N̶oNewName: співачка SLEZA про аб’юз та шлях до особистої ідентичності

SLEZA – це нове відкриття української музики та нешаблонний поп із виразною позицією. У відвертому інтерв’ю у співачки та сонграйтерки Лізи Жихарьової ми розпитали про те, як протистояти психологічному аб’юзу у відносинах, її власну форму діджитал-ескапізму і чому Хемінгуей – це справжня рок-зірка свого покоління. 

У новій іпостасі ви зухваліша, знаюча собі ціну, дівчина з позицією і стилем. Як ви прийшли до своєї творчої ідентичності і хто така SLEZA?

Коли я розпочинала свій шлях у шоу-бізнесі у 16 ​​років, то постійно чула від продюсерів та оточення: “це нікому не потрібно”, “так ніхто не робить”, “так не можна”, “у тебе так нічого не вийде”. Будь зухвалою, будь сексі, будь ніжною, будь бійцем. Я дослухалася кожної думки, постійно коригувала власне я. Нічого путнього з цього не вийшло. На цьому ґрунті як співачка Lissa Wassabi я себе втратила. Цілком заплуталася хто я, чого я хочу і як звучу. 

SLEZA – це шлях до свого початку. Мені здається, я тільки зараз почала оживати і чути себе, дякувати своєму тілу і мозку. Це найкраще з рішень, які я ухвалювала. Сьогодні я виглядаю так, як я хочу. Я співаю як хочу і що хочу. Мені одного разу сказали таку фразу: не можна, щоб тебе одночасно й хотіли, і вважали за розумну і глибоку. Ну що ж. У мене виходить. 

Мій музичний рестарт розпочався з дебютним кліпом “Проблема”.  

Наразі я відчуваю, що впевнено повертаюся до себе. І цей шлях вірний, бо продиктований серцем. По ньому хочеться рухатися, створювати справді свою музику, власні образи, круте шоу.

Читайте також: N̶ONEWNAME: NAVKA ГОВОРИТЬ ПРО МУЗИКУ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

У своєму новому треку ви іронізуєте над хлопцями, які відносяться до дівчат як гарного атрибуту. Скажіть, чи був у вас подібний досвід психологічного аб’юзу у стосунках?

Бувають хлопці — погані психологи: вони вважають, що метод батога та пряника чудово підходить для всіх. Так ось це не так.

Мої стосунки або драматичні інтриги завжди були пов’язані з творчими людьми, з якими завжди було цікаво. Мій мозок не налаштований на те, щоб шукати в чоловікові годувальника чи того, хто закриє усі мої запитання. Я завжди шукала тих, у кого можна було чогось навчитись, тих, з ким було не нудно. Це мене і підводило, адже інтересу було більше, ніж самозбереження. Якщо людина в моїх очах гідна поваги чи захоплення, то, звичайно, треба до неї прислухатися. Отже, і поміняти у собі те, що йому не подобається. Не одягатися так помітно, не слухати таку музику, скинути пару кілограмів, ну і в цілому, звичайно, ти не найкрасивіша жінка на світі. Звичайно, слова особливо ніхто не підбирав, та й хамству, мабуть, вчать частіше, ніж ніжності. Так що поламана психіка, жахливий настрій, нелюбов до себе, заляканість, якісь дивні неадекватні витівки як крик про допомогу – це все стало моїм супутником 24/7. Це спричинило кілька ситуацій, які б стати фатальними. 

Нічого доброго з того не вийшло. І не тому, що ці хлопці говорили щось неправильне. А тому що кожному своє. Сьогодні я щаслива, що знайшла того, кому все моє чудово! Він все це сприймає як частину мене і для нього я найкрасивіша.

Якщо у відносинах ви постійно відчуваєте почуття провини, шантаж чи приниження власного “Я”, знайте – жодного хлопця цього не варте. Це хворі аб’юзивні стосунки, які можуть завдати психологічної шкоди. 

Ми повинні самі вирішувати, яку довжину нам носити спідниці або скільки татуювань робити на обличчі. Ми самі маємо вирішувати, кого нам цілувати і скільки працювати. Чому хтось думає, що знає краще, що тобі потрібне? Адже він не носив твоїх черевиків! Та пішли вони до біса, ці розумники! Нехай спочатку зі своїм життям розберуться. Немає нічого гіршого, ніж намагатися здаватися краще за рахунок інших.

Чому для вас так важливо бути чесною у своїй творчості? 

Мене завжди надихало, що йдучи з концертів моїх улюблених героїв, таких як Гага, Ріанна, Бейонсе, Сем Сміт, Робін, Розалія, Джеймс Блейк, я завжди відчувала неймовірне піднесення. Енергія, яку вони видавали, була надзвичайно потужною. Я хочу творити так само: кайфувати та любити те, що я роблю. І цією любов’ю ділитися на концертах та навушниках. Нехай у людей будуть класні саундтреки під різні моменти в їхньому житті. Хочу, щоб вони були щасливими після концертів і говорили «мені було так класно!». Для цього все і починається. Тому не можна собі брехати, не можна робити те, у що до кінця не віриш, адже тоді вийде, що ти зневажаєш глядача. Не можна дурити людей. Їх треба любити.

Що в сучасному житті вас вимотує?  

У мене не особливо виходять веселі пісні, а ще я не дуже люблю вечірки. Я, напевно, якийсь сумний веселун: не сумую в цілому, але мені рідко здається веселим те, що прийнято вважати веселощами. Після нападу жаху та бажання відключитися на останній вечірці, я зрозуміла, що загалом не люблю їх. Ну, хіба що забігти ненадовго. Там багато людей, з якими розмови зазвичай ні про що глибоке. Я цього не люблю. Мені достатньо побачити сториз. Останнім часом я найчастіше користуюсь своєю другою сторінкою в інстаграм – тій, де я не підписана на друзів і де немає знайомих осіб. У мене там вікно у світ. Така форма сучасного ескапізму.

Читайте також: N̶ONEWNAME: РЕПЕР ПАЛІНДРОМ ПРО СОЛЬНУ КАР’ЄРУ ТА СТЕРЕОТИПИ

Що з останнього вас зачепило по-справжньому?

Я тішуся, коли слухаю круту платівку. Або дивлюся вражаюче кіно. Наприклад, з останнього, що я прям закохалася – це «Amazon Dream» Кустуриці. Божевільні вони там усі. І Джонні Депп такий молодий. 

Не розумію, чому люди вважають перегляд кіно чи прослуховування платівки дозвіллям! Адже це не завжди легковажні витівки та гідні глибшої уваги та вивчення! І музика також. Я лаюся, коли чую щось нове і круте, а мені не дають це послухати через балаканину, або кабель відходить, або хтось дзвонить у цей момент. Боже мій! Це ж ніби раптово перервати секс і піти.

Люблю читати інтерв’ю різних артистів, режисерів. Ну, не такі інтерв’ю, де вони розповідають те, що ми й так уже всі зрозуміли з десятого кола, а такі, де живе. Мені здається у нас із цим сумно: всі такі стерильні, що це схоже на лікарню. Усі завжди посміхаються і кажуть: “Тобі теж треба посміхатися”. Гребаний хорор. А я хочу, щоб наші хлопці розповіли щось чесне: що вони їдять на сніданок чи користуються чи ароматичними свічками. Не знаю чому, але мені це цікавіше, ніж всоте слухати про те, які у всіх похмурі частки.

Наразі читаю збірку інтерв’ю Девіда Боуї. По-перше, так цікавіше слухати альбоми, розуміти, як він прийшов до тих чи інших рішень. По-друге, надихає на музику та творчість загалом. Або ось нещодавно переглянула документальний серіал про студію легендарного саундпродюсера Ріка Рубіна «Шангрі Ла». Плакати хотілося. Він у своїй студії хотів ізолювати артистів від зовнішнього світу, щоб вони почули себе та робили свою чисту музику. Мені здається, ми тут уже всі забули, що означає робити музику. Потрібно бути сміливішим. І артистам, і перш за все слухачам. Потрібно перестати боятися по-своєму сприймати цей світ. Чого й собі бажаю.

Розкажіть, від чого чи кого ви відчуваєте мурашки по тілу та хто ваші натхненники? 

Егон Шіле – дуже сексуальний художник.

Типаж його персонажів – мій коханий. Його герої голі, намальовані без скетчів, одним рухом, вони в моменті, не застигають у витончених позах, а часом можуть бути дуже незграбними або з погляду класичного позування – безглуздими. Але це життєво дуже по-справжньому. А десь навіть по-тварини. Плюс він учень Клімта. І творчість обох мені імпонує вибором кольорів, текстур, композицій. Обидва творили у Відні у роки розквіту фрейдівського психоаналізу, коли багато уваги було прикуто до вивчення психічних розладів, таких як істерія. Наприклад, образи з поламаними кистями рук та неприродним становищем ніг були натхненні фотографіями хворих. Мене розбурхує та епоха, як і психотерапія в цілому. Плюс я люблю Відень! Моє серце там спокійне.

Хемінгуей – моя особиста рок-зірка тому, що був похмурим, небалакучим типом. Так про нього кажуть. Міг розлютитися і любив міцно випити. Але якщо він так писав, значить не просто буйний дурень. Значить, така в нього душа. Ну і плюс – він гарний чоловік! Гарний чоловік, так. Люблю романтизувати всіх цих талановитих невротиків

Звідси перейдемо до Невзорова. Не впевнена, що це мій типаж, але загалом, коли я його слухаю чи краще читаю, у мене в мозку бігають щасливі мурашки. Сучасне мистецтво – не декоративне і потребує підготовки. Але якщо ти зрозумів, що хотів сказати автор, ти отримаєш легкий оргазм у голові – там ендорфіни виділяються від благодатної мозкової діяльності. Словесна творчість Невзорова викликає у мене такі емоції. Я люблю слухати промови іронічних зухвальців. (Не впевнена, що вони придатні для спільного життя, отже залишимо їх як міфічних персонажів).

Повʼязані теми:

інтерв'юукраїнська музикаSLEZA

Marie Claire

Всі статті автора

Поділись: