«Нова оптика героїзму»: інтерв’ю з режисеркою фільму «Друге дихання» Марією Кондаковою

«Друге дихання» — фінальна частина документальної трилогії Марії Кондакової про людей війни та їхню витривалість. У стрічці п’ятеро українських ветеранів після важких поранень здійснюють сходження на Кіліманджаро. Прем’єра — 9 жовтня 2025 року в усіх кінотеатрах України. В очікуванні стрічки ми поговорили з режисеркою про ідею та процес її створення.

Ви з 2014 року живете у Франції, але всі ці роки у своїх фільмах говорите про російсько-українську війну. Як цей вибір вплинув на життя і творчість?

Я думала, що люблю випробування. Тепер знаю точно — випробування люблять мене. Під час зйомок мого першого документального фільму «Inner Wars» (2022, Arte France) я двічі ледь не загинула в зоні АТО. Отримавши травму на передовій, дивом уникнула інвалідного візка. Коли стоїш за камерою в небезпечній зоні, реальність сприймається інакше: іноді забуваєш про власну безпеку, а вже в самій ситуації розумієш — дороги назад немає. Я швидко подорослішала: доводилося приймати критично важливі рішення й домовлятися з військовими різного рангу. Повага й довіра виборюються сміливістю та відповідальністю.
Цей досвід навчив: попри несправедливість і біль, треба віддаватися своїй справі до кінця — а далі que sera, sera. Зусилля завжди винагороджуються.

Фільм, за який я заплатила власним здоров’ям, зробив мене відомою у Франції. Сьогодні я ексклюзивно представляю Україну на головному новинному каналі BFM TV (раніше протягом двох років працювала з LCI). Мене запрошували виступати з промовами на державних церемоніях, я маю коло знайомств у дипломатичних і політичних середовищах — і це велика честь, бо я представляю Україну. Цього року П’єр Лескюр запросив мене героїнею програми «Beau Geste» — епізод подивилися 610 тисяч глядачів, рекорд за вісім років. Це показало, що світ готовий чути й бачити наші історії.

Я могла б просто жити в Парижі й знімати рекламу (L’Oréal Paris та інші бренди), але відчуття обов’язку в мені перемогло. Тому поїхала на передову — дати голос жінкам, які добровільно взяли до рук зброю. Так з’явився «Inner Wars». Продюсери хотіли інтерв’ю «після фронту», я знала: правда має звучати там, де народжується — на передовій.

У 2023-му я терміново зняла історію про вкрадене війною дитинство — короткий метр «Blueberry Summer». За два місяці написала сценарій, знайшла французьке фінансування разом із 2 Braves Productions. Фільм здобув 10 міжнародних нагород, номінований на «Золоту Дзигу» (здобув перемогу як найкращий короткометражний ігровий фільм у 2025 році) і вийшов на France 3 та TV5 Monde. У 2024-му знімала для France 2 документальний фільм про пасажирів «Укрзалізниці»: від евакуаційного потяга з Покровська до Шостки, Сум, Одеси, Харкова, Дніпра, Львова, Рахова і Києва. Я бачила сльози й радість, надію й віру — і це головна причина, чому я продовжую.

«Друге дихання» — фінал моєї трилогії. Це фільм про силу духу й майбутнє, яке творять люди, здатні перетворювати біль на рушійну енергію. Вони ламають стереотипи, цінують кожну мить, надихають інших. Спостерігаючи за ними, я навчилася дивитись на життя по-новому: Second Wind назавжди змінив мій світогляд.

З 2014 по 2025 рік я документую долі людей під час війни. З камерою в руках пройшла шлях від бліндажів під мінометним вогнем на Світлодарській дузі — до стану нірвани на вершині Кіліманджаро. Було дуже важко фізично (працювала з травмою, іноді на знеболювальних) і морально. Звідки сили? Я хочу, щоб світ почув історії моїх героїв. Відчуваю себе амбасадоркою їхніх голосів.

Коли почалася повномасштабна війна, ви не зупинилися — навпаки, зняли ще один фільм. Чому залишилися в документалістиці, а не перейшли одразу в ігрове кіно?

Українці творять нову історію Європи. Я документую цей час через свідчення людей, чия хоробрість і стійкість вражають світ. Щоразу дивуюся нашому духові свободи. Так, буває дуже важко. Я нічого не «фільтрую», пропускаю через себе й розповідаю ці історії на французькому телебаченні. Після ефірів іноді йду зі сльозами, але відгуки глядачів — «нас зворушило, як допомогти?» — дають сили. Це мотивує продовжувати журналістську й дипломатичну діяльність, аби бути корисною Україні.

Завдяки цій роботі мене запросили як поважну гостю до НАТО на третю річницю повномасштабного вторгнення. Я показала тизер Second Wind разом із продюсером Геннадієм Газіним і героями Владиславом Шатілом та Михайлом Матвієвим — і вперше почула від представників НАТО: «Дякуємо за те, що ви робите».

Наступне моє кіно — художнє: історія жінки-воїна, яка повертається додому в серце Карпат. Це квінтесенція досвіду останніх років: хочу передати осмислену емоцію через художню реальність.

У «Другому диханні» герої — люди з досвідом ампутацій. Яку «нову оптику» героїзму ви хотіли показати?

Це перший від початку повномасштабного вторгнення документальний фільм, де головні герої — військові, але фільм не про війну. Це переосмислення людських можливостей і витривалості, револьт проти кліше про життя людей із фізичними обмеженнями. Межі існують — але насамперед у голові.

Фільм про молодість, віру в себе та інших, про силу духу у високогірних випробуваннях. Про те, що життя триває, і кожен обирає — бути жертвою чи володіти ситуацією.

У Франції на третій рік війни відчувається втома від новин про Україну. Вірю, що цей фільм стане сенсацією й знову приверне увагу до тем протезування та потреб армії. Геннадій Газін, продюсер і автор ідеї, дуже тонко відчуває час і сенси, корисні для суспільства. Коли почула його задум, побачила фільм. Мені пощастило з партнером і героями: з такою командою жодні межі не існують. Реальність — наслідок того, у що ти віриш. Ми відповідальні за свій вибір.

Коли я розповідаю про Second Wind у Парижі, Каннах, Лондоні, Брюсселі, Нью-Йорку — люди щиро зацікавлені подивитися фільм. Наші герої руйнують стереотипи: їхня краса, гумор і харизма не залишають байдужих.

Що для вас героїзм сьогодні: фізичне подолання чи здатність залишатися собою попри втрати?

Героїзм — знаходити сили помічати позитив, зберігати надію й любов навіть у найстрашніші часи. Не зупинятися, що б не трапилося. Фізичне подолання — це витримка й воля, які треба виховувати (іноді вони даються від природи). Щоб залишатися собою, потрібно постійно змінюватися: виходити за власні межі, розширювати знання, думки, дії, фізичні та моральні.

Це перший випадок, коли українські кінематографісти піднялися на Кіліманджаро й зняли там повнометражний документальний фільм. Яким було це відчуття — бути одночасно свідком і режисеркою?

Незабутні миті. Дивлюся на знімки з вершини — і посміхаюся: здається, я досягла нірвани.
До того я ніколи не ходила в гори. Чесно — не знаю, чому обрали мене (розглядалися інші режисери). Хвилювалася, але не сумнівалася, що дійду: тренувалася — 20 разів сходами та пробіжки вздовж Сени.

Справжній челендж — не «герої йдуть — знімай», а як передати емоції п’яти людей у реальному часі. Не було часу освоювати місцевість, доводилося обганяти героїв або відставати, постійно імпровізувати: на такій висоті ти не попросиш пройти ще раз. Ми були мисливцями за «золотими кадрами».

Головний оператор Сергій Михальчук — справжній герой. Кінематографіст із численними державними та професійними відзнаками, який служить із 2022 року, отримав коротке відрядження й зміг приєднатися до зйомок — я дуже вдячна всім, хто це дозволив.

У ключовий момент було надзвичайно важко: кисню вдвічі менше за звичне, мозок працює на підсвідомості та попередніх установках. Сергій каже, що під час семигодинного нічного підйому в мене були «скляні очі». Можливо, це вже була не я.
Мені пощастило не мати гірської хвороби — можливо, є «ген висоти»: мої батьки познайомилися в горах. На підході до вершини я йшла останньою, але якось випередила всіх, бо мала мету — зняти емоції героїв на самій вершині. І я це зробила.

Мені неймовірно пощастило з командою. Геннадій зібрав найкращих людей. У горах оголюється все — внутрішні вороги й союзники, постійна боротьба із собою, і ніхто не знав, як хто проявиться. Але все вирішувалося з повагою, підтримкою й розумінням — і як винагорода ми отримували краєвид вічної краси Кіліманджаро.

Які моменти сходження залишаться з вами назавжди — як із жінкою, людиною, режисеркою?

Нові відкриття себе в надлюдських умовах. Розуміння: перешкоди існують, але насамперед у голові. Коли їх долаєш, відкривається світ безлімітних можливостей — наче з’являється суперсила.

Я дізналася, що я дуже витривала, чутлива й хоробра — і що я режисер у будь-яких умовах. На висоті, де бракує кисню, я професійно зробила свою роботу. Спустившись, деякі моменти навіть не пам’ятала — уже на монтажі побачила, як задокументувала емоції героїв на вершині.

Чи стикалися ви з упередженням через те, що ви жінка-режисерка?

У документалістиці — ні. Військові швидше дивувалися моїй наполегливості знімати попри біль і страх. В ігровому кіно траплялося. Рішення просте: стати жорсткішою — і все стає на свої місця. У Франції інше ставлення до жінок-режисерок: їхню «владу» не ставлять під сумнів. У нас інколи доводиться відстоювати себе й ідеї. Мені байдуже — є мета, немає перешкод.

Як поєднуєте емпатію й професійну відстороненість під час роботи з ветеранами?

Ніяк. Я часто плачу — просто нікому не показую. І дуже радію за героїв, коли в них щось добре — наче це трапилося зі мною. Я відповідально ставлюсь до роботи, дуже переживаю за героїв і за фільм. На зйомці я повністю в процесі й пропускаю все через себе на 100 %. Можливо, допомагає акторський досвід. Так само зі сценарієм — проживаю його від першої особи героїні.

Яке головне послання має винести глядач із «Другого дихання»?

Я не хочу нав’язувати думок. Завдяки головним героям це унікальна подорож, яка не залишить байдужими ані дітей, ані дорослих. Разом із продюсером і автором ідеї Геннадієм ми ставили мету — надихати на досягнення: від одного кроку до великих перемог. Приклад героїв показує: після важких поранень можна жити активно; ти не один — є однодумці й підтримка. Так народився рух «Друге дихання».

Як реагує європейська аудиторія на ваші фільми і що ви хочете донести саме їй?

З великою зацікавленістю та емпатією. Мої фільми купують і показують на французьких і європейських каналах. Я регулярно виходжу в ефір BFM TV (до лютого 2025-го — LCI), беру участь у дебатах і відстоюю Україну в медіапросторі.

Супроводжую стрічки на фестивалях, відповідаю на питання глядачів. Показувала тизер «Другого дихання» в штаб-квартирі НАТО, на кіноринках у Каннах і Торонто. Я багато роблю для промоції українського кіно за кордоном — це мій вклад у спротив: моя зброя — інфлюенс через культуру.

Це історія лише про ветеранів — чи про всіх нас і здатність «відкривати друге дихання»?

Звісно, ширше. Сходження на майже 6000 метрів — метафора спротиву українського народу, який попри біль і втрати йде вперед, розвивається, відмовляється від позиції «жертви». Разом, підтримуючи одне одного, ми творимо нову історію Європи — із хоробрістю, міццю духу та нашим особливим гумором.

Якою ви бачите Україну після перемоги?

Квітучою, сильною й незалежною. У нас багато талановитих людей у бізнесі, культурі, медицині, науці. У нас найсильніша армія в Європі. Разом із міжнародними партнерами ми відбудуємо країну, відкриту до інвестицій і розвитку.

Я відкрита до пропозицій і залюбки долучуся до створення документальних та ігрових фільмів про Україну та її людей.

Фото: надані героїнею