Інтерв’ю з Ілоною Летран: “Українські жінки зроблені з вольфраму”

Редагувати переклад

Ілона Летран – українка, яка у підлітковому віці опинилася в США. Американська мрія у її долі перетворилася на непростий шлях захисту своєї власної маленької незалежності, а успішній кар’єрі у бодібілдингу та модельній справі передувало домашнє насильство, робота в смузі-барі та служба в армії США. Як зробити свої страхи головною мотивацією, чому не треба боятися відкрито говорити про найстрашніше та як це – жити в Америці взагалі – розповідає Ілона в ході нашої бесіди.

Інтерв’ю з Ілоною Летран:  “Українські жінки зроблені з вольфраму”-Фото 1

Сонцезахисні окуляри: Blank;
Сукня: Nina Ricci;
Туфлі: Alessandra Milano

Розкажіть про своє дитинство. Ви росли спочатку в Україні, згодом – возз’єдналися з матір’ю в Америці. Яким був цей шлях?

Я – звичайна дівчина з українського села, виросла у Підвисокому Кіровоградського району. Мене виростила бабуся, адже моя мати поїхала до США, коли мені було десь близько двох років. Я була дитиною активною, творчою, танцювала, малювала, щотижня я мріяла про різні речі – то стати медсестрою, то лікарем-педіатром, а згодом і взагалі хореографом, коли відкрила для себе світ танців. Проте, обставини склалися так, що моє життя кардинально змінилося після міграції в Америку, і там вже почалися й інші мрії. У підлітковому році мені телефонує мама і каже: “Ілона, цього літа ти їдеш в Америку”. Мені завжди усі родичі казали, що моє життя – в Штатах, щоб я готувалася, що ось-ось поїду, тому я завжди знала, що на мене чекає цей шлях. І я справді дуже цього хотіла – мати повноцінну родину: маму, тата, братів, сестер, як у фільмі “Один Вдома”. Мені водночас було і радісно, і лячно, і цікаво, проте думка про сім’ю зробила мене дуже щасливою. Мій переїзд стався одразу після 10 класу, і я опинилася абсолютно в новому середовищі, де ніхто мене не розуміє, де я не знаю мови (сільська українська школа – рівень англійської, авжеж, не той), проте моя нова родина спочатку прийняла мене із любов’ю та теплом.

Інтерв’ю з Ілоною Летран:  “Українські жінки зроблені з вольфраму”-Фото 2

Сукня: RuiRui Deng;
Сумка: Ruohan.

Крім мовного бар’єру, з якими труднощами ви зіткнулися в підлітковому віці при переїзді до США? Що було найбільш незвичайним для вас?

Я пішла до загальноосвітньої американської школи, і там шоком було все! Діти, порядки, система – справа не в тому, що щось добре чи погано, просто воно інакше. Добре, що у підлітковому віці ми усі швидко адаптуємося, тож за 8 місяців навчання та додаткових класів я змогла вийти на нормальний рівень англійської. Шкільної форми немає, проте є певний дрес-код, діти не встають, коли заходить вчитель в клас, діти не бояться суперечити педагогам, інше навантаження, контрольні можна писати із книжками. До речі, у нас краща система освіти – в 11 та 12 класі в Америці я спокійно себе почувала зі знаннями української старшої школи. Ще один цікавий факт – американські діти не завжди привітні, це не кіно. Мігранти для них – це свого роду загроза, тож, привітності було мало. Проте, це був гарний час та цікавий експіріенс!

Поняття абьюзу, булінгу – чи було воно в той час в Америці? Адже у деяких країнах про це почали говорити лише нещодавно…

О, так, воно є, про це говорять, і це дуже важливо! У кожному штаті є різні програми підтримки, я була у Флориді – у нас є спеціальні соціальні центри, групи підтримки, важливо – просити про поміч. Ви маєте право на захист, допомогу, і це дуже важливо. Я у свій час про це не знала, я була налякана, не розуміла, що мені робити та до кого йти. Абьюз – справа поступова, це історія не одного дня. І, коли ти починаєш це усвідомлювати, головне – вчасно почати із цим боротися.

Інтерв’ю з Ілоною Летран:  “Українські жінки зроблені з вольфраму”-Фото 3

Купальник: MABI swimwear

Чи можете ви розповісти власну історію та описати свій досвід – як вберегти себе від насильства?

Після мого переїзду в США спочатку все було дивовижно, мої брати і сестра дуже тепло мене приняли, і мій вітчим також прийняв мене із відкритими обіймами, кажучи, що я його дочка, і він буде ставитися до мене як до рідної. Якщо я коли-небудь чула брехню – це була найчистіша брехня, яку я чула в своєму житті. Почалося все непомітно – просто образливе слово тут і глузливі жарти про те, що я «селючка». Я старалася захищатись від його словесних образ і згодом всі ці коментарі стали набагато гіршими, образливими та серйознішими. Потім почалося розпускання рук. Мій вітчим був завжди п’яним у друзьки і ніколи не пропускав шансу ляпнути мене по дупі та сказати, що я товста. І так було майже кожен раз, коли він пив. Одного разу він змусив мене випити разом з ним, що для будь-якого українського підлітка, мабуть, не було б проблемою, але майте на увазі, що законний вік вживання алкогольних напоїв в штатах – 21 рік, а мені тоді ледь виповнилося 16. Я намагалася сказати, що у мене дуже болить голова і алкоголь зробить ще гірше, це була моя спроба врятувати себе. Він сходив на другий поверх і приніс із собою мені маленьку білу пігулку. Сказав, щоб я випила, буцімто, легше стане.  Коли я запитала, він сказав, що це допоможе з головним болем. Я взяла ту пігулку, і він мені вручив величезну склянку смердючого рому запити її. Далі я майже нічого не пам’ятаю, окрим коротких фрагментів у свідомості, де я напівоголена, він мене торкається, фотографує, цілує… В мене немов вкрали життя. Він шантажував мене згодом тими фото, казав, що опублікує в інтернеті, погрожував відправити назад в Україну, стверджував, що сестри, брати, мама все знає, і усім байдуже, аби тільки скоріше від мене здихатись. Я відчувала страх та самотність.

Інтерв’ю з Ілоною Летран:  “Українські жінки зроблені з вольфраму”-Фото 4

Капелюх: Berethkah
Боді та комбінезон: Zay Eva

У ситуаціях булінгу чи насильства багато підлітків часто бояться розповісти про це дорослим, боячись, що їм не повірять або засудять. Як попросити про допомогу? Кому з дорослих дитина може довіряти? Можливо, свого часу вам не вистачало такої людини.

Просити про допомогу треба. Не можна боятися та соромитися! Все частіше я знаходила причини залишатися в школі, щоб допомогти вчителям, а не йти додому і мати справу з моїми братами і вітчимом, що ставилися до мене як до лиходія. Вітчим повернув майже всіх проти мене. Від мами підтримки не було, вона мені не вірила, вона завжди працювала, і це, напевно, така її захисна реакція – працювати, аби не мати/не бачити проблем. Згодом, одного разу моя вчителька запитала мене, що відбувається. Це була мить, коли просто зірвало клему – я розповіла їй все, я ревіла, я була у відчаї та мені вже була потрібна не просто допомога, а підтримка професіоналів. Це було цунамі емоцій. Тож у 18 років, одразу після школи, я переїхала до знайомої жінки, Сьюзан, яка допомагала таким дітям, як я, моя вчителька та ця жінка допомогли мені із резюме, підробітками, певний час я так жила. Пізніше почався мій військовий шлях, і тоді теж у мене ніхто не вірив, ані мама, ані вітчим. Зараз я штаб-сержант, проте, who cares. Трохи пізніше, коли я вже була у американській армії, я проходила повноцінну терапію, у мене був діагноз ПТСР, антидепресанти. Проте й досі мене іноді переслідує все це – дякувати моєму чоловіку, що він поряд і підтримує мене.

Американська армія – що це за етап вашого життя? Нетипове кар’єрне бажання для тендітної дівчини.

Мене завжди тягнуло, ще в Україні, проте тоді ще не можна було жінкам служити там. Згодом, це бажання до мене повернулося, я сказала вітчиму, що хочу у повітряні сили. Він посміявся, сказал, що я – не для армії. Так от, я вже 12 років відслужила. Знаете, як кажуть американці? “Якщо вам сьогодні кажуть “ні”, то це не означає, що нічого не вийде. Майже усе можливо, проте трошки пізніше”. Тож, 2 роки підробітків, і ось – мій армійський шлях починається на посаді повара. Адже із Green Card неможливо потрапити одразу на омріяну посаду, є бюрократичні нюанси. Я складала мовні та фахові нормативи, склала гарно, декілька років проходила перевірки і перейшла з часом на посаду лінгвіста (перекладача). Я навіть працювала у Вашингтоні, і дуже цим пишаюся. Наразі я працюю ще й в Європі, проте, планую повертатися до Америки та піду в запас.

Інтерв’ю з Ілоною Летран:  “Українські жінки зроблені з вольфраму”-Фото 5

Купальник і сукня: MABI swimwear

Чи може людина з часом повністю пройти через свої дитячі травми? Чи, на вашу думку, історія нашого життя назавжди залишається частиною нашого характеру чи світогляду?

Все можна пережити. Проте, зовсім відпустити або майже неможливо, або на це піде десятки років, а, можливо, й все життя. Дитячу травму часто не помічають, але вона дійсно формує нас як людину і залишається з нами назавжди. Це впливає на характер, на довіру, на смаки, на манери. Парадокс, проте моя мати наразі досі живе із цим чоловіком, “тягнучи” на собі дім, роботу, побут. Я навіть інколи нормально спілкуюся із вітчимом, хоча колись просто втекла з дому цього абʼюзера та його цькування. Я не засуджую матір – це її вибір, у їхнього покоління інший світогляд, це важко піддається логічному поясненню сьогодні. Та незважаючи ні на що, я робитиму все, аби її підтримати.

В тему про жіночий світогляд – як відрізняються американські жінки від жінок пост-радянського виховання?

Ми різні. Різний менталітет, різне оточення, різний історичний базис. Наші жінки пройшли багатовікову історію, репресій, війн, що загартовували жінок в тому числі, а американська нація – відносно молода. Американські жінки вони завжди як підлітки, а наші дівчата – завжди в турботах, завжди під стереотипами, завжди під тиском оточенням. Американська жінка робитиме те, що її робить щасливою, а не те, що її змусила робити мати чи бабуся. Американська жінка спокійно проживе без шлюбу, якщо вона не хоче, в той час як у нас тебе вже у 20 питаюсь про онуків. Цей радянський тиск, на жаль, червоною ниткою триває й досі, і я сподіваюся, що згодом все це припиниться. Ця інокринація все ще існує, тому що жінки мали дочок і онучок, які в кінцевому підсумку зараз занурені в ті ж норми, що і їхні матері і бабусі. Багато людей про це навіть не задумуються і це дарма. Проте, ми як нація не повинні народжуватися жертвами! Нам потрібні нові ідеї, норми та погляди!

Інтерв’ю з Ілоною Летран:  “Українські жінки зроблені з вольфраму”-Фото 6

Сонцезахисні окуляри: Fatherson Firenze
Топ: Guizio
Легінси: Nina Ricci
Мюлі: Barbara Bui

Як зробити так, щоб ваші страхи стали вашою мотивацією?

Чітко ставити собі ціль і робити все, аби досягти її. Ніхто не вірить у мене – я принципово роблю, знаючи, що все вийде. Коли життя ставить тебе у таке становище, треба вміти з цього виходити, перенаправляти цю енергію. Знову ж таки, не бійтеся звертатися до професіоналів. Ви повинні бути сильними в першу чергу для самих себе. Я навчилася перемикати свою злість на креативність, і почала знову малювати, навіть коли більшість моїх картин були червоно-чорними, але вони також мають багато золотих кольорів та видимий дотик жіночності. Я знайшла ще один вид мистецтва, який збудував гармонію між моїм психічним і фізичним здоров’ям, і це – мистецтво бодібілдингу. З того що мені довелося прожити ще з дитинства, у мене також розвилися розлади харчової поведінки, тому бодібілдинг також допомагає мені тримати себе під контролем. Ми, як жінки, повинні мати той момент, коли ми зізнаємося в любові для себе. Це може проявлятися в чому завгодно: від догляду за волоссям, занять в тренажерному зали, веселих тусовках, для інших – в щасливому шлюбі або народженню дітей. Моя любов до себе була оголошена через мою пристрасть до бодібілдингу, спортзал став моєю терапією. Здоров’я фізичне та душевне через допомогу фітнесу дійсно робить чудеса!

А як ви стали на початок моделінгу?

Мабуть, кожна дівчинка хотіла бути моделлю. Коли я про це думала, знову ж таки, вітчим з мене сміявся. Але потім, в армії, міни періодично казали — мов, піди, зроби фотосесію, ти дуже гарна. Я не ставилася до цього серйозно, адже я – солдат, а не модель. Потім вже мій чоловік мені запропонував спробувати зробити фотосет: якщо сподобається – супер, якщо ні – ми більше до цього не повернемося. Я погодилася, і це був фантастичний досвід! Дуже круті фото вийшли, я надихнулася цим, і так потрохи  почала співпрацювати із друкованими виданнями, з українськими дизайнерами на показах та фотосесіях, мій чоловік-фотограф також підтримував мене. Це не основна справа життя – я беру участь у проекті лише тоді, коли мені подобається ідея, бачення фотографа та є синергія із творцем, аби нам усім це було цікаво перш за все.

Інтерв’ю з Ілоною Летран:  “Українські жінки зроблені з вольфраму”-Фото 7

Костюм: Bobkova
Сумки: Fauré Le Page

Як війна вплинула на ваш світогляд та вашу діяльність?

Коли почалася війна, я якраз готувалася до WBFF (World Beauty Fitness and Fashion) змагань – там не тільки виходи в бікіні, а ще й у вечірніх платтях. Я відразу подзвонила до бабусі, спитати, як справи, дуже нервувала, сказала, що не можу брати участь у змаганнях. А бабуся – навпаки, “Ілона, іди, покажи наших”. І ось ця фраза запалила у мені такий пекельний вогонь – показати наших, показати себе, адже це була світова трансляція, і всі повинні були знати, що Україна – це сила! І для мене це стало певним політичним меседжем. Під час реєстрації я спитала, чи можу  разом із бікіні надіти український вінок, а мені сказали, що не просто можна, а треба! Усі дівчата на конкурсі мене втішали, ми плакали, мене підтримували мої в залі, із україно-американським прапором, і я була дуже горда, коли усі кричали “Слава Україні” на всю залу. Це не передати словами. Ми – найсильніша нація. Українці ковані з заліза, зі сталі, українські жінки – вони взагалі з вольфраму (найміцніший метал на Землі). Ми непереможні, ми сильні, ми надзвичайно талановиті, і для мене є честю та важливою місією транслювати меседж нашого народу усьому світу!

Чи вірите ви у долю?

Так, вірю. Кожна людина має свою долю. Проте, кожен з нас здатний її змінити – треба лише захотіти та докласти зусиль. Ми творці свого життя, і по більшій від нас самих залежить, яким воно буде. Я пережила страшні речі, опинившись після школи на вулиці з 200 доларами, двома сумками та шаленим бажанням жити й змінювати свій світ. В мене ніхто не вірив, не було шаленої підтримки від родичів чи якихось друзів. Проте, завдяки добрим людям, моїй наполегливості та сміливості, я – там, де є зараз.

Які маєте професійні плани на майбутнє?

Буду працювати тяжко, аби потрапити як американська українка на The International Fitness and Bodybuilding Federation (IFBB), аби просувати свою націю, свою особистість. Я хочу мотивувати людей – чоловіків, жінок, і якщо хоч когось надихне мій приклад, допоможе, дасть силу звернутися по допомогу – тоді моя місія буде виконана на 100%. Я сильна, я щаслива, а далі – життя покаже!

 

Модель: Ilona Letran @wolfram.ua

Фотограф: Dmytro Kolesnyk @kollesnyk 

Стиліст: Tania Tuka @taniatuka

Зачіска: Wallace Woo @woowallace 

Продакшн: SashkaProject @sashkaproject 

Текст Ірина Кіструга

 

Статьи по теме