Пітер Сарсгаард розповів про роль Уолтера Дюранті, пристрасті до акторства та ставлення до Трампу

Вже 28 листопада у широкий прокат вийде історичний трилер “Ціна правді” про англійського журналіста Гарета Джонса, який першим розповів світові правду про Голодомор в Україні. 

Важливою темою є блискучий акторський склад: Джеймс Нортон, Ванесса Кірбі та Пітер Сарсгаард, режисер Агнешка Холланд, яку три рази номінували на «Оскар» — пропустити прем’єру просто неможливо! Особливо після відвертого інтерв’ю Пітера Сарсгаарда, який виконав роль Уолтера Дюранті – американського журналіста британського походження.

— Давайте поговоримо про містера Джонса і вашого персонажа, який, на жаль, більш відомий. Ви коли-небудь чули про Дюранті до того, як почали працювати над фільмом?

– Ні. Прочитав кілька книг про нього під час зйомок у іншому фільмі.

— Чи важко вам було стати Дюранті, цим злом у тілі?

— Він мав руйнівну силу, приймав рішення, які впливали на життя інших людей, в Україні мільйони помирали від голоду, а він брехав. Думаю, він міг би сказати на свій захист: “Мені потрібен був доступ до Сталіна. І якби я повідомив правду, мене вигнали б і ніхто не мав би доступу до істини”. Такі слова, мабуть, говориш собі, коли робиш щось подібне. Я не збираюся аналізувати його психологічно, але гадаю, що на нього сильно вплинув період Першої світової війни. Він відчував, що заслужив на цю розкіш і владу, якими оточив себе в Москві.

— Ви народилися у військовій сім’ї, але вирішили стати актором чому? Це була ваша пристрасть чи, можливо, це був лише випадок?

– Це трапилося випадково. У дитинстві я ніколи не думав про те, щоб стати актором, у моєму житті не було нікого, хто б цим займався, і мені було важко уявити, що це люди насправді роблять.

По материнській лінії багато моїх родичів займалися мистецтвом: живописом, скульптурою. У мене було прагнення стати письменником.

Я був єдиною дитиною, дуже сором’язливою, не спілкувався з людьми. Ми часто переїжджали і я звик бути новачком. Сенс бути новою людиною в місті в тому, що ти можеш щось змінити в собі, чи не так? Немає людей, які знали б вас досить давно, щоб сказати: «Ти зараз не той, хто ти є насправді». Я міг приміряти різні образи. Наприклад, в Оклахомі я вирішив, що мене зватимуть «Джон». Це моє перше ім’я, але мене так ніколи не називали, бо так звуть мого батька. Джоном був два роки. І в мене не було рідного брата, який сказав би мені: ні-ні-ні, ти не Джон, ти Пітер.

Потім ми переїхали в Коннектикут і там я поводився так, наче я з Оклахоми. Я став одним із тих людей, з якими провів кілька років свого життя, і мої нові знайомі були вражені, наприклад, моїм знанням природи. Тож я завжди трохи займався акторством.

Я захоплювався футболом, але в університеті мені довелося залишити гру через травму, і я взяв уроки акторської майстерності. Коли я вперше вийшов на сцену, я побачив, що моя гра знайшла відгук у інших.

— Чи змінив Дюранті щось у вашій особі?

– Ні. Найважче у ролі Дюранті було фізично виглядати так, як я виглядав. Як і в будь-якої людини, у мене є трохи марнославства, і я намагався уникати дзеркал, не міг бачити себе. Це не той випадок, коли ви надсилаєте друзям свої фотографії і кажете: подивіться, як чудово я виглядаю в цьому образі. Але в цьому суть моєї роботи. І я виглядав у фільмі так, як виглядав, бо кожен робить свою роботу і це надихає. Піджак, який одягнув на мене художник по костюмах, змушує мене рухатися певним чином, і я навіть не замислююся про це. Коли я заходжу до спальні свого персонажа, я сприймаю все, що там знаходиться, як його невід’ємну частину. Наприклад, на стіні висить плакат Led Zeppelin і глядач думає: «О, ось хто його герої». Я не вішав його на стіну, але я ніколи не борюся з речами, я працюю з цим на певному рівні. Можу подумати: «О, цей плакат тут давно, я просто не спромігся зняти його».

— На вашу думку, чому цей блискучий талановитий журналіст зробив такий вибір?

— Напевно, такі речі відбуваються поступово. Ви робите один маленький вибір за іншим, і незабаром настільки глибоко занурюєтеся у створену вами реальність, що якщо озирнетесь назад і побачите, що ви зробили, будете засліплені своєю невдачею. Ви не зможете дивитися правді в очі, бо правда надто жахлива. І це не вибір, який він зробив одразу. Він не концентрував увагу на ігноруванні факту загибелі мільйонів людей або на поклонінні Сталіну. Думаю, що він просто був зациклений на собі та власних потребах так, як це властиве наркоманам. Це може бути пов’язане з особистим успіхом, силою, здобутками, задоволеннями. Звичайна історія, правда. Не думаю, що Трамп прокидається кожен день і крутить свої неіснуючі вуса… Я думаю, що він щодня потроху бреше самому собі, бреше всім нам. Що вам потрібно знати про брехунів, так це те, що вони повинні бути наполовину порядними, щоб уміти брехати і самому собі. Тому Дюранті вірив у свої історії.

Люди не пам’ятатимуть Джиммі Картера так, як вони пам’ятають Трампа. Джиммі Картер припустився багато помилок як президент, але він був порядною людиною. І його ніколи не згадають так, як Трампа.

Трампа ж запам’ятають у негативному контексті, але запам’ятають. Поки його пам’ятають – з ним усе гаразд. Для нього найгірше бути проігнорованим. І це можна застосувати і до Дюранті, адже Дюранті дуже хотів бути письменником. Справді, хотів бути частиною цієї спільноти творчих людей: художників, танцюристів, акторів, художників, письменників. І це характеризує його з позитивної точки зору, але його вузьколобість зводить всі зусилля нанівець.

Дивіться також трейлер фільму «Ціна правди»:

Повʼязані теми:

інтерв'ю

Marie Claire

Всі статті автора

Поділись: