“Щоб мати право бути художницею, говорити про особисте — навіть болісне — потрібен дім.”: інтерв’ю з мисткинею Марією Куліковською

В рамках інформаційної співпраці й підтримки виставкового проєкту «Дім постійного вигнання» ми поспілкувалися з однією з кураторок заходу — Марією Куліковською.

Про Проєкт

MC: Маріє, у вашій художній практиці часто переплітаються особисте та геополітичне, ви використовуєте тіло та попередній досвід як потужні метафори для ширшої суспільної боротьби. «Дім постійного вигнання» вже в самій назві має величезну вагу. Чи розкажете, як народився цей проєкт? Яка емоція чи усвідомлення спонукали вас присвятити місячну міжнародну резиденцію кримськотатарським митцям у 2025‑му, коли Крим ще перебуває під окупацією?

МК: За останній рік-півтора я переживаю глибоку трансформацію: ретельний аудит свого середовища, слів, висловлювань — тих, що сказала, збираюсь сказати, кажу. Занурююсь глибше, допрацьовую, відбудовую, зцілюю себе й здоров’я. Перебуваю у стані внутрішнього споглядання і проживання, відсікання зайвого. Я описую свою практику як систему само-дослідження — у процесі написання PhD-дисертації в De Montfort University, UK, на тему «Finding agency in vulnerability…»: міждисциплінарний мистецький підхід до зцілення переміщеної, кочової жінки-художниці. Кожний мій художній чи кураторський крок — частина цього дослідження. Я обережно й ретельно, як у власній лабораторії, підходжу до кожного проєкту: виставка, колаборація, резиденція. Зараз я повертаюсь до себе як архітекторка — проєктантка ландшафтів вразливості й крихкості, де менше означає більше.

У своїй практиці я не толерую зайвих консюмеристських висловлювань, яких не прожила зсередини — це не по честі. Але водночас я маю потужне бажання ділитися, запрошувати інших у свій простір, відбудовувати себе не тільки для себе, а створити дім для інших — для людей культури, де вони можуть бути собою. З таким запитом ми запросили пʼятьох художників та художниць кримськотатарського походження поговорити про це: Юсуфа Абібулаєва, Ренату Асанову, Еміне Зіятдін, Севілю Наріман-кизи та Ельміру Шемседінову. «Дім постійного вигнання» для всіх нас — не тільки про окупацію Криму чи її деокупацію, не лише про жертовність. Це про той дім, який ми несемо всередині — як пам’ять зв’язку з землею, як досвід виживання на омріяній, але вимогливій землі.

Я не кримська татарка за кров’ю, і не мусульмянка, але виросла у середовищі «між». Я не акцентую на відмінностях, а шукаю схожості, любов — спільну любов до нашої землі. Зараз, у стані жорсткого аудиту своєї практики, я теж потребую Дому.

Credits Daria Biliak

Про дім

MC: Де ваш дім?

МК: Я знаю. Це простір-портал, який ми з Олегом Вінніченком створили власноруч — Гараж33 Галерея-Сховище. Простір на межі: між напівзабутим гаражним кооперативом «Явір» і дикою природою парку «Дубки» на Сирці. Цей гараж — його місія, фундамент, метафора — про зцілення через проживання досвіду постіндустріальних руїн, пам’ять геополітики у тілі міста. Гараж33 — портал, прохід, укриття, «між». Це мій створений дім, який може зникнути будь‑якої миті. І тому я знаю: настав час відкривати двері саме зараз — поки дім формується. Запрошувати інших співжити разом.

MC: Ви визначаєте «вигнання» як біль, втрату, постійні переміщення. Але «Дім постійного вигнання» — парадокс: простір стабільності у стані постійного руху. Як він проявиться під час резиденції? Це пошук розради у болю чи трансформація самого поняття дому через мистецтво?

МК: Дім продукує крихкість, вразливість, чуттєвість, емоційність — він приймаючий, захищений простір. Тут художниці можуть бути «інакшими», не вкладатись у наратив домінантних інституцій, яких ми свідомо уникаємо. Ми не просуваємо політичні наративи, не працюємо з вертикаллю національної репрезентації. Наша мета — чуттєві колаборації, мости між людьми, культурами, контекстами — локально й міжнародно — через глибинні, людські теми, що резонують.

Щоб мати право бути художницею, говорити про особисте — навіть болісне — потрібен дім. Простір, що не про вимогу, а про опору. Про дихання. Це не лише про жінок. У нас є один чоловік-резидент, і це відкриття навіть для кримськотатарської спільноти. Ми дивимося не на стать, а на художню силу. Це простір справжньої солідарності, децентралізації.

Credits Daria Biliak

про кримськотатарську спадщину

MC: Ви говорите про кримськотатарську спадщину: що саме ви хочете, щоб учасники дослідили? Які пластові, культурні або сучасні виклики вас цікавлять?

МК: Важливо, щоб проєкт не перетворився на екзотизацію кримськотатарськості. Я хочу, щоб мова мистецтва торкнулася тілесно-пам’яттєвих, травматичних, особистих пластів. Як травма, гідність, зв’язок з землею можуть прочитатися через тіло, матеріал, мовчання, чуттєвість. Маю надію, що мистецькі жести проголосять і трагедію, і красу. Споглядання — як опір. Гостинність — як політика. Жіночий погляд, що не чекає дозволу.

MC: Ви — видатна мисткиня. Як ви бачите «Дім постійного вигнання» як платформу підтримки жінок-митців кримськотатарського походження, особливо коли їхні голоси недостатньо представлені?

МК: Ця резиденція — не про репрезентацію жінок, а про створення простору, де не треба доводити свою силу, гідність, право говорити. Культура ідентичності — через свободу, а не обмеження. Так, ми створили умови підтримки жінок, але це не виключає чоловіків. У нас є чоловік-резидент — Юсуф Абібулаєв. І це відкриття. У нашій резиденції йдеться про сміливість бути собою, не відповідати шаблонам чи очікуванням.

MC: У геополітичному контексті — чи є «Дім постійного вигнання» актом опору?

МК: Так. Це акт вкорінення у часі, простір, який неможливо зруйнувати бомбою. Ми творимо не реакцію на агресію, а створюємо те, що існує в тілі, мові, у взаємності. Навіть без ресурсів, грантів — ми не зникаємо. Ми будуємо, гуртуємось, створюємо інфраструктуру. Це боротьба голосом, мистецьким баченням, не озброєна, але потужна. Це про виживання, а не про жалобу.

Над зтворенням матеріалу працювали:

Катерина Фастовець

Ольга Коровʼячук

Святослав Михайлов

Фото:

надані мисткинею