4 кіно аргументи, чому варто відвідати «Київський тиждень критики»

4-й міжнародний фестиваль "Київський тиждень критики" пройде з 22 по 28 жовтня у кінотеатрі «Жовтень».  Українські глядачі зможуть познайомитися з найкращими новими фільмами, обраними професійними українськими кінокритиками. Тож саме вони нам надали своїх 4 кіно аргументи, чому варто цей кінофестиваль варто відвідати.

Станіслав Битюцький

Окрім знаних хітів в основній програмі я б виділив фільм «Повільна машина» – найкращий, на мою думку, дебют цього року. Це доволі незвичне кіно. Воно одночасно схоже не знакові фестивальні та авангардні стрічки (привіт одночасно експериментам Енді Ворхола та моторошним трилерам Девіда Лінча), а разом з тим має унікальний авторський стиль, дивує, бентежить, звертається до нашої уяви і врешті-решт, якщо і не пояснює щось про наш дивний-дивний світ, проте дає чудову можливість поглянути на цей світ під іншим кутом, відкривши щось не тільки в ньому, але й в самому собі.

«Повільна машина» / Slow machine, Джо Денардо, Пол Фелтен, 2020

Дарія Бадьйор (фото: С. Моргунов)

Обрати один фільм з нашої програми насправді дуже складно, але стрічка, яку ви можете пропустити, а не варто – це «Парк покарань» Пітера Воткінса з ретроспективи. Це мок’юментарі 1971 року скептики критикували як параноїдальні фантазії, мовляв, ніколи такого, як у фільмі, не може бути в реальності, проте 2020 рік з протестами у Білорусі та рухом Black Lives Matter довів, що буває й гірше. Гострий коментар про поліцейське насилля в Штатах, про безправність протестувальників і соціальну нерівність, яка продовжує не лише існувати, а й домінувати в країнах, які претендують на звання демократичних.

«Парк покарань» / Punishment Park, Пітер Воткінс, 1971

 

Читайте також: Как правильно смотреть артхаусное кино, чтобы получать от него удовольствие

Сергій Ксаверов

«Ширлі»! Це кіно про токсичні стосунки, жіночу безвихідь та дуже незвичний погляд на творчий процес, бо присвячений він все-таки епізоду з життя однієї з найбільш відомих письменниць літератури жахів XX століття – Ширлі Джексон. Це дуже нервове за стилем кіно. Такі фільми часто зовсім інакше виглядають у великому масштабі та є непередбачуваними за тим, яке враження викликають у глядача. «Ширлі» вразив мене на малому екрані, тому я особливо чекаю його на великому.

«Ширлі» / Shirley, Жозефін Декер, 2020

Анна Дацюк

Дуже чекаю прем’єру на великому екрані повнометражного дебюту грузинки Деї Кулумбегашвілі «Початок». Він вже отримав кілька нагорд у Сан-Себаст’яні, взяв приз Discovery від FIPRESCI в Торонто і мав би бути в Каннах, тому я впевнена, що і там би картину також відзначили нагородою. В «Початку» прослідковується ось ця традиція повільного споглядального кіно десь аж від Тарковського, до сучасного фестивального тренду. Але разом з тим я бачу тут чітке авторське бачення Кулумбегашвілі, яка закладає в пейзажність свого кіно очевидний релігійний мотив, де шокуючі сцени межують з медитативністю і немовби «мовчазністю» вищих сил.

«Початок» / Dasatskisi, Деа Кулумбегашвілі, 2020