«Мене цікавить пам’ять, особистий досвід і те, чого не зафіксували архіви»: інтерв’ю з режисеркою Поліною Піддубною

Цей Каннський кінофестиваль для вас — перший? Як дізналися, що фільм увійшов у програму?

Так, перший. Окрім Канн я подавалася на декілька інших фестивалей – Берлінале, канадский Hot Docs тощо. Але мій фільм, на жаль, не відібрали. І раптом одного чудового дня мені особисто подзвонила кураторка фестивалю і сказала, що вони раді запросити мій фільм у програму La Cinef. Додала, що їй особисто відгукнулася моя історія, бо сама вона грекиня, але народилася і виросла в Узбекістані, як і моя бабуся… Мене це так схвилювало, що я розплакалася прямо посеред вулиці! Потім одразу ж подзвонила бабусі та всій родині, всі вони дуже були раді, горді за мене.

Фільм «Моя бабуся — парашутистка» дуже особистий. З чого він почався?

Моя бабуся була дуже незвичною жінкою – вона працювала акушеркою й займалася парашутним спортом. Я давно хотіла зробити щось про свою бабусю. Про її життя, про її досвід — про жіноче покоління, яке постраждало від репресій, переміщень, війни. Мене дуже цікавить пам’ять — особиста, колективна. Те, що не зафіксовано в архівах. Особливо жіноча пам’ять — вона передається усно, тілесно, через побут, через звички, через інтонацію.

Що для вас було найважливішим у цій роботі?

.

У вашому фільмі помітна дуже впізнавана кольорова гама. Як ви її створювали?

Ми працювали з великою кількістю референсів. Структура фільму побудована сценами, кожна з яких має свою стилістику. Наприклад, сцени будинку в Україні — це меланхолійне відчуття дитинства, чогось втраченого, але світлого. Тому рожевий, теплий. Сцени природи в Таджикистані — яскраві, насичені, бо там неймовірно красива природа. А сцени війни — чорні, травматичні.

На жаль, ми всі спостерігаємо як у культурному світі змінюється повістка. Російський фільм, створений у копродукції цього року отримав «Оскар». В основному конкурсі Канн було представлено одразу два фільми російських режисерів…

У моїй програмі так само був присутній російський фільм. Я вирішила принципово його бойкотувати. Але я знаю, що цей фільм – чергова історія про бідних «хороших» росіян, які втекли від режиму. Це така soft power пропаганда, яка грає з емоціями людей. З рештою, цей фільм отримав один з призів. Мене це дуже розчарувало. Ми з моєю командою збираємося писати колективного листа, щоб привернути увагу громадськості до викривлення реальності у користь про-російських наративів.

Ви багато працюєте з темою історії. Це завжди ваш фокус?

Так. Я завжди працюю з антропологічними методами: проводжу інтерв’ю, збираю матеріал, роблю критичний аналіз. Це глибокий процес. Для мене важливо, щоби фільм був діалогом із реальністю, з особистим досвідом, з тими речами, які не можна вигадати. Власне це, я думаю, і робить мої фільми особливими.

«Мене цікавить пам’ять, особистий досвід і те, чого не зафіксували архіви»: інтерв’ю з режисеркою Поліною Піддубною

Чому саме анімація? Це ж складний жанр.

Я почала дуже рано. У 13 років вирішила, що хочу створювати історії які надихають людей. Спочатку це був ляльковий фільм — я його робила кілька років до закінчення школи. Коли почала навчатися в університеті, пробувала себе в кіно, в театрі. Але саме анімація — це медіум який створює нові реальності. Це безмежна форма вираження, і вона досі для мене особлива.

В Україні довгий час до анімації ставились як до дитячого жанру. Ви з цим стикалися?

Так. Це стереотип: «анімація — для дітей». Але це не так. Це повноцінне мистецтво. Історично велика частина всієї радянської анімації створювалася в Україні, на студії «Київнаукфільм». Багато фільмів, які всі люблять, — «Острів Скарбів», «Аліса в країні див»— були зроблені саме там. Але у 90-х і 2000-х років анімація пережила занепад. Студію закрили, фінансування не було.

Зараз усе змінюється, але ми ще в процесі. Я живу в Німеччині вже п’ять з половиною років і не дуже добре розумію нюансів, як зараз працює індустрія в Україні. Але є дуже багато молодих режисерів які працюють в Україні та за кордоном, вони створюють важливі історії та ініціативи. Є анімаційний фестиваль Лінолеум, є різноманітні курси та студії. Люди продовжують займатися улюбленим видом мистецтва та розвивати кінематограф.

Поліна Піддубна

Хто вас надихає — у мистецтві, у візуальній культурі?

Наразі мене немає одного режисера чи одного фільму, який би я виділила. Я дуже багато дивилася у підлітковому віці, буквально ковтала фільми — від фільмів великих комерційних студій до найдивніших артхаусних стрічок. Мій підхід зараз дуже професійний — я дивлюсь з аналізом, як інструмент.

А що ще є у вашому житті, крім мистецтва?

Мені дуже подобається займатися різними активностями: ходити в походи, досліджувати нові міста та країни, відчувати екстрим. Я дуже люблю розвиватися в різних формах. Також я організовую майстер-класи — я вже проводила їх для дітей і підлітків, а тепер хочу створити формат для митців та активістів, щось на перетині освіти, досвіду і спільноти. Мені цікаво все нове. Для інтерв’ю я спробувала себе в якості моделі, і мені було цікаво приміряти образи від AJOUR, Tkana.UA, Olesia Hryn, Serotoninn. Я не виглядаю так в повсякденному житті. В цьому випадку у мене була можливість відчути себе моделлю.

Поліна Піддубна про анімацію «Моя бабуся — парашутистка»: інтерв’ю з Канн

Чим для вас є дім? Це місце сили чи місце роботи?

У моєму випадку — все одразу. Я живу біля лісу та озеру, дуже багато тут їжджу на велосипеді та відновлююся. Вдома я також працюю, роблю замальовки, пишу сценарії та імейли. Але іноді мені також просто важливо нічого не робити. І це — теж частина процесу (усміхається).

А якщо потрапляєте в нове місто — в який музей підете?

Це залежить від міста та цілей поїздки, наразі я в основному їжджу по справах, відвідую різні події і там вже не до походів у музеї. Але коли я роблю дослідження для нових проектів, та шукаю інформацію та натхнення то ходжу всюди де є можливість.

Якою ви бачите свою мету — як режисерка, як художниця?

Я хочу бути успішною режисеркою. Але для мене успіх — не лише про нагороди. Це про те, щоб мої фільми щось залишали. Щоб люди відчували. Щоб історії не розчинялися. Я вірю в силу маргіналізованих історій — особливо жіночих, замовчуваних, інтимних. Вони можуть змінювати уявлення про світ.

Інтерв’ю з режисеркою Поліною Піддубною

Тобто ми ще побачимо вас у великому кіно?

Звісно. Наразі я хочу зняти професійний короткий метр. Потім, можливо, серіал — мені здається, зараз у цьому форматі більше свободи. Потім коли буде більше досвіду та можливостей повний метр. Але головне — не зупинятися. Продовжувати бути чесною з собою. І з тими, хто слухає.

Автор інтерв’ю: Ірина Татаренко

Фото Olesia Grotska, стиль Тетяна Тука