Her Art Prize 2025: Жанна Кадирова, художниця-воїн

Жанна Кадирова, 44-річна українська мисткиня стала лауреаткою першої премії Her Art, заснованої Marie Claire та Art Paris за підтримки ювелірного дому Boucheron. Ця нагорода покликана підтримувати кар’єри жінок у мистецтві — відзначаючи тих, хто обрав зброєю не меч, а творчість, щоб захищати свою культуру й народ.

З темним чубчиком, великими блакитними очима та усмішкою, що захоплює, Жанна Кадирова справді нагадує Жанну д’Арк. Від початку повномасштабної війни 2022 року художниця, яка виросла під Києвом, радикально змінила свою мистецьку практику — перетворивши її на чистий акт спротиву.

До війни Кадирова подорожувала світом, брала участь у виставках та арт-заходах, працюючи в улюбленому форматі in situ — на місці, у діалозі з простором, його географічним, політичним і культурним контекстом. Напередодні вторгнення їй наснився пророчий сон: половина її тіла палала у вогні. «Я лягла на мокру траву, щоб загасити полум’я, але воно не згасало», — згадує вона. Наступного ранку російські танки вже були в Україні. Відтоді життя Жанни — як і всієї країни — змінилося назавжди.

Війна стала єдиним контекстом її творчості. Вона не могла залишити Київ.

«Я одразу знала, що не зможу покинути своїх. Я маю залишитись і творити — щоб наша культура жила».

І все ж іноді вона сумнівається

Навчання в художній школі, яку вона почала ще в 11, кар’єра скульпторки з 19 років, участь у колективі REP — Revolutionary Experimental Space, що виник під час Помаранчевої революції… Усе це сьогодні здається їй безглуздим перед лицем руїн і смертей. Вона шкодує, що обрала мистецтво — як і її батько, кримський татарин. Шкодує, що не стала водійкою вантажівки — щоб «дійсно бути корисною». І саме успіх її проєкту «Паляниця», започаткованого 2022 року, повернув їй віру в свою місію.

«Я була пацифісткою до війни»

Слово «паляниця» — українське позначення хліба, яке росіяни традиційно не здатні правильно вимовити, — стало символом спротиву. Жанна втілила його в камені, зібраному на Прикарпатті: формуючи його у хлібини, вона створює образ стійкості народу. Скульптури мандрують галереями по всій Європі — від Парижа до Венеції, Берліна — й уже були представлені на 67 виставках, зібравши 350 000 євро, які Кадирова передала на підтримку ЗСУ. «Я була пацифісткою до війни, — каже вона. — Більше ні. У нас немає вибору: якщо не боротимемося — нас не стане». Багато її друзів пішли на фронт. Деякі не повернулися. Три дні тому вона була на похороні товариша, вбитого в бою. «Ця війна не щадить нікого».

Свідок своєї епохи

Жанна продовжує творити — і відчуває, що дає голос тим, хто чинить опір, ризикуючи життям заради збереження культури, «яку насправді атакують уже триста років». У 2024 році вона повертається до серії керамічних робіт, розпочатої у 2010-х: круглі настінні скульптури, що тепер нагадують мішені. Вона розбиває їх автоматом Калашникова — кульові отвори стають частиною художньої мови. Так Кадирова буквально бере до рук зброю, не відмовляючись при цьому від естетики.

Її сміливість проявляється і в серії фотографій «Refugees» («Біженці»), представлених на Art Paris у галереї Continua та відзначених журі премії Her Art. На світлинах — зруйновані школи, лікарні, бібліотеки. Як волонтерка, Кадирова отримала доступ до цих об’єктів, і жах побаченого надовго оселився в її серці.

Емпатія як форма опору

У своїх роботах вона фіксує не лише спустошення, а й сліди життя серед руїн: розкидані кімнатні рослини в горщиках. Вона забирає їх із собою, доглядає, а потім виставляє поряд із фотографіями зруйнованих будівель, додаючи тексти — історії цих рослин-біженців. Це її спосіб повернути життя туди, де все здається мертвим.

У Парижі, на персональній виставці в Continua, вона представила й іншу інсталяцію — «Resources» («Ресурси»): дерев’яні колоди, обгорнуті камуфляжем, що нагадують фігури солдатів. Це — символ людських ресурсів, необхідних для ведення війни.

Для Жанни скульптура — це тіло. Її мистецтво — завжди про людину, про співпереживання. Її ціль — пробудити емпатію.

Разом із премією Her Art і грошовою винагородою у 30 000 євро, Кадирова отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка — і стала першою художницею за останні 20 років, удостоєною цієї нагороди.

Разом із медаллю, промовою Президента та іншими почестями, вона отримала ще один дар — зарезервоване місце на Лук’янівському кладовищі, поруч із видатними українцями. Жанна іронізує з цього привілею — надто гротескно отримувати таке в часи, коли смерть поряд щодня. Та, попри все, вона сприймає нагороди як доказ того, що українська культура жива, і голос її народу — звучить.

Художниця-воїн не має наміру складати зброю.

Авторка: Маріон Вігнал

Адаптація на українську: Оля Коровʼячук

Гармонія природи й технологій: інтерв’ю з Тетяною Чумак, засновницею TG Botanical