Тільда Свінтон: «Так, я інопланетянка!»

Тільда Свінтон - не тільки лауреатка “Оскара“ чи ще десятка інших нагород, а унікальна постать у кіно. Її називають “космічною”, “містичною”, “незвичною” та “акторкою з тисячею облич”. Але цієї осені на українські екрани виходить нова комедія з Тільдою - “Історія Девіда Копперфілда” від Армандо Іануччі (автора “Смерті Сталіна” та “Віце-президента”). Про кіно, моду та чоловіків акторка погодилася поговорити напередодні прем'єри.

Photo by Pascal Le Segretain/Getty Images

Сатирична екранізація класичного твору Чарльза Діккенса пропонує нам іншу Тільду — кумедну, трошки незграбну і абсолютно чарівну. У стрічці акторка грає Бетсі Тротвуд — ексцентричну тітку головного героя, яка грає ключову роль в становленні Девіда Копперфілда, через персонажа якого Діккенс передав не тільки власне дорослішання, а й справжню комедію нравів Британії кінця 19-го століття. Саме час поговорити з видатною акторкою про її імідж, новий фільм та роль мистецтва у житті людини.

— Здається, в вас закохані по всьому світу і я гадаю, чи не тому це, що ви як би «інша» для всіх. Кожна стаття про вас, це «Вона потойбічна», «Вона прибулець». Я чула, ви говорите: «Я з тієї ж планети, що і Девід Боуї».

— Ну, мені було б дивно говорити, що я ніколи не відчувала себе інопланетянкою. Ви ніколи не відчували себе інопланетянинкою?

— Мабуть, я відчуваю себе інопланетянкою, яка говорить: «Добре, я отримую Землю. Я можу працювати тут».

— Так, і ви, безумовно, робите набагато краще, ніж я, керуючий космічною станцією, але я знаходжу дивним уявити, що хтось може не відчувати себе інколи не з цих місць. І я за прибульців, які виходять із шафи і претендують на статус інопланетян. Досить маскування (сміється)! Жартую. Я вважаю, що мої стосунки зі світом мого працевлаштування, з кіно, настільки нескінченно цікаві для мене — я все ще відчуваю пристрасть до своєї роботи! Моя життєва філософію: мій роман з кіно триває понад 30 років, проте в нас стосунках все ще присутня пристрасть (посміхається)! Так що я не знаю, що робить мене інопланетянкою. Пристрасть до роботи?

— Але більшість просто хоче знати: «Яке життя у Тільди Свінтон?».

— Ось моє життя: я живу на півночі Шотландії в будинку біля маленького містечка, де у всьому районі проживає близько 8000 людей. Ми живемо біля моря. Я живу зі своїм коханим Сандро та дітьми. Мої діти закінчили школу, яку ми відкрили в сусідньому місті, і я активно займалась шкільним господарством. Я вигулюю собак. У нас їх чотири. Це життя спокійне, сповнене творчості, але без гламуру.

— Взагалі ніякого гламуру в однієї з головних фешн-ікон сучасного кіно?

— Просто з моїм обличчям та статурою стилісти, дизайнери можуть зробити, що завгодно (сміється). Серед моїх близьких друзів дійсно багато дизайнерів, я взагалі постійно оточена митцями. У високій моді я керуюсь власними інстинктами, не розумію що таке тренди, хоча вони, безумовно, оточують і кожен щось переймає. Але в особистому житті мій гардероб невеликий і складається із зручних базових речей, відповідає моєму життєвому ритму.

Читайте також: ЧОЛОВІК ГОВОРИТЬ: РЕЖИСЕР НАРІМАН АЛІЄВ

— Ви вважаєте ви себе актрисою або артисткою, чи можливо визначаєте себе як професіонала набагато ширше?

— Я ніколи не описувала себе як акторку. Це частково тому, що я ніколи не мала наміру стати нею, але й також, щоб зберегти правду про те, хто я і звідки взялась у цьому бізнесі. Бо всякий раз, коли я читаю або чую акторів, які описують себе, свій “метод”- розумію, що моє власне існування відрізняється в багатьох моментах, і мені важко претендувати на спорідненість з багатьма колегами. Я стала артисткою в якийсь момент свого життя, коли перестала писати — тоді вважала, що тимчасово, як виявилося — надовго. Це трапилось зі мною, коли я була в пошуках соціалізації, я хотіла творити у групі талановитих людей. Я почала зніматись у Дерека Джармена в 1985 році. Ми працювали разом вісім років і зробили сім фільмів. З ним я навчилась працювати разом, і дуже часто без будь-якого сценарію — експерименти, імпровізація та рішуча бездіяльність. Всі ми, хто працював з Дереком, повинні були думати про себе як про співавторів нашої власної роботи, щоб нести відповідальність за наш власний внесок. І це було дуже символічно — почуття спільного авторства. Це означає, що я завжди прагнула до тісних робочих відносин понад усе, коли вирішувала, що робити далі. Саме зв’язок і радість спілкування між колегами змушує мене зніматися у фільмах. В “Історії Девіда Копперфілда” якраз навпаки є дуже точний та кмітливий сценарій Армандо, але як режисер він розуміє, що точність кастингу куди важливіша від постійних нагадувань акторові, що йому треба робити. Тож в нас була свобода втілити цей фільм у життя як група однодумців.

— В останні роки ми насолоджуємось вашими роботами в дуже різних за жанрами стрічках. Зараз ми з вами спілкуємось з приводу костюмованої комедії, але в останні роки ви були в блокбастерах, драмах и навіть якось зіграли одразу трьох персонажей у “Суспірії”. Чи з’явилось у вас відчуття, що щось змінилось у шоу-бізнесі?

— Так, ви праві, багато з того, що вважалось раніше експериментальним чи незвичним — все частіше стає “новою нормою”. Останні 15 років я працювала дуже багато, і коли простір для творчості з’являється навіть в блокбастері Marvel — я розумію як стрімко все розвивається вперед. Комедійні ролі як в “Історії Девіда Копперфілда” — це велике задоволення для моєї душі, 30 років тому сатира та комедія Іаннуччі не була би настільки відома і не була би на екранах усього світу. Так само і зі стрічками накшталт “Суспірія” — ще одна блискуча командна робота, в якій я лише частина пазлу. Така незвична і знову ж таки — її може побачити увесь світ.

— Чим привабила вас робота над “Історією Девіда Копперфілда”?

— Думка про те, що нарешті з’явиться комедія на основі роману великого Чарльза Діккенса, одразу привернула мою увагу. Неможливо в це повірити, але автори екранізацій Діккенса постійно забували про тонку іронію його прози. Звичайно в “Копперфілді” цього більше апріорі, але ніхто не хотів придивитися ближче раніше, окрім Армандо. А саме це він зробив в новій екранізації. Взагалі ми кілька років поспіль шукали проект для спільної роботи і все ніяк не виходило, але після виходу “Смерті Сталіна” він чітко визначився, що буде працювати над “Історією Девіда Копперфілда”, зателефонував і сказав, що бачить там мене і Дева Пателя. Як я могла не погодитись?

Читайте також: ЯКІ САУНДТРЕКИ З КІНО ВИ БЕЗЛІЧ РАЗІВ ПОСТАВИЛИ НА ПОВТОР

— Чи можна описати “Історію Девіда Копперфілда” кількома словами?

— Дайте хвилинку подумати… Це і комедія, і роман дорослішання, і вивчення нравів вікторіанської епохи водночас. “Копперфілд” — один з тих рідкісних випадків, коли історія стає цікавого для кожного, незалежно від віку чи обізнаності в британських традиціях. Не обов’язково читати роман, щоб бачити наскільки часто абсурдними були ті часи і скільки можна провести паралелей з сучасністю. І взагалі силу мистецтва та гарного гумору ще ніхто не відміняв. Цей фільм зроблений з любов’ю і я дуже пишаюсь тим, яка в нас вийшла “Історія Девіда Копперфілда”.

— Як ви вважаєте, чи можна робити ставку на мистецтво в нашому небезпечному світі?

— Я вірю — і спостерігаю за тим, як це дійсно трапляється — що радість, прогрес і просвітництво сьогодні більше, ніж будь-коли в історії людства, проникають в різні сфери людського буття. Ми повинні разом сподіватись і спрямовувати себе на найкраще, і багато працювати, щоб втілити це в життя. Відмова від позитивних цінностей — не варіант. Мистецтво, поряд з природою, справедливістю і дружбою — найбільші сили, в які ми можемо вкладати своє життя. Ми смертні, і, як така, наша загибель не підлягає обговоренню. Це помилка — приймати все на свій рахунок: в цьому немає провалу, але є торжество невблаганного плину часу, енергії, еволюції. Коси сіно, поки сонце світить (посміхається)! Життя коротке! Побачимося на горі чи на пляжі, чи на танцполі!

Автор: Ольга Лебедєва (Вольга Україна)

Читайте також: КІНО ТОП-5 УКРАЇНСЬКОЇ ХУДОЖНИЦІ, ЩО МАЛЮЄ ЗІРОК ГОЛЛІВУДУ