Інтерв’ю з жінками-медиками, яких було звільнено з російського полону

Нещодавно в одному з російських телеграм каналів було опубліковано фотографії 82 медичних співробітників, які потрапили в полон. Більшість з цих жінок є співробітниками 555-го військового шпиталю Маріуполя – лікарі, медичні сестри, які за усіма міжнародними законами не є комбатантами. Вони були захоплені у полон, бо виконували свій обов’язок – рятувати життя, до останнього лишалися з пораненими.

На сьогодні минуло понад 110 днів, як їх тримають у полоні. Андрію Кривцову (родичу однієї з полонених) вдалося поспілкуватися з двома жінками, які були у полоні, та їм пощастило – їх обміняли. З огляду на безпеку жінок, ми не вказуємо їхні імена та прізвища. Цією публікацією ми прагнемо привернути увагу до воєнного злочину, вчиненого Росією проти українських медиків. Також просимо владні структури, які дотичні до обміну полоненими сприяти звільненню медиків.

Ви працювали у 555-ому шпиталі міста Маріуполь, розкажіть докладніше, що трапилося з 24 лютого по 12 квітня?

До середини березня госпіталь працював в штатному режимі. У різні міські лікарні були відрядженні лікарсько-сестринські бригади для забезпечення швидкого надання повноцінної медичної дороги. До того ж кількість поранених і травмованих була вже такою великою, що можливості госпіталю цьому не відповідали. Коли на територію шпиталю влучив снаряд ворогів, усіх швидко евакуювали до резервних баз у бункерах на заводі. Так весь особовий склад госпіталю було поділено на дві групи. (Прим. – Завод Ілліча та Азовсталь).

Розкажіть про обставини, коли вас захопили до полону?

Це трапилось 12 квітня. Ми підпорядковувались 36-ій бригаді (тому що госпіталь не мав жодної зброї на обліку). Ні у кого з персоналу не було автомату чи пістолету, мова йде і про медичний, і про немедичний персонал. Ми не могли самі по собі оборонятись від ворога. Коли 36 бригада вже не могла вести оборону своїх позицій, ми опинились у скрутній ситуації. Можливості вийти з оточення не було, до того ж у бункерах залишалось дуже багато поранених – так ми потрапили у полон.

Що сталося після того як вас захопили?

Спочатку нас доправили у смт. Сартана, де залишили у ангарі. Особисто я спала на бетонній підлозі, трохи спасав одномісний каремат, який я ділила на двох з іншою жінкою-офіцером, прикомандированої до нашої частини. (Прим. – Шпиталь вважається окремою військовою частиною.) У вікнах було вибите скло, дні тоді були дуже холодні, дощило, тож легко уявити, наскільки було холодно в тих ангарах. Через дві доби нас перевезли до Оленівки. Умови перебування були: дуже мала камера, розрахована на двох – насправді нас там було 13. Туалет у камері несправний, але в нормальний нас не виводили. Годували тричі на день. За кількістю їжі мені особисто вистачало, давали багато хлібу – це спасало. Питної води давали 3 літри раз на день. Їжу давали у брудному посуді, було зрозуміло що хтось з них до нас вже з нього їв. Ніякого душу, ніяких умов для підтримання елементарної гігієни тіла не було. Яскраво запам’ятала, що вночі дуже гучно включали на всю будівлю музику, через що ми не могли спати. На 5-й день перебування в Оленівці нас організовано вивезли у Таганрог. Водій автобусу казав, що це останній етап перед обміном. Намагались вірити в найкраще. Коли потрапили в Таганрог, я для себе зрозуміла, що у ДНР нам ще норм було, оскільки ставлення росіян до нас було як до тварин.

Коли ви потрапили до СІЗО у Таганрозі – чи брали у вас особисту інформацію, відбитки пальців, ДНК?

У пункті прийому нас повністю переодягли, нічого з особистих речей нам не було дозволено брати з собою. Дві хвилини дали на дуже холодний душ, забрали пасмо волосся, відрізок нігтя, відбитки пальців. Через декілька днів знову знімали відбитки пальців, брали слину, вносили в якусь електронну базу. Умови перебування в СІЗО були кращі ніж в Оленівці. У кожного своє ліжко, більш комфортний туалет. Перші дні було холодно, потім нам видали бушлати. На ліжках сидіти не дозволялося, інколи навіть ганяли, щоб ми і на лавках не сиділи. Доводилося цілий день проводити на ногах.

Розкажіть про умови перебування в самому СІЗО.

Нас розвели по камерах по 2-6 людей у кожній. Ліжок вистачало на всіх. Годували тричі на день, їжа була жахливої якості і в недостатній кількості. Інколи на вечерю давали тільки скислу кашу. Раз на тиждень пускали у гарячий душ. У камері був рукомийник. Давали мило, зубну пасту, щітки, туалетний папір, засоби жіночої гігієни.

О 6-ій – підйом, о 22-ій – відбій. Бували дні, коли на розсуд наглядачів нам оголошували відбій десь о 23-24:00.

Нашу камеру – жодного разу не вивели на прогулянку, тобто весь цей час ми сиділи закриті у 4-ох стінах.

Чи дозволяли вам дзвонити, писати листи рідним? Згідно Женевської Конвенції полонені мають право на спілкування з зовнішнім світом.

Ні, не дозволяли.

Чи були допити, чи ще якісь слідчі дії?

Звичайно, слідчий комітет РФ, та ще люди, представниками якої структури допитували нас.

Чи чинився моральний тиск на полонених?

Так, нам постійно казали: «Зеленський оголосив вас зрадниками, вас ніхто не чекає і ніхто не буде обмінбвати», «Коли ви приїдете в Україну, вас там посадять, вб’ють», «України вже майже нема, вам легше дочекатись, коли буде усюди Росія», «Наша сторона готова хоч зараз вас відправити, але Україна гальмує процес». Заставляли вивчати російськкий гімн, герб, стяг РФ, ганебний вірш «Простите нас родные россияне» та інше.

Чи був до вас доступ якихось організацій – ООН, ОБСЄ, Міжнародний комітет Червоного Хреста?

Ні.

Читайте також: «АРХІВ ВІЙНИ»: ЗБИРАЄМО СВІДЧЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ В УКРАЇНІ