи пам’ять, мрію і свободу

У світі, де так легко розчинитися в потоках однаковості, де субурбії Сполучених Штатів шикуються в ряди ідентичних фасадів, справжня індивідуальність проривається зсередини. Через голос. Через рух. Через мистецтво. Саме тут, серед безкраїх американських вулиць і неба, танцює українка Єва-Марія Скоренька — молода балерина, яка не просто вивчає класичну школу, а переписує її під себе. Під свою правду. Під своє коріння.

У неї довгі пальці рук, погляд, що мовчки тримає увагу залу, і тіло, яке слухає музику не вухами — шкірою. Але головне — це не зовнішність. Головне — як вона рухається. Як проживає кожну ноту, не демонструючи техніку, а проживаючи історію. Її балет — це не про досконалість. Це про сміливість бути живою.

Більше, ніж техніка

Коли Єва-Марія виходить на сцену, ти забуваєш, що десь існує грація як норма. Усе стає особистим. Її танець — це не відтворення, а створення. Не наслідування, а спогад. Вона не просто танцює роль — вона створює простір, у якому ця роль народжується в моменті. Присутність стає її найпотужнішим інструментом.

“Я не хочу бути просто правильною. Я хочу бути чесною,” — каже вона. — “Мене цікавить не форма, а зміст. Ідеальна арабеска нічого не варта, якщо в ній порожнеча.”

Її техніка — це кістяк, але не серце. Серце — в історії. В пам’яті. У тій незримій, але відчутній нитці, яка зв’язує її з домом.

Ірпінь. Буча. Київ. Пам’ять.

Навіть коли вона виступає у США, Україна завжди поруч. Вона говорить про сніжні ранки в Бучі, про соснові ліси Ірпеня взимку, про мамині колискові та довгі поїзди до Києва. Вони живуть у ній не як спогади, а як музика.

Коли її тіло рухається, в цьому є щось від карпатського вітру і столичної тривоги. Її танець — це одночасно подяка і молитва. Це якби можна було притиснути всю країну до грудей і нести її, не випускаючи з обіймів. І водночас танцювати.

Мистецтво як опір

У світі, де культура дедалі частіше стає товаром, Єва-Марія нагадує, що мистецтво — це передусім вибір. Вибір говорити, коли тебе просять мовчати. Вибір зберігати ніжність, коли світ жорстокий. Вибір рухатися, коли серце хоче закам’яніти від болю.

Її сцена — це поле битви. Не буквальної. А емоційної. Екзистенційної. Проти знеособлення. Проти забуття. Проти втрати сенсу.

“Для мене танець — це спосіб зібрати себе докупи, коли все розпадається,” — зізнається вона. — “Це мій спосіб сказати: я ще тут. І мій народ ще тут.”

Мрія про простір

У неї є мрія — створити власну балетну трупу. Але це не про славу. Це про простір. Простір для пошуку. Для питань. Для ризику. Вона хоче об’єднати класичну школу з сучасними сенсами, запрошувати до танцю не лише тіла, а й голоси. Нові голоси. Українські голоси. Жіночі голоси.

“Я хочу створити балетну компанію, де минуле — не музей, а живе джерело. Де спадщина — це не пафос, а кров, що тече в жилах кожного руху.”

Це звучить як мрія. Але в її очах — жодної наївності. Там — рішучість. Зосередженість. Плани.

Балет майбутнього

Єва-Марія — це не лише талант. Це нова мова тіла. Вона не грає у великий театр. Вона проживає мить. І ця мить резонує. Вона вміє бути вразливою на сцені — і саме в цій вразливості народжується сила. Її рух — це не естетика. Це пережитий досвід.

Вона не боїться показати біль, сум, сумнів. І в цьому — її революція. У світі, що прагне гладкості, вона обирає шорсткість. У світі, що жадає досконалості — вона обирає правду.

Пам’ять — її хореограф

У її русі — інтуїція. Історія. І глибокий зв’язок із тим, чим вона є. З тим, звідки вона. Вона не дозволяє собі забути. Не дозволяє глядачу відволіктися. Її тіло каже: “Пам’ятай.” Її подих каже: “Відчуй.”

У часи, коли багатьох українців розкидало світом, Єва-Марія танцює цілісність. Вона тримає себе — і свій народ — у русі. У світлі. У свободі.

Вона не хоче бути винятком. Вона хоче бути прикладом.

Єва-Марія не прагне бути зіркою. Вона прагне бути причиною. Причиною, з якої хтось інший повірить у себе. Причиною, з якої дівчина з маленького міста дозволить собі мріяти. Танцювати. Не чекати дозволу.

Вона хоче, щоб українські діти бачили в ній не ідеал, а доказ. Що можливо. Що дорога є. Що навіть якщо світ великий — ти можеш не загубитися в ньому. А навпаки — лишити слід.

Світ, де краса має сенс

Її присутність — це не лише танець. Це тиха революція. Проти згладжування. Проти забуття. Проти страху бути собою.

У кожному її русі — меседж: краса має значення. Пам’ять має значення. І, понад усе, має значення сміливість бути собою. Навіть тоді, коли світ хоче втиснути тебе в форму. Навіть тоді, коли хоче переконати, що твоє тіло, твоя країна, твоя мова — це не “достатньо”.

Вона доводить протилежне.

І коли вона йде зі сцени — залишає по собі тишу. Глибоку. Мовчазну. І від неї — не хочеться аплодувати. Хочеться вдихнути. І теж не забути.

Вона — частина великого полотна

Коли Єва-Марія говорить про свою країну, вона не вживає слів «традиції» чи «фольклор» із пафосом. Вона вживає слово «пульс». Бо для неї культура — не музейна експозиція, не віночки в TikTok, а жива матерія. Це тіло, яке рухається разом з історією. Разом із болем. І радістю. І надією.

Її тіло на сцені стає продовженням цього полотна. І водночас — пензлем. Вона малює рухами простори, яких нам ще не вистачає. Де українські голоси звучать не як прикраса, а як ядро. Де танець — це не втеча, а повернення.

Вона каже, що мріє одного дня поставити виставу, присвячену вимушеним переселенцям. Тим, хто покинув дім, але не покинув себе. Тим, хто танцює всупереч. “Мені хочеться, щоб люди в залі плакали не від жалю, а від визнання. Від того, що вони побачили себе. Побачили, що не самі.”

Її рухи — це її зброя. Але також і її молитва. Вона не воює — вона тримає лінію. Лінію світла. Лінію людяності. Вона не ховається від страху. Вона виносить його на сцену, показує його глядачу — і трансформує.

Жіночність як сила

У світі, де жінок усе ще часто просять «бути зручними», Єва-Марія вибирає інше. Її жіночність — це не про ніжність у вакуумі. Це про силу, яка народжується з вразливості. Про здатність стояти рівно в найтонших балетках — і не хитатися. Про здатність тримати увагу залу не гучністю, а мовчанням.

“Я хочу, щоб кожен бачив, що сила не означає втрату себе. Що можна бути чутливим — і водночас непохитним.”

Вона мріє створити школу, де дівчата й хлопці вчитимуться не лише робити фуете чи батмани, а й відчувати своє тіло. Свою історію. Свої корені. Вона вірить, що мистецтво — це не про втечу від реальності. Це про вкорінення в реальність. У свою правду.

Виступ, що змінив усе

Є одна сцена, про яку вона говорить із особливою теплотою. Її перший сольний вихід після повномасштабного вторгнення — виступ у 2022 році на Vail Dance Festival у США, в межах постановки “Variations on a Theme” від Tiler Peck. Більше половини публіки — українські родини. Хтось тримав у руках жовто-блакитні стрічки. Хтось просто мовчки плакав.

“Я вийшла на сцену — і вперше відчула, що моя присутність тут має сенс. Що я можу бути голосом. Світлом. Що моє тіло пам’ятає не лише рухи, а й біль народу. І я можу це донести.”

Тоді вона вперше подумала, що її танець — це не лише про неї. Це про всіх. Про те, що навіть коли мова не працює, тіло говорить.

Єва-Марія Скоренька — не просто балерина. Вона — явище. Вона — нагадування, що мистецтво не мусить бути зручним чи передбачуваним. Що краса може бути глибокою. Що ніжність — це не слабкість, а форма опору. Вона ще дуже молода. Але вже зараз — у її кроці є мудрість. У її мовчанні — правда. А в її мрії — простір для нас усіх.