Coffee Talk з Жанною Кадировою: “Я залишаюся жити й працювати в Україні”

Наша зустріч для інтерв’ю у форматі Coffee Talk була спланована за декілька місяців до того, як Жанна Кадирова отримала Шевченківську премію у сфері візуального мистецтва, і це інтерв’ю було записано за декілька тижнів до того, як мисткиня стала лауреаткою іншої почесної премії, вже від Marie Claire France у партнерстві з Maison Boucheron, з нагоди Art Paris 2025.
Поки ми узгоджували деталі тексту цієї колонки, різні зовнішні події розкручували спіраль додаткової уваги навколо Жанни Кадирової. Але ті, хто стежить за актуальним мистецьким ландшафтом в Україні, знають, що це не збіг.

Ми просили мисткиню розповісти про свої правила професійного життя не тому, що «передбачили», що попереду — низка почесних відзнак і релізи нових проєктів, а тому, що ім’я Жанни Кадирової — перше, яке ви згадаєте у декількох категоріях, гідних й інших відзнак: відома жінка в професії, мисткиня, чиї твори виставляються за кордоном і успішно комерціалізуються, художниця, яка працює в Україні під час війни — з артефактами війни і досліджує наслідки цієї війни, розповідаючи про них світу.

Жанна Кадирова: “Я залишаюся жити й працювати в Україні”

Жанно, так вийшло, що ми з вами зустрічаємось відразу після найбільшого дипломатичного скандалу в Овальному кабінеті, який коли-небудь бачив світ зі смартфона, і всі українці перебувають зараз у стані стресу. Спочатку хочеться запитати: ви як? Як події у світі впливають на вас і вашу роботу?

Жанна Кадирова: Події відбуваються настільки швидко, що я просто намагаюся стежити за ними, але не дозволяю собі надмірно хвилюватися. Адже поки я занурююсь у переживання, ситуація вже може змінитися. Останнім часом я виробила таку стратегію — фокусуватися на тому, де я можу реально вплинути, зокрема на своїй професійній діяльності та міжнародних проєктах. Політичні процеси, які я не можу змінити, намагаюся сприймати спокійніше — вони рухаються своїм шляхом.

Так, останні три роки всі мої проєкти так чи інакше пов’язані з ситуацією в країні.
Я залишаюся жити й працювати в Україні та вважаю важливим доносити правду про події звідси, від першої особи. У мене є особистий досвід внутрішнього переміщення, а в моїх роботах актуальна тема вимушеного переселення. Наприклад, у минулому році ми евакуювали скульптуру з Покровська, яка була встановлена там як перманентний артоб’єкт. Через загрозу місту її довелося забрати. На моїй виставці у Франції ми покажемо матеріали, пов’язані з цією історією.

Від редакції:
з 28.03.2025 по 28.05.2025 в просторі GALLERIA CONTINUA, Париж, Франція, українська художниця Жанна Кадирова представляє персональну виставку «Стратегічні локації».
У роботах виставки художниця використовує знайдені предмети й матеріали, що відображають життя в зоні бойових дій. Експозиція об’єднує роботи, створені у «стратегічних локаціях» війни: на лінії фронту і з територій, які відвідувала раніше мисткиня, але які наразі перебувають в окупації. Виставка простежує воєнну географію України з 2014 року — від анексії Криму до сьогодення, вшановуючи стійкість українців і жагу до життя

Чи відчуваєте ви, що увага до війни в Україні зменшується, і як ви актуалізуєте свою роль?

Жанна Кадирова: Так, це відчутно. Люди втомлюються від війни, перемикаються на інші новини. З іншого боку Росія витрачає величезні кошти, щоб маніпулювати інформацією. Наприклад, мої колеги з італійської галереї розповідали, що в новинах можуть просто сказати: «Зруйновано будинок в Україні», але не пояснюють, що це була російська ракета. Тому я вірю в силу мистецтва. Хоча воно не має такого охоплення, як медіа, але в ньому точно зрозуміло, про що йдеться, хто агресор і хто постраждав.
У моїх проєктах — фільмах, скульптурах — це чітко видно. Навіть у моїх роботах із рослинами, які «мандрують» по світу як біженці. Через такі символи, мені здається, можна простіше пояснити людям реальність, яка зараз відбувається в Україні.

Проєкт «Російська ракета», фото Інстаграм Жанни Кадирової @jannkad

Від редакції:
Жанна Кадирова також стала однією з героїнь документального фільму War Paint: Women at War (2025) британської режисерки Марґі Кінмонт. Це третя частина її трилогії про мистецтво війни. Стрічка досліджує унікальний погляд жінок-художниць, які працюють у зонах конфліктів, та їхню здатність говорити правду через мистецтво.
У фільмі представлені роботи Дами Рейчел Вайтред, Жанни Кадирової, Меґґі Гемблінґ, Ассіль Діаб, Лори Найт, Марсель Ханселаар, Корнелії Паркер, Майї Лін, Ширін Нешат і Лі Міллер. Світова прем’єра відбулася у Софії у лютому, а 19 березня фільм показали у Лондоні.

Вважається, що мистецька професія — це щось богемне, романтизоване. Як ви сприймали цю сферу на початку свого шляху, і чи змінилося ваше ставлення до неї зараз?

Жанна Кадирова: Насправді для мене мистецтво завжди було дуже буденною річчю. Мій батько був художником, але не в тому класичному розумінні, як ми звикли уявляти. Він займався оформленням державних установ, створюючи чеканки, портрети, елементи дизайну інтер’єру та інші роботи в соцреалістичному стилі.
Це не був романтичний живопис, а радше замовна робота. Але завдяки цьому я з дитинства постійно була оточена матеріалами, процесами — і це формувало мене.

Моя старша сестра також стала художницею, і коли вона вступила до художньої школи на відділ скульптури, я ніби «автоматично» пішла за нею. Усі сумнівалися, що я зможу вступити, але я дуже цього хотіла. Тож з 11 років я жила з сестрою у гуртожитку та навчалася в Державній художній середній школі імені Шевченка.

На той момент я ще не відчувала в собі творчих поривів — мене цікавив сам процес, але не самовираження. Моє оточення складалося з дуже талановитих людей, які творили, шукали нові форми, а я просто малювала з натури, навчалася.
Поступово це захоплення переросло у щось більше.

Чи було тоді складно утримати себе в цьому виборі?

Жанна Кадирова: Безумовно. Особливо, коли ти не маєш коштів на матеріали, але водночас відчуваєш потребу творити. Але якщо є ідея — рано чи пізно знайдуться можливості для її реалізації!

Наприклад, моя перша робота з кафелю була завершена лише через два роки після початку. Виготовлення скульптури зупинилося через брак ресурсів, але після Помаранчевої революції знайшлися люди, які допомогли довести її до кінця. Це був проєкт «Сантехнік Дядя Толя» — повнорозмірна фігура з кафелю.

Але і тоді, і зараз для мене все може стати частиною мистецтва — знайдені на вулиці предмети, будівельні матеріали, уламки. Мені цікаво експериментувати, поєднувати несумісне, шукати нові сенси.

Як ви зараз оцінюєте свої ранні роботи?

Жанна Кадирова: Мене тішить, що мені не соромно за них. Багато художників із часом соромляться своїх ранніх експериментів, але я — ні. Наприклад, один із моїх перших проєктів «Доска пошани» — це серія фотографій, де я перевтілювалася в різних персонажів: чоловічих і жіночих, робітників і службовців. Ми знімали це на аналогову камеру, самі проявляли плівку. Це був 2002 рік. І вже тоді в моїй творчості завжди був певний елемент іронії. Звісно, зараз я порушую серйозніші теми, але навіть у них я намагаюся тримати баланс між гостротою і легкою подачею.

Чи є щось, що ви хотіли б мати на початку своєї кар’єри, але на той час це було недоступним?

Жанна Кадирова: Одна з головних відмінностей — це доступ до інформації. Коли ми починали, інформації про світове мистецтво було обмаль. Усе, що ми дізнавалися, здобувалося практичним шляхом — через подорожі, відвідування виставок, спілкування з митцями. Літератури було мало, а інтернет тільки починав розвиватися. Пам’ятаю, як ми стояли в черзі до єдиного комп’ютера в центрі сучасного мистецтва, щоб перевірити якусь інформацію.

Сьогодні художники можуть знайти все, не виходячи з дому. Вони орієнтуються не тільки на українське мистецьке середовище, як це було в нас, а одразу — на світовий контекст. Це величезна перевага, адже молоді митці можуть бачити себе поруч із визнаними майстрами сучасного мистецтва, широко знайомитися з міжнародними виставковими просторами, розуміти глобальні тенденції.

А чи мали ви власних кумирів у мистецтві?

Жанна Кадирова: Я багато спілкувалася з Ксенією Гнилицькою (українською художницею — прим.ред.), знайомилася з її творчою родиною. Це був справжній осередок сучасного мистецтва: її батько — художник, мати — кураторка, друзі — активні діячі артсцени. Я асистувала Олександрові Гнилицькому та Максиму Мамсікову (українські художники — прим.ред.), а Наталія Філоненко (незалежна кураторка, арткритикиня сучасного мистецтва —  прим.ред.) почала запрошувати нас брати участь у своїх виставкових проєктак.

Це була справжня школа мистецького життя! Ти міг отримати завдання: «Покладіть щось у воду, зніміть кілька кадрів», і ти біг викладати, фотографувати, створювати щось нове. Це був процес, який захоплював.

Як ви для себе визначаєте поняття успіху сьогодні?

Жанна Кадирова: Для мене успіх — це не лише фінансова складова, хоча вона теж важлива. Найбільший показник успіху — це довіра. Якщо люди вірять у твою ідею, готові підтримати її, вкластися в її реалізацію — це цінно. Також важливо, коли твої роботи потрапляють до музейних колекцій, це означає, що вони мають цінність не лише в моменті, а й у довготривалій перспективі. У мистецькому світі нічого не відбувається у вакуумі. Побудова професійних зв’язків — це не лише питання нетворкінгу, а й питання відповідальності. Якщо ти вмієш працювати, виконуєш свої зобов’язання якісно і вчасно — з тобою хочуть співпрацювати далі.

Я маю партнерів в Італії — галерею Continua, яка представляє мене з 2012 року і має представництва по всьому світу.
Це важливе партнерство, яке допомогло реалізувати проєкт «Паляниця» на Венеційській бієнале. Ми організували першу виставку в селі, де я перебувала як ВПО, а вже через 20 днів показали цей проєкт у Венеції. Зазвичай на підготовку до бієнале йде рік або більше, але завдяки італійським партнерам, які знають, кого і як шукати, ми змогли зробити це в рекордні терміни.

Тому так, професійні зв’язки відіграють ключову роль, але вони вибудовуються на основі довіри та досвіду. У мистецтві передусім формується символічний капітал — визнання, репутація, участь у престижних виставках і музейних колекціях.
А вже потім це конвертується у фінансовий успіх.

Ви пробували на початку кар’єри компілювати чи відтворювати щось уже існуюче, перш ніж знайти власний стиль?

Жанна Кадирова: На мій погляд, у мистецтві важливо йти від ідеї, а не від форми.
Я завжди керувалася цим принципом. Пам’ятаю, як у 2004 році ми готували проєкт до Венеційської бієнале 2005-го. Тоді була ідея показати Р.Е.П. (Р.Е.П. — артгрупування, засноване під час Помаранчевої революції, до якого входили двадцять мисткинь та митців, зокрема Жанна Кадирова, Ксенія Гнилицька, Леся Хоменко, Нікіта Кадан, Володимир Кузнецов — прим.ред.) як нове художнє явище, і ця концепція мала потенціал.

На той момент комісаром Венеційської бієнале був Віктор Сидоренко. Він запросив нас до майстерні й почав давати поради, які здалися нам занадто формальними: «Розфарбуйте машину, поставте її тут, зробіть так, я знаю, як це має виглядати».
На мій погляд, це якраз підхід, коли спочатку йде форма, а вже потім до неї підтягується зміст. Ми й тоді це усвідомили: у нашій роботі первинна саме ідея.
Важливо знайти її, зрозуміти, як найкраще її подати, підібрати правильний матеріал, простір, форму. Але ніколи не навпаки.

Тобто у мистецтві неможливо «зіграти» у стиль?

Жанна Кадирова: Саме так. Якщо людина добре розуміє, що вона робить, і впевнена у своїй ідеї, її оцінять. Але якщо ти намагаєшся імітувати сучасне мистецтво, професіонали це дуже швидко розпізнають. І жодні формальні прийоми тут не допоможуть.

Чи стикалися ви з проявами гендерно упередженого ставлення чи нерівності у вашій професії?

Жанна Кадирова: Це запитання мені ставлять доволі часто, але я не можу бути ілюстрацією феміністичної боротьби, тому що живу в певній культурній бульбашці.
У моєму оточенні сучасні люди, які працюють зі мною на рівних.

У нас немає поділу за статтю — є команда, мотивована створювати якісний проєкт. Так само я часто працюю з іншими митцями й художницями, які долучаються до проєктів — і це теж базується на взаємній підтримці та професійних навичках.

Так, це частина позитивної тенденції. Якщо поглянути на ситуацію 50 років тому, то жінок фактично не допускали до мистецтва на рівних умовах, і шлях до визнання був дуже складним. Але зміни відбулися і ми маємо певні перемоги. Сучасні мисткині активно працюють, формують нові мистецькі генерації, реалізовують міжнародні адвокаційні проєкти.

Як людина, яка сьогодні працює в Україні, можу сказати, що відчуваю: на локальному рівні ми вже маємо необхідні інструменти для самореалізації. Наприклад, якщо взяти останню премію PinchukArtCentre, то я можу відзначити гендерний баланс. Я не рахувала точну кількість, але жінок і серед учасників, і серед переможців було достатньо.

Втім, у глобальному контексті все ще складно передбачити, куди рухатиметься ця тенденція. Політичні процеси у світі можуть змінювати ситуацію, і те, що сьогодні здається досягненням, завтра може залишитися в минулому.

І якщо відійти на крок від мого особистого бачення: наприклад, проблема нижчих гонорарів для жінок досі є актуальною у багатьох сферах, і мистецтво — не виняток.

Давайте тут зупинимося на питанні комерціалізації мистецтва. Як оцінюються ваші роботи на міжнародному ринку? Як ви визначаєте їхню вартість?

Жанна Кадирова: Я працюю як незалежна художниця вже понад 20 років, і ринкова вартість робіт змінюється з кожним новим проєктом. Коли твої роботи потрапляють до музейних колекцій, це автоматично підвищує їхню цінність.

Загалом, я не є прихильницею жорстких ринкових моделей у мистецтві. Колись я робила серію проєктів, які досліджували, як формується ціна в сучасному мистецтві. Це був своєрідний перформанс: у Києві мої роботи продавалися за ціною 1 грам — 1 гривня, у США — 1 грам — 1 долар, а в Європі — 1 грам — 1 євро.

Це була іронічна гра з концепцією ціноутворення, яка також мала продовження в благодійному проєкті, створеному мною в перші тижні повномасштабної війни.

Серія «Паляниця» з самого початку була задумана як благодійний проєкт.
Упродовж останніх кількох років всі кошти від продажу проєкту спрямовуються виключно моїм друзям — митцям, які воюють на фронті.
«Паляниця» теж має зафіксовану вартість — 1 грам = 1 євро. Вона виставлялася в Індії, Бангкоку, багатьох європейських містах, і вже є в колекціях восьми музеїв Європи, зокрема в Бундестазі. Наразі ми можемо говорити про 67 виставок проєкту «Паляниця» у світі.

Проєкт “Паляниця”. Фото: kadyrova.com

Серед покупців цих робіт — не лише колекціонери, а й друзі, митці, музиканти, які розуміють їх значення і хочуть долучитися до підтримки.

В Україні “Паляницю” також придбали музеї в Одесі та Запоріжжі. При цьому її початкова ціна не змінюється, що для мистецького ринку доволі нетипово. Але це був свідомий вибір — зберегти фіксовану вартість і підтримувати сталу концепцію проєкту.

Станом на 31 грудня 2023 року загальна сума становила 420300 євро, але вже на сьогодні вона зросла ще приблизно на один мільйон гривень.

Проєкт продовжує розвиватися, і нещодавно ми продали велику роботу італійському музею. Очікуємо, що після завершення всіх формальних процедур до зібраних коштів додасться ще близько 20 000 євро.

Але я повторюся — ця ініціатива ніколи не була суто комерційною, і мета збору коштів — благодійна. Кожна робота унікальна — як і саме каміння, адже двох однакових не існує. Дехто запитує, який тираж у цих робіт, і я пояснюю: «Це не тиражне мистецтво. Кожен об’єкт — індивідуальний».

Є люди, які оцінюють «Паляницю» саме як мистецький жест на підтримку України. Водночас є й ті, хто дивиться на нього крізь призму матеріалу і запитує: «Чому це каміння так дорого коштує?».
Але це нормально, мистецтво завжди викликає різні реакції.

Завдяки цьому проєкту мені вдалося залучити дуже широку авдиторію. Наприклад, я створювала його під час перебування на Закарпатті, коли Київ був під загрозою окупації. Символізм паляниці тоді був надзвичайно сильним — це слово допомагало ідентифікувати диверсантів, воно стало маркером української реальності.

А вже коли я презентувала цю роботу в Інституті метеорології в Гельсінкі, там виникла жвава дискусія з науковцями. І я відкрита до таких діалогів, використовуючи найрізноманітніші простори для демонстрації своїх робіт. Це може бути музей, університет чи навіть публічний простір. Для мене важливо не лише експонувати мистецтво, а й порушувати дискусії про те, що відбувається в Україні. І якщо ця робота допомагає людям по-іншому подивитися на війну та наш досвід — отже, вона виконує свою функцію.

Як ви обираєте медіа для своїх проєктів? Чи маєте певну стратегію або чітку систему, за якою визначаєте, де і як представляти свої роботи?

Жанна Кадирова: Ні, я не маю чіткої формули для вибору медіа. Усе базується на великому досвіді, інтуїції та природному розвитку подій. Ідеї часто з’являються спонтанно, як от з проєктом «Інструмент»: я просто побачила труби розірваних снарядів, і цей образ закарбувався в моїй пам’яті, а згодом із нього народилася концепція. (Проєкт «Інструмент» — орган, труби якого закінчуються уламками снарядів, якими Росія обстрілювала Київську область — прим.ред.).

Проєкт “Інструмент”. Фото: kadyrova.com

Або, наприклад, з «Паляницею» — це була сукупність обставин: слово, емоційний стан, історичний момент — усе це склалося разом. Я навіть боюся згадувати той період. Він був водночас і станом просвітлення, і неймовірного стресу. Але ця ідея була такою природною, ніби вона просто чекала свого часу, щоб втілитися.

Іноді ідеї народжуються абсолютно несподівано. Наприклад, у вересні 2022 року я разом із волонтерами поїхала на деокуповану Харківщину. Там, серед руїн, я побачила кімнатні рослини, які ще залишалися живими. Їхні горщики були побиті, листя — зів’яле, їм явно не вистачало води. Мені стало їх по-людськи шкода, тому я вирішила забрати їх із собою. Спершу це було просто емоційне рішення, але згодом із цього виник цілий проєкт. Я почала документувати їхню історію. Камери в мене тоді не було, але мій знайомий фотограф зробив кілька знімків. Я знімала їх фрагментами, а потім збирала воєдино. Коли рослини трохи «відійшли» і зміцніли, я зрозуміла, що хочу розповісти про них далі.

Проєкт REFUGEES. Фото: kadyrova.com

Так само було з роботою «Дім». Одного разу я побачила самотньо розташовану стіну й відразу відчула її потенціал як скульптурного об’єкта. Спершу не знала, що саме хочу з нею зробити — думала, може, варто просто її намалювати. А потім розпочалася анексія Криму, почалася війна, і ця стіна стала символом втрати, уламком чогось більшого. Згодом, під час останньої виставки, я додала до роботи битий посуд і обгорілі предмети, які збирала на згарищах у Київській області — в Ірпені, Гостомелі. Це були справжні артефакти: уламки тарілок, шматки розплавленого скла. Так проєкт поступово еволюціонував, набуваючи нових сенсів