Кирило Парастаєв про дебют у романтичній комедії «Випробувальний термін», шлях зі сцени у кіно та мистецтво бути собою

8 січня 2026 року на екрани кінотеатрів виходить романтична комедія «Випробувальний термін» — стрічка, яка обіцяє стати одним із найчуттєвіших релізів сезону. Одну з головних ролей у фільмі виконує Кирило Парастаєв — актор Національного академічного драматичного театру ім. Лесі Українки. Для нього це кінодебют у повному метрі та одночасно — новий етап творчого дорослішання. 

Ми поговорили з Кирилом про шлях до акторства, адаптацію до кіно після театру, важливість підтримки близьких і про те, як зйомки у «Випробувальному терміні» змінили його погляд на професію.

Кирило Парастаєв

Ти працюєш у театрі ім. Лесі Українки, а скоро відбудеться твій дебют у великому кіно. Пам’ятаєш точку, з якої почався твій творчий шлях?

Не можу назвати конкретний момент — усе почалося ще в дитинстві. Як би банально не звучало, але я думаю, що у всіх був такий досвід, коли ти стаєш на стілець, читаєш вірш і отримуєш перші оплески. Мені подобалося, як люди реагували, сміялися, підтримували. Дуже подобалось.

Важливою була мамина підтримка в цьому всьому. Я був дуже активний і, мені здається, вона дуже грамотно знайшла простір, де я міг це якось реалізовувати. Тож далі почалися танці, виступи в будинку культури та мої перші маленькі ролі в дитячих виставах. 

Потім я просто не хотів ніким більше працювати, не роздивлявся варіант роботи менеджером або юристом, що було дуже популярним в мій час в Запоріжжі. Я всім сказав, що буду актором. І дякую мамі, що вона не стала з цим сперечатися, а підтримала мене у визначальний момент.  

Зараз, чесно кажучи, я все ще десь у процесі відповіді на питання: «А чи точно це моє?» Але цей пошук — частина професії й частина мене.

Фото надані Кирилом Парастаєвим

Ти прийшов до театру у 2022 році — у дуже непростий для країни час…

Так, я прийшов у театр на початку повномасштабного вторгнення. Хотів робити «читанку», бо відчував, що не можу просто сидіти. Волонтерив, допомагав, і театр Лесі Українки став першим серед тих, хто відкрився і почав запрошувати людей на перегляд і терапію творчістю. Я прийшов поговорити про «читанку», а наступного дня мені запропонували роль у виставі «Переклади». Таким чином, несподівано для себе, я знову потрапив до театру як актор і працюю там досі. Зараз відчуваю, що театр «дихає» по-новому. Публіка повернулася, люди хочуть розмови, сенсів. Думаю, київська сцена стоїть на порозі нового етапу — більш сміливого, чесного, дискусійного.

Фото надані Кирилом Парастаєвим

Серед твоїх вистав — «Острів скарбів», «Брати», «Для домашнього огнища», «Поромник», «Переклади», «Джульєтта і Ромео». Можеш виділити одну із ролей, яка стала особливою? 

Кожна стала такою в свій момент. «Переклади» — перша робота в театрі, «Джульєтта і Ромео» — вистава, де я вперше відчув глядацьку симпатію. «Для домашнього огнища» — перша головна роль, «Поромник» — вистава, де я отримую задоволення просто знаходячись на сцені, а «Брати» — це та роль, яка дала мені новий поштовх у театральному житті. Тому кожна з них щось для мене зробила, і я сподіваюсь, що я для них теж.

Робота в кіно — інший світ і інші правила. Як тобі вдалося переналаштуватися, знімаючись у ромкомі «Випробувальний термін»?

Театр — це інші відчуття. Це обмін одразу. Ти зіграв — ти отримав. І особливо, якщо ти добре зіграв, або відчув, що ти не випадаєш з вистави під часу процесу, тоді почуваєшся чудово. Зі зйомками складніше. Зйомки треба почекати, короткими такими перебіжками це все робиться. Тут невеличка сцена, потім переставились, поки чекаєш — знову невеличка сцена. 

Ще одна відмінність. У театрі ти зазвичай працюєш з акторами, яких ти знаєш, з якими вже працював, з якими в тебе є спільна мова. А коли ти приходиш на знімальний майданчик і з першого дня тобі треба вже давати результат, не знаючи ні команду, ні партнерів, — це складно. Ти хвилюєшся. Я перші, мабуть, три–чотири дні не зовсім розумів, як мені правильно все робити, щоб не зіпсувати сцену. У мене спрацював такий захисний механізм: я завжди хотів спати, ніби «вимикався» з процесу. Потім це почало змінюватись. Ми стали більше розмовляти, більше спілкуватися — уже стало якось комфортніше і з командою, і з акторами. З’явилася легкість, спільний гумор, довіра.

Фото надані Кирилом Парастаєвим

Робота з режисеркою Іриною Громоздою дуже допомогла. Вона точно знає, як працювати з актором і в кадрі, і за кадром, як правильно провокувати і заряджати. 

Пройшов уже деякий час після завершення зйомок — і тільки зараз я починаю щось для себе виносити, щось починає змінюватися, і ставлення до зйомок також. Якщо раніше я не дуже хотів зніматися у кіно, то тепер, потрошку, дивлячись назад, знаходжу інтерес у цьому, і стає цікаво. В цьому є певні виклики — і як для людини, і як для актора, які можуть відбутись саме під час зйомок. Тому цей проєкт для мене відкрив новий горизонт, куди тепер хочеться повернутись ще раз і, можливо, рухатися в цьому далі.

Як ти знайшов спільну мову з акторським складом? Каст фільму доволі вражаючий на велику кількість зірок і вже дуже досвідчених акторів кіно… 

Це був дуже живий процес. З Катею Кузнєцовою (виконує головну жіночу роль — ред.) ми, здається, знайшли контакт десь у середині знімального періоду. У мене були свої етапи її сприйняття. А під кінець я щиро радів, що саме вона — моя партнерка по кадру. Ми й зараз спілкуємося.

Я відкрив для себе Івана Шарана — він надзвичайно класний. І те, чим він займається між зйомками, і те, як існує поза ними — мені це дуже імпонує. Зі Славою Довженком я постійно сміявся — він смішний у природній, неконструйованій манері.

Андрія Ісаєнка я спочатку трохи побоювався. Він зовсім не такий, як герой у фільмі, — добрий, теплий. Просто потрібно було трохи часу, щоб це побачити. Марічка Хоченко, яка теж грає у нашому театрі, — щира й світла. Я певен, що в неї все буде чудово.

Коли я побачив Таню Малкову вже в образі, то я відчув, що команда в зборі і всі на своїх місцях. і Таня брала на себе функцію обʼєднати усіх, може якось несвідомо, не тільки в кадрі, за що я їй дуже вдячний.

І ще був Саша Кобзар. Ми познайомились у «Перекладах». Він перша людина, яка справді мене підтримала в театрі, допомогла відчути себе своїм. Я тоді дуже хвилювався — не було театральної практики, колектив новий, я ніби з’явився нізвідки. І ось тепер ми разом граємо в «Братах».

Фото надані Кирилом Парастаєвим

Твій герой Роман — амбітний, правильний, часто надмірно відповідальний. Як ти налаштовувався на роль і проживав його трансформації?

Роман дуже правильний. Він хоче бути опорою для інших, хоча сам у якийсь момент її втратив. Мені близьке це відчуття — коли ти намагаєшся бути сильним, але насправді теж шукаєш опору під ногами, аби знову рухатися далі. Ми всі через це проходимо. Мені здається, що саме тому він і дуже зрозумілий та хороший. 

Я маю визнати, що нічого не грав взагалі. Бо, в цілому, він дуже схожий на мене в якихось моїх проявах. 

Ти маєш власну творчу справу — театральний гурток для дорослих «Playce». Розкажи про нього: чому він важливий саме зараз і що вкладаєш у цю ідею?

«Playce» народився у 2020 році, у жовтні, під час COVID. Мені тоді дуже хотілося створити простір, який би став, скажімо так, альтернативою. Коли онлайн став основним способом існування, а офлайн — чимось другорядним, мені було важливо, щоб з’явилося місце, куди можна прийти й відчути себе легше. Спочатку він називався «Ми», потім — «We acting», а зараз це «Playce». Для мене це саме місце гри, третє місце між роботою та домом, де ти можеш просто побути, можливо навіть без турбот.

Гра для мене — терапевтична штука. Вона відкриває багато всього про людину. І тому я хотів, щоб цей простір був таким місцем, де ми граємо, де ми творчо розважаємось, де можна залишатися людиною. Бо цього простору зараз дуже мало, його стає все менше. І хочеться, щоб він був. Я хочу, щоб у людей була можливість побути просто людьми — без ролей, без посад, але з теплом і грою. Якщо коротко, то так. І чесно, мої учні завжди краще розповідають про те, чим я займаюсь, про цей наш «театральний гурток», ніж я сам.

Фото з особистого архіву Кирила Парастаєва

Хто ці люди, що приходять в «Playce» — і як утворюється ваша спільнота?

Це дуже різні люди. Вони приходять через сарафанне радіо, сторіз друзів, іноді через рекламу. Записуються на пробне заняття, обережно оглядаються, намагаються зрозуміти, чи їм тут комфортно. І коли бачать, що це безпечно — залишаються. Сьогодні, наприклад, у мене група, яка вже третій сезон поспіль повертається — і ми разом винаходимо щось нове.

Фото з особистого архіву Кирила Парастаєва

У чому суть занять? Це акторська майстерність, терапія, артпрактики?

Це більш акторські практики для життя. Тут ніхто з нас не планує стати акторами, хіба що аматорами. Ми використовуємо різні практики, практики тілесного театру, ми працюємо з голосом. Але все це більш не про те, щоб набрати собі інструментів і відчути, ніби тепер ти все вмієш. Це більше для того, щоб познайомитися з собою, дати собі більше свободи, дозволити собі грати. Дуже багато дорослих людей розучились грати і ми намагаємось це віднайти в них знову. І от вони всі збираються, підтримують одне одного, а я намагаюся допомогти їм розкритися. Ми працюємо таким чином, щоб усередині все оживало.

Фото з особистого архіву Кирила Парастаєва

Фото з особистого архіву Кирила Парастаєва

У соцмережах ти часто з’являєшся разом із мамою. Що вона сказала, коли дізналась про головну роль у «Випробувальному терміні»?

Мені здається, що я не так уже й часто публікую фото з мамою, але вона — невід’ємна частина мого життя. Я дуже їй вдячний. Вона світла, проста й водночас дуже сильна. Як у людей, у нас є свої плюси та мінуси, але серцевина така світла, така тепла, що якось складно приховувати свою маму в соцмережах чи взагалі в спілкуванні з людьми. Вона в мене є, я цьому радію.

Коли вона дізналась про роль, звісно, була щаслива. Казала, що чекала цього, що вірила, що в мене все вийде. Вона так і сказала: «Нарешті!»

Ти нещодавно завів собаку. Як вибудували спільний побут?

Коли почалася повномасштабна війна, я собі одразу пообіцяв, що в цьому житті, поки йде війна, я точно заведу собаку. Хоча всі мене відмовляли. 

Пройшло три роки, навіть трохи більше. У якийсь момент я просто вирішив нікому нічого не говорити — і зробити це. І все. Я не думав про те, як ми будемо разом, чи мені буде окей, як побут вибудується. Можливо, хтось скаже, що я підійшов до цього безвідповідально, але я дивився на це так: це моє рішення, і які б складнощі не були, я далі нестиму відповідальність і буду з нею.

Не завжди все супер виходить, але побут у нас дуже простий і легкий. Майя — чудо, і я її дуже люблю. Я всім жартома кажу, що купив собі любов. Всі її шукають, а я просто купив. Це звучить жахливо, дуже капіталістично, але це так є. 

Фото надані Кирилом Парастаєвим

Що тебе надихає та відновлює поза роботою?

Мене надихає краса. Дуже красиві речі. Якась різна естетика. Не все, що бачу, — моє, не все можу приміряти на себе, але багато чого мені подобається. Це цікаво.

Надихають добрі прояви людей. Я завжди думаю, як це можна оформити. Наприклад: бабуся зав’язує онуку шнурки — стоїть або сидить, а онук дивиться на неї; або хтось комусь притримав двері; або хтось про когось непомітно подбав. Такі речі дуже надихають.

Ну і глибина — коли вона така показова, але ненав’язлива. Коли тобі не прямо відкривають сенс, а коли несподівано до нього підводять. І ти не розумієш, куди саме тебе ведуть: просто триває розмова — і раптом щось відкривається. Хотів би навчитись так робити.

Фото надані Кирилом Парастаєвим