Психолог Володимир Станчишин про переосмислення ролі кіно у часи війни — на основі фільму «Медовий місяць»

До виходу в прокат стрічки «Медовий місяць» режисерки Жанни Озірної, психотерапевт Володимир Станчишин поділився професійними думками про те, як кіно може допомогти опрацьовувати досвід війни та стати певним видом терапії. Спілкувалася з фахівцем кіно- та культурна журналістка Людмила Чиркова.

Володимир Станчишин — психотерапевт і письменник. Працює в підході когнітивно-поведінкової терапії. У доробку має книги «Стіни в моїй голові», «Для стосунків потрібні двоє», «Емоційні гойдалки війни», «Soft skills: бути собою» спільно з Оленою Жильцовою.

Ви переглянули фільм. І щойно оф-рекордс сказали, що вам прикро, що нам доводиться знімати і дивитися такі фільми, але ми мусимо це робити. Чому?

Я думаю, що створювати фільми, писати книги, музику – це спосіб переосмислити війну. Є два рівні її проживання: один – безпосередньо фронт, а другий – те, як ми впускаємо цю реальність у своє повсякденне життя. Мистецтво стає відповіддю на питання: що ми зробимо з нашими переживаннями? Воно допомагає кожному прожити власний досвід і водночас перетворюють його на щось колективне. Мистецтво під час війни поступово виводить нас із травматичного стану.

Ви згадали про спільний досвід — ми всі маємо хоч і різний досвід, але спільну, колективну травму перших днів повномасштабного вторгнення. Які процеси відбуваються з людиною, коли вона стикається з настільки масштабною травматичною подією? І як ці універсальні людські реакції відображені у героях фільму?

У героїв була можливість виїхати, але вони вагалися – і це дуже показовий момент, адже це є запереченням реальності. Ми всі довго заперечували, що війна може статися, не думали, що це можливо саме з нами. І мені здається, що персонажі у фільмі зрозуміли, що краще не висовуватися, ніби «застигнути».

Загалом у ситуації великої кризи в людини є три базові реакції. Перша – це діяти й боротися. Бо коли я щось роблю, я долаю свою тривогу, цю небезпеку. Тому в перші місяці війни так багато хлопців і дівчат  стояли біля військкоматів.

Друга реакція – втекти. Це теж вимагає сил і є цілком проактивною дією. Герої теж намагаються організувати втечу, хоч і сумніваються. На початку повномасштабного вторгнення багато людей саме так реагували: переповнені вокзали та шосе, натовпи людей, які намагалися виїхати.

Третій спосіб – завмерти, заморозитися. Це своєрідна «пасивна дія», коли активної реакції немає, але психіка мусить витримати стан бездіяльності. У багатьох людей в Україні, як і у героїв фільму, теж була така реакція – просто чекати, не знаючи, що станеться далі.

Що відбувається з парою в моменти травматичних подій? Я пригадую перші тижні повномасштабної війни: коли світ навколо руйнується, а поруч ще є інша людина, у якої теж відбувається розпад уявлень про світ. І водночас у парі треба взаємодіяти, піклуватися один про одного та зберегти стосунки.

Травматичні події роблять нас дуже самотніми, бо ми відчуваємо безпорадність. Втрачається контроль, втрачається здатність «впоратися» із самим собою. Саме тому в такі моменти нам дуже потрібні інші люди. І насправді велике благо, що у фільмі, герої були один в одного. Я думаю, що в кризових ситуаціях такі стосунки завжди дуже об’єднують. Коли вони залишаються наодинці, вони спираються один на одного і тоді все інше якось налагоджується. Можливо режисерка хотіла показати саме це.

А чи існує якесь спільне рішення або консенсус у парі, який дозволяє витримати такі екстремальні обставини? Я маю на увазі: яка домовленість має бути в стосунках, щоб молода пара, яка щойно одружилася, пройшла через це випробування і, можливо, вийшла з нього ще міцнішою?

Я думаю, тут не можна говорити про розвиток пари в звичайному сенсі. Тут інша історія: вони не могли спиратися ні на кого іншого, окрім як на один одного. Спільне рішення подвоює наші шанси на виживання. Якщо навіть ми з вами  опинимося зараз разом у небезпечній ситуації, це нас дуже зблизить. Герої давали один одному пережити напруження, і режисерка дуже гарно показала це у фільмі.

Зараз ця розмова під іншим кутом пояснює, що відбувалося зі мною на початку вторгнення. І ось думаю: як класно, що багато людей, сподіваюся, замисляться про свої перші дні повномасштабної війни. Чи можна цей процес назвати «лагідною ретравматизацією» – коли я йду в кіно. Знаю, що це буде тригерно, але йду саме для того, щоб порефлексувати і опрацювати травматичний досвід?

Я б назвав це просто перепроживанням досвіду. Без сумніву, це буде тригером, але якщо перепроживання відбувається в умовах безпеки, воно є зцілювальним. Саме так працює психотерапія: спершу ми отримуємо відчуття безпеки, розуміємо, що робити зі своїми реакціями, і лише тоді можемо доторкнутися до власного болю.

Якщо говорити про кіно як про продукт мистецтва, який може травмувати, глядачі мають бути свідомими щодо того, на який фільм йдуть і відчувати себе у безпеці. Тоді перегляд може стати способом взаємодії з травмою – доторкнутися до свого болю та опрацювати його. Я вірю, що цей фільм, як і будь-яке справжнє мистецтво, може цьому служити.

Зі свого професійного погляду, як би ви хотіли, щоб глядачі були підготовлені до перегляду фільму, який може ретравмувати?

Я думаю, що ми не завжди можемо передбачити, як реагуватимемо. Але тут головне питання: чи є спогади, яких я дуже хочу уникнути? Чи можу я торкатися своїх спогадів і чи є поруч хтось, хто підтримає мене, візьме за руку?

Плач у таких ситуаціях може бути дуже цілющим. Коли я дивлюся фільм і плачу, це може стати моментом зцілення. Головне – усвідомити, що у мене є травми, і що я можу про них говорити, думати та згадувати без того, щоб вони повністю мене зруйнували. Це як читати художню книгу: двоє людей читають один і той самий твір, але кожен побачить у ньому щось своє – щось, що торкається його власних спогадів і травм.

Фільми про війну мають мати попередження: про окупацію, російську лайку, звуки пострілів, закриті приміщення, з яких люди не можуть вибратися. Це допомагає підготуватися до перегляду. Найгірше, коли ти йдеш на розважальний фільм, а потрапляєш на щось травматичне – тоді може статися флешбек.

Зараз 2025 рік, а ми говоримо про події початку 2022-го, перших днів великої війни. Чи не зарано? Може варто було б почекати років 10?

Кожен глядач сприйматиме фільм через власний досвід. Я не думаю, що можна встановити межі, коли варто щось знімати, а коли – ні. Можливо, через десять років, переглянувши фільм, хтось скаже: «Ось тут я б зробив інакше». Але в момент створення треба запитати автора: що він хотів цим фільмом сказати і чи він досягнув своєї мети.

Фото: кадри з фільму фільму «Медовий місяць»