“Цей фільм – як дні, які хотілося б забути. Але вже не можеш”: Аліна Горлова та Ліза Сміт про “Мілітантропос” у Каннах

Напередодні прем’єри фільму “Мілітантропос” на Каннському кінофестивалі ми зустрілися з режисерками Лізою Сміт та Аліною Горловою, щоб провести інтерв’ю про створення кіно, яке розпочалося в перші години повномасштабного вторгнення.

“Мілітантропос”: інтерв’ю з режисерками Лізою Сміт та Аліною Горловою.

У конкурсній програмі “Двотижневик режисерів” Каннського кінофестивалю цього року – єдиний український фільм “Мілітантропос”. Режисери Ліза Сміт, Аліна Горлова та Семен Мозговий розпочали зйомки буквально в перші години повномасштабного вторгнення, ще не знаючи, що з цього народиться кіно. Починалося все як акт документування – війни, злочинів, трансформації. Та згодом стало чимось більшим. Ми зустрілися в Каннах напередодні прем’єри фільму з Лізою та Аліною й поговорили про європейського глядача, спільну мову, особисту трансформацію. І про надію, яку цей фільм несе попри все.

Прем’єра фільму “Мілітантропос” у Каннах.

Про фільм “Мілітантропос”

Навіщо ви зробили цей фільм?

Аліна Горлова: У перші години повномасштабного вторгнення ми залишилися в Києві. Зайшли в метро – і одразу почали знімати. Тоді ми ще не знали, що це буде фільм. Це був радше імпульс: документувати. Ми розуміли, що мало хто залишився — а значить, відповідальність бути свідками лягла і на нас.

Через кілька тижнів, коли кожен з нас уже мав свої зйомки, ми почали говорити: що з нами відбувається? І як це осмислити? Ми з 2014 року працюємо з темою війни, але не просто подій – а природи цієї війни.

Так народилася ідея фільму. Ми багато знімали тероборону, військових. І захотіли дослідити: як цивільна людина стає частиною війни? Як вона пристосовується, трансформується? Це стало нашою головною темою. Ми хотіли, щоби європейці подивилися це кіно й поставили собі питання: “А що би я зробив на місці цих людей?”

Ліза Сміт: І зрозуміли, що українська армія – це не про професійних військових. Це цивільні люди, які взяли зброю. Вчителі, музиканти, фотографи. Вони стали на захист своїх домівок.

Ліза Сміт і Аліна Горлова

Як вам вдалося знайти спільну мову, працюючи утрьох як режисери?

Ліза: Ми – однокурсники. Після Карпенка-Карого заснували свою кінокомпанію, щоб знімати своє кіно. Разом пройшли і “Побачення метелика”, і “Слово невичерпне”, і “Революцію гідності”. У різних фільмах були продюсерами, монтажерами, режисерами одне одного. У нас не просто спільна мова – у нас спільне виростання.

Вас обрали до програми Каннського фестивалю. Як вважаєте, чому саме ваш фільм?

Ліза: Ми нічого не “прибирали”, щоби фільм “взяли”. Це щирий, авторський твір. Він кінематографічний – не телевізійний репортаж. Його порівнюють з фікшн-фільмами, бо так знятий і змонтований.

Ми не хотіли показувати українців як жертв. Ми споглядали трансформацію. Як люди змінюються – військові, цивільні. Як повертаються додому, відбудовують зруйноване, сіють поля.

Так, у фільмі є важкі епізоди. Але коли виходиш із залу, відчуваєш: цей фільм – про любов. До України. До життя.

Аліна: 100%. Це дуже іммерсивне кіно. Там потужно працює звук, візуальний наратив. Це кіно для великого екрану – і для програми, яка створена для авторів. Думаю, ми туди ідеально вписались.

The days I would like to forget

Чи є в фільмі шокуючі кадри?

Ліза: Там немає понівечених тіл. Але є дві дуже важкі сцени: одна – на стабпункті, інша – про похорон, де ми не бачимо тіла, але відчуваємо біль присутніх. Ці сцени дуже інтимні.

Аліна: Це не те, що європейці бачать у новинах. Це інший, більш глибокий і людяний погляд на війну.

Зйомки розпочалися буквально в перші години повномасштабного вторгнення.

А український глядач? Це кіно для нього?

Аліна: Ми чесно не думаємо, що це буде хіт в Україні. Але сподіваємось, що фільм знайде свого глядача. Там багато світла. Ми бачили його навіть у найтемніші дні – в людях, в природі, в побуті. І хочемо це передати.

Для нас важливо: створити історію. Зрозуміти, що з нами сталося. Бо це дає змогу дивитися вперед.

Ліза: Ми не чекаємо аншлагів у кінотеатрах. Але це кіно залишиться – у пам’яті, в історії, у культурі. Це дуже важлива робота.

“Мілітантропос” – щирий, авторський твір; кінематографічний – не телевізійний репортаж.

Для себе ви вже знайшли відповідь — що з нами сталося?

Ліза: Ми ставимо питання. Не даємо відповідей. Це не пропаганда – це мистецтво. І воно працює, коли проникає в серце. Ми додали в фільм інтертитри – тексти, написані разом із філософом і військовим Олександром Камаровим. Вони – як опорні сенси.

Аліна: Коли живеш у країні, де смерть поряд щодня, – змінюється сприйняття життя. Я особисто це дуже відчула. І багато хто навколо теж.

Чи хотіли б ви забути досвід створення цього фільму, якби могли?

Аліна: Робоча назва фільму була The days I would like to forget. Дні, які хотілося б забути. Але ти не можеш. І, можливо, вже не хочеш. Бо це – частина тебе.

Ліза: Це зв’язок із реальністю. Із людьми. Це досвід, який залишиться. Ми обрали цей шлях – отже, приймаємо його.

А ваш фільм дарує надію?

Аліна: Та там купа надії!

Ліза: Це фільм про трансформацію. Про любов. Про світло. І саме це – головна відмінність “Мілітантропоса”.

Фільм “Мілітантропос” представлений у конкурсній програмі “Двотижневик режисерів” Каннського кінофестивалю.

Про Каннський кінофестиваль і мирне життя

Наостанок: Канни – це ще й червоний хідник. У чому ви були?

Аліна: Нам допоміг стиліст Ілля Гуменюк. Я одразу хотіла сукню від Anna October, Ліза – від бренду Monetre. А чоловіків одягли Andreas Moskin і Laconist. З прикрас – Dukachi. Анна Октобер взагалі з мого міста. Ми навіть певний час навчалися в одній школі (усміхається). Ми обрали ці бренди для хідника, бо їхні сукні дарують жіночність та легкість – те, чого нам зараз не вистачає.

Ліза: Наша творча команда обрала чорний колір. Це логічно – ми представляємо документальний фільм про війну.

Сукні Anna October і Monetre, прикраси Dukachi дарують жіночність та легкість – те, чого зараз не вистачає.

Я через війну зненавиділа чорний колір. Як війна позначилась на ваших гардеробних звичках?

Ліза: Ми – документалістки. Коли робиш документальну зйомку, ти повинен бути максимально непомітним. Хоча б тому що на фронтені росіяни просто ціляться по тобі. Ми часто працюємо в бронежилетах і касках. І це дуже відбилося на одязі для повсякденного  життя – я надаю перевагу максимально зручному одягу, який не привертає увагу.

Аліна: Шоппінг, взагалі новий одяг більше не приносять радості, взагалі, не бачиш сенсу одягатися святково. У мене майже весь гардероб чорний або сірий.

Ви дивитесь кіно, щоб розважитись?

Аліна: Щоб розважитись, я дивлюсь рілси в інстаграмі, фільми – ні.

Ліза: Ми ходили в кінотеатр цього року на фільм “Мікі 17” з Робер Патінсоном. Я не змогла висадіти до кінця фільму. Зараз я не можу сприймати фільми-атракціони.

Яку звичку з мирного життя ви хочете повернути в своє повсякдення?

Ліза: Навчитися розслабляти знову. Бо я взагалі розучилась відпочивати.

Аліна: Радіти без озирань. Багатьом важко собі дозволяти, тому що кожного війна торкнулася персонально.

Фото: “Мілітантропос”