Закрити
Нове німецьке кіно 2025
Культура

Нове німецьке кіно: директор фестивалю назвав 6 фільмів, які не можна пропустити

Шість голосів про пам’ять, самотність та пошуки сенсу

Поділись:

Нове німецьке кіно 2025: що радить подивитись програмний директор фестивалю Ілля Дядик.

Нове німецьке кіно 2025 програма

31-й фестиваль “Нове німецьке кіно” проходитиме з 13 до 19 листопада у київському кінотеатрі “Жовтень”.

З 13 до 19 листопада у київському кінотеатрі “Жовтень” стартує 31-й фестиваль “Нове німецьке кіно”, який щороку відкриває українським глядачам свіже покоління німецьких режисерів і нові тенденції в кінематографі Європи. Цьогорічна програма, як завжди, ретельно відібрана: шість фільмів, шість різних голосів, які говорять про пам’ять, втрату, силу, самотність, внутрішню свободу та пошуки сенсу в час, коли світ здається розбитим на друзки. Програмний директор фестивалю Ілля Дядик розповів, чому не варто пропускати жоден з фільмів програми.

“Кельн 75”, режисер Ідо Флук

 

На фоні вільнодумного духу 70-х розгортається історія 18-річної Вери Брандес – дівчини, яка зухвало мріє змінити музичний світ. Вона ще школярка, але вже домовляється про концерти з легендами світової сцени. Коли ж береться організувати виступ Кіта Джарретта, усе летить шкереберть. І саме з цього провалу народжується історія, що увійде до музичних анналів. Стрічка відкриватиме цьогорічне “Нове німецьке кіно”.

Ілля Дядик: “Це фільм про безстрашність молодості – ту, якої так бракує у наш прагматичний час. Ідо Флук передає відчуття свободи, і його оцінили на Берлінале та Німецькій кінопремії”.

“Звук падіння”, режисерка Маша Шилінскі

 

Чотири дівчини Альма, Еріка, Анґеліка та Ленка живуть на одній фермі в різні десятиліття, не здогадуючись, що між ними існує тонкий зв’язок. Їхні історії – це чотири акти однієї симфонії, де лунає тема спадкової провини, травми та жіночого спротиву. Шилінскі поєднує магічний реалізм із майже археологічним аналізом часу, створюючи фільм, що розгортається як сновидіння.

Ілля Дядик: “”Звук падіння” – це кінопоема, знята мовою емоцій. Шилінскі не просто показує історію, вона дає її відчути, усвідомити, що пам’ять живе у тілі, у землі, у тиші. Це одне з найпотужніших висловлювань про жіночу історію в європейському кіно останніх років, який отримав Приз журі Каннського кінофестивалю. Один з головних претендентів на Оскар іноземною мовою”.

“Світло”, режисер Том Тиквер

 

Фільм-відкриття цьогорічного Берлінале розповідає про берлінську родину, в житті якої з’являється жінка з Сирії на ім’я Фарра, що приходить до їхнього дому наче привид совісті. Вона стає єдиною, хто справді бачить і чує кожного з членів сім’ї. Але поява Фарри геть невипадкова.

Ілля Дядик: “Тиквер повертається до теми, яку знає найкраще, – пошуку людяності серед хаосу. “Світло” виглядає водночас і як притча, і як трилер свідомості, і, можливо, його найзріліший фільм”.

“Острови”, режисер Ян-Оле Ґерстер

 

Колишній тенісист Том живе в самоті серед вітрів Канарських островів. Зустріч із загадковою туристкою Анною швидко перетворюється на гру, де кожен приховує правду. Однак їхня близькість обертається пасткою. Коли зникає чоловік Анни, з яким вона пріїхала на курорт, Том стає головним підозрюваним.

Ілля Дядик: “”Острови” – це фільм про пристрасть, яка здатна знищити. Ґерстер працює з темою кохання, як із музичним мотивом – повторює, варіює, розчиняє її у морських відблисках на екрані. Він майстерно поєднує психологічну напругу, чуттєву естетику і атмосферу відчуження. І результат – гіпнотичний. Стейсі Мартін тут буквально заворожує камеру”.

“Що знає Маріель”, режисер Фредерік Гамбалек

 

Після випадкової сварки юна Маріель набуває здатності бачити і чути все, що відбувається в її домі. Та дар швидко перетворюється на пастку: дівчинка стає свідком розпаду ілюзій, на яких трималася її родина. Фільм перетворює сімейну драму на метафору тотальної прозорості, де кожен хоче бути почутим, але ніхто не слухає.

Ілля Дядик: “Гамбалек створив сучасну казку про всевидіння – страшну і ніжну водночас. Його кіно нагадує Андерсена у час цифрових технологій: навіть коли знаєш усе, лишається одне питання – чи ти дійсно хотів це знати?”.

“Відображення №3”, режисер Крістіан Петцольд

 

Після автокатастрофи Лаура, єдина, хто вижив, потрапляє до родини жінки, що стала свідком аварії. Спершу ця близькість здається порятунком, та поступово любов і співчуття набувають тривожних форм. Петцольд вкотре досліджує межу між реальністю і галюцинацією, створюючи атмосферу сновидної тривоги, у якій глядач губиться, як у дзеркальній кімнаті.

Ілля Дядик: “Петцольд – режисер, який знімає тишу і напівтони. Його “Відображення №3″ – це історія про вину, що не дає воскреснути, і любов, яка може стати пасткою. Це насправді улюбленець нашого фестивалю, ми не пропустили жодного фільму Крістіана Петцольда”.

Фото: “Артхаус Трафік” 

Слідкуйте за новинами в

Також читайте