5 книжок, які радить Анна Лодигіна

У кожного з нас є книжки, що в певний момент життя ставали орієнтиром: налаштовували на зміни, заспокоювали, допомагали побачити себе по-новому. Читання сьогодні — це не просто тренд, а спосіб бути чеснішими з собою, знаходити час на відновлення та доторкатися до чужого досвіду, який інколи резонує сильніше за власний.

Саме тому ми започаткували нову рубрику — простір довірливих рекомендацій, де відомі українці діляться своїми улюбленими книжками: тими, які радять друзям, колегам і всім, хто шукає справді вартісні історії.

І наступною нашею гостею стала письменниця, дослідниця української культури, авторка книги «Історії українських митців. Олександра Екстер» Анна Лодигіна. Втім, це не перелік п’яти найкращих книжок у її житті й не умовний must read, а радше тексти, що особливо вразили Анну останнім часом і, на її думку, можуть відгукнутися й іншим читачам.

«Спогади», Надія Суровцова

До грубих книжок психологічно складно підступитися. Особливо, якщо там 2 томи, як у «Спогадах» Надії Суровцової. Та в цьому випадку об’єм не помічається, складно відірватися від читання. Просто повірте.

Надія Суровцова народилася у Києві в кінці 19 століття, працювала у Міністерстві закордонних справ УНР, потім секретаркою Михайла Грушевського, зсередини була свідком того, як Україні не вдалося втримати державність. Після незапланованої кількарічної еміграції провела яскравий творчий час вдома, після чого її арештували і вона 30 років провела у сталінських таборах. Як людина, що вижила, і була свідком карколомних непересічних історичних подій, відчувала відповідальність усе розповісти, тому фактично таємно написала ці мемуари. Суровцова була знайома з сотнями найвидатніших постатей 20 століття, серед них — Володимир Винниченко, Олександр Довженко, Дмитро Багалій, Володимир Сосюра… З кимось з них дружила, хтось, як Данило Щербаківський, був її вчителем історії (можна позаздрити!).

Ці спогади — як клей, що поєднує між собою людей, які в голові жили в різних всесвітах. Вони допомагають деталізовано побачити Київ, Харків, Умань сторічної давнини. Краще зрозуміти світогляд людей й інакше подивитися на нашу історію, очима свідка тих подій, що надзвичайна рідкість.

«Гемінґвей нічого не знає», Артур Дронь

Це одна з небагатьох книжок про війну, яку я прочитала. І тепер постійно її купую, щоб подарувати дорогим для мене людям. Бо вона про світло, яке є у нашій непроглядній темряві. Цього року Артур Дронь став лауреатом премії імені Юрія Шевельова за цю книжку. І вона є, певно, в усіх підсумкових книжкових списках за 2025.

Workflow: {}

«Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емсу», Оксана Забужко

Читала її вдруге, і вперше з початку повномасштабного вторгнення. Так багато сказано і написано про те, чому наш простір став свого часу російськомовним, чому це тягнеться дотепер. Також про викошений клас інтелігенції, яку або розстріляли, або вона вимушено виїхала за кордон, щоб врятуватися, і уже не повернулася. Водночас щоразу ця розмова заходить у глухий кут, коли говориш наживо. Забужко через історію архіваріуса Української Вільної Академії Наук Оксани Міяковської-Радиш майстерно знову розплутує перед нами цей історичний клубок. Щоб якось додати вам бажання внести книгу у свій book list, додам, що тут є і неочікувана історія кохання. Навіть не одна.

Ганна Шабатура, альбом

Вона почала малювати лише у 50 років за наполяганням доньки, майстрині гобеленів Стефанії Шабатури. Без освіти, проживши більшу частину життя у рідному селі Іване-Золотому на Тернопільщині, жінка створювала неймовірні наївні малюнки. Понад 100 робіт вона зробила, доки донька відбувала покарання у виправному таборі Мордовії за «антирадянську агітацію». Попри складне життя, сповнене випробувань, цього болю майже немає в малюнках Ганни. Переважно вона зображала рідне село, яке дуже любила, з його побутом, традиціями й ритуалами.

Цей альбом був давно розпроданий, але його можна знайти на вторинному ринку, я перевіряла. Крім репродукцій Ганни, у ньому є також цінне й рідкісне інтерв’ю художниці разом з донькою Стефанією про їхнє життя, творчість та усі випробування. Дуже щемке. Я впевнена, що їх обох майже не знає аудиторія поза мистецькими колами. Радянська влада зробила усе, щоб так було. Хочеться, щоб ви відкрили для себе цих мисткинь.

«Суперсила Різдва», упорядниця Богдана Неборак

Я підступала до цієї книги без очікувань. Та вона виявилася дуже терапевтичною для мене сьогодні на фоні війни, відірваності від дому, який опинився в окупації, й останньої поїздки туди саме на Різдво — мого найулюбленішого свята. За допомогою спогадів усіх авторів збірки — від Юрія Макарова з його дитячим Різдвом в Луганську та Вірляни Ткач у Криворівні в 2000-х до Артура Дроня, який відзначав його на фронті, я ніби перезібрала себе та своє розуміння цього свята. Книга ніби про Різдво, але також про життя: яке святкують, або яке не повернути, чи про таке собі кодування майбутнього. За кілька років точно прочитаю її ще раз.