Крістіна Нгуєн – про Ріо та історії, що отримають друге життя.

Рік тому ми писали про книгу Крістіни Нгуєн «Я покажу тобі Ріо» і ще тоді пожартували, що з неї вийшло б гарне кіно. Минув рік – і кіно справді буде. За цей час ця історія встигла викликати і захоплення, і роздратування: її хвалили за щирість, а дехто критикував за тригерні теми. Ми зустрілися з Крістіною, щоб поговорити про те, що відбувається після того, як написана історія стає надбанням публіки й отримує шанс на друге життя.

Рік тому ви сказали: «Все можливо». І ось незабаром розпочинаються зйомки фільму за романом «Я покажу тобі Ріо». Як почуваєтеся від того, що ваша історія отримала шанс на ще одне, цього разу кінематографічне життя?

Так, ніби ми з Пашею, героєм «Ріо», отримали ще один шанс: він зможе прожити ще раз своє життя, а я – внести в це життя деякі зміни.

Що ви маєте на увазі?

Я писала цю історію іншою людиною. Відчуваю ніжність до тієї себе й трохи сумую за тим ідеалізмом. Але коли читаю книжку сьогодні, розумію, що зараз деякі речі написала б інакше.

Наприклад?

Дещо змінила б фінал. Не в книжці – хай та історія лишається як автопортрет і згадка про ті часи. Але у фільмі я можу дати історії інший кінець. Ті, хто читав книгу і потім побачить фільм, відчують різницю, але, сподіваюся, не будуть розчаровані. Адже суть самої історії залишиться.

Розкажіть тоді про фільм. Як з’явилася ідея його зняти?

Мою книгу прочитала Даша Трегубова, і вона їй дуже сподобалась. Ми тоді обговорювали з нею українську літературу та кіно, і під час тієї розмови я вперше вголос сказала, що хотіла б побачити свою історію на екрані. Тоді це здавалося далеким, але з цього все й почалося. Завдяки Даші я познайомилася з класними людьми із української кіноіндустрії, зокрема з Анною Мачух і сценаристом Геннадієм Куркіним. За деякий час з’явилася команда, сценарій, та було відзнято декілька ключових сцен, з яких саме зараз монтують тізер.

Тобто вже відомо, хто гратиме головного героя – Пашу?

Так, але поки не хочу називати імен. Скажу лише, що мені дуже подобається команда, яка працюватиме над фільмом. Ми переглянули багато акторів і зрештою знайшли Пашу. До речі, я не одразу побачила в обраному акторові свого персонажа. Але в перший знімальний день, коли спостерігала за ним і його грою, раптом з’явилося відчуття, що ось він, мій Паша – ранимий і крихкий, з дитячим серцем у великому тілі. Не грає, а живе цю роль.

Ви писали Пашу як дуже живу, суперечливу людину. Дружили б із ним у реальному житті?

Так. У мене відчуття, що я і так з ним дружу. І він мені не здається суперечливим. А те, що він комусь не подобається, – нормально. Він як дзеркало: дивишся і бачиш власні приколи. Якщо сильно дратує – можливо, справа не в Паші.

Якщо б ви самі могли з’явитися у фільмі, яку роль хотіли б зіграти?

Я була б спостерігачем, може, навіть голосом за кадром. Або зіграла б дівчину, що в моїй книзі танцює танго і з’являється в епізодичній сцені. Для цієї героїні я позичила деякі елементи зі свого життя.

Ви танцюєте аргентинське танго?

Так. Довго не танцювала і вже думала, що це назавжди, але нещодавно була на благодійній танго-мілонзі, влаштованій друзями, і зрозуміла, що дуже скучила за цією історією. Все-таки, з танго так легко не розходяться. Зараз я знову танцюю.

Коли чекати новий роман?

Коли я нарешті його закінчу. Історія майже готова, але мені перестав подобатися власний фінал, тож поки взяла паузу.

Так буває, що фінал не залежить від автора?

Може бути, у письменників, для яких це системна робота, і вони сідають писати й пишуть, поки не закінчується їхній письменницький день, такого не трапляється. Але у мене буває все, що завгодно. Можливо, я просто не люблю писати фінали. У житті їх і так забагато.

Фото: Мар’яна Шафро