«Я підтримую Україну через здоровий глузд і прагнення свободи»: інтерв’ю з Боно

Документальний фільм «Bono: Stories of Surrender» — це емоційна та інтимна адаптація однойменного моноспектаклю Боно, лідера U2, знята режисером Ендрю Домініком.

У фільмі Боно розповідає про своє життя, починаючи з дитинства в Ірландії та розмірковує про віру, політику та глобальні виклики, з якими стикається світ. Прем’єра фільму відбулася на Каннському кінофестивалі, де він отримав 6,5-хвилинну овацію, наразі фільм доступний для перегляду на Apple TV+ .

У фільмі Боно розповідає про своє життя, розмірковує про віру, політику та глобальні виклики, з якими стикається світ

Яка головна ідея фільму?

Це дуже особиста історія, яка досліджує складнощі людських стосунків, зокрема шлюбу, дружби і любові. Він показує, як любов переходить у дружбу і як це важливо для збереження зв’язку між людьми.

Чи сподобалося вам бути актором?

Спочатку я відчував себе трохи підробленим актором — чесно кажучи, навіть трохи шахраєм (сміється). Адже я музикант, фронтмен U2, а не професійний актор. Було непросто увійти в цей формат, де замість музики мені треба було розповідати свою історію просто так, лише через слова і емоції, утримуючи увагу глядачів. Це було дуже незвично і викликало сумніви.

Але з часом я зрозумів, що цей проєкт — це більше, ніж просто виступ чи фільм. Через нього я відкрив для себе нові аспекти своєї особистості. Ця робота змусила мене глибоко зануритись у власне життя, пригадати моменти, які раніше залишалися десь у тіні, і подивитися на них по-іншому.

Я почав бачити себе не просто як музиканта чи знаменитість, а як людину з усіма своїми слабкостями і страхами. Спочатку було страшно бути таким відкритим і чесним, і мені здавалося, що я не маю права настільки розкриватися — от і було це відчуття шахрая. Але потім я зрозумів: моя історія — це не просто про мене, вона може надихнути інших, показати, що в кожного бувають труднощі, і що з ними можна справлятися.

Цей досвід став для мене способом не тільки розповісти свою історію, а й краще зрозуміти себе. І це виявилося неймовірно цінним.

Чому ви обрали чорно-білий формат у такому особистому фільмі?

Чорно-білий формат обрано для створення особливої атмосфери й підкреслення емоційної глибини фільму. Він допомагає впорядкувати візуальний безлад, роблячи образи більш стислими і сфокусованими на персонажах. Режисер надихався класичними чорно-білими стрічками, зокрема фільмом «Lenny» і театральним стилем Семюеля Беккета. Це рішення надає фільму майже театральної інтимності.

Ви були в Україні, у Києві, майже на самому початку широкомасштабного вторгнення, виступали на Майдані. На Каннському кінофестивалі ви запросили українських військових на червоний хідник. Чому ви нас так підтримуєте?

Я підтримую Україну через здоровий глузд і прагнення свободи. Спостерігаю, як руйнується демократія у світі, тому важливо об’єднуватися. Україна має бути частиною Європи, бо ми поділяємо ті ж цінності. Україна може стати серцем Європи, перетворивши її з холодної ідеї на живе відчуття.

Ви симпатизуєте українцям, чи ми зрозумілі для вас?

Між ірландцями та українцями є певні загальні риси. Ірландці, мені здається, мають гумор, схожий на український, але він у вас трохи чорніший, а в нас меланхолійніший. Ви більше уперті, а упертість — це суть романтики.

Стільці – чи не головна декорація у фільмі. В Україні є вираз – сидіти на двох стільцях одночасно. Якщо перший стілець – це для вас музика. То що можна назвати другим стільцем?

Те, чого я навчився в музиці, застосовую всюди. Але якщо говорити, що для мене може бути важливішим за музику, то відповідь дуже передбачувана – сім’я. Та це навіть не стілець, це стіл! Кухонний стіл за яким і збираються родиною.

Автор: Ірина Татаренко

Фото: Apple TV+