Київський інститут благородних дівчат: важкий шлях до освіти

У цей буремний час, повераємося до нашого циклу матеріалів, від сучасних дослідників рідної культури Тверда Криця.

У 1833 році на тих українських землях, що входили до складу Російської імперії, вже діяло три заклади жіночої освіти – ними були Інститути шляхетних дівчат у Харкові, Полтаві та Одесі. Усі вони були засновані завдяки місцевій ініціативі: харківським інститутом опікувався Григорiй Квiтка-Основ’яненко, полтавським – онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського Варвара Рєпніна, одеським – батьки майбутніх вихованок. У Києві ж дівочий інститут відкрили вже за імперським указом.

З одного боку, імперська влада мала на меті не тільки дати жінкам освіту, а насамперед виховати в них вірність російській владі. З іншого боку, з інститутів шляхетних дівчат виходили майбутні засновниці нових жіночих навчальних закладів, а діяльність інститутів сприяла поширенню європейської культури та утвердженню ідеї про необхідність жіночої освіти.

Головний корпус Київського дівочого інституту було добудовано 1843 року за проектом архітектора В. Беретті (автор головного корпусу КНУ імені Т. Шевченка), зараз це Міжнародний Центр культури і мистецтв (колишній Жовтневий палац). Керувала закладом Рада Інституту, інспектор класів та начальниця інституту, що піклувалася «о нравственном образовании и безукоризненном поведении» панянок, вона ж, якщо треба, могла покарати або ж донести «кому потрібно» на вчителів або вихованок. Також до кожного класу приписували двох класних дам, одна з яких повинна була постійно перебувати з дівчатами.

На першому поверсі корпусу розташовувались приймальня з гардеробом, квартира начальниці, кімнати службовців, лікарня та католицька церква, на другому – зала урочистих зборів, бібліотека, класні кімнати та їдальня. На третьому – ванні кімнати, загальні спальні, кімнати класних дам. На другому та третьому поверхах – православна церква.

Київський інститут шляхетних дівчат. Фото XIX ст. (Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського)

Як відбирали майбутніх вихованок

Щоб потрапити до інституту треба було мати свідоцтво про походження, тобто право навчатися мали тільки молоді дворянки. Якщо дівчина була незаможна, то навчання було безкоштовним – за неї платили «приказы общественного призрения» Київської, Волинської та Подільської губерній, так на рік кожна губернія утримувала 20 дівчат. Навчалися також за рахунок батьків та покровителів.

Вступали в інститут з 9 до 14 років. Іспитів не складали – приймали на навчання за рекомендацією дворянських зібрань. Вже потім дівчат сортували в класи відповідно до рівня знань. Навчальна програма інституту скаладалася з трьох класів, у кожному з яких вчилися два роки. Щоб перейти у наступний клас складали іспити – бралася до уваги й поведінка панянок.

План садиби, що належала Інституту шляхетних дівчат (1887 р.), (Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського)

Чим займалися в інституті

Якщо коротко, то вчилися бути дружиною та матір’ю. Саме на це й було спрямоване основне виховання. Перевагу надавали гуманітарним дисциплінам, природничі викладали стисло.

Загалом навчали таким предметам: Закон Божий греко-російського та римо-католицького сповідань; російська мова і словесність; історія і географія; арифметика; початкові основи фізики; природнича історія (в обмеженому обсязі); польська, французька мова та німецька мови; малювання і каліграфія; музика і співи; танці; рукоділля.

Розпорядок дня також був насиченим: дівчата вставали о 6-й ранку, молилися та снідали, з 8-ї до 9-ї – готувалися до уроків. Після завершення занять, з 18-ї до 19-ї – відпочинок, з 19-ї до 21-ї – підготовка домашніх завдань та заняття рукоділлям, о 21-й годині – вечеря, молитва, відпочинок і сон.

Годували в інституті геть по-дворянськи. За спогадами однієї з учениць, дівчата часто були голодними: «…к большому удивлению и огорчению, скоро увидела, что одна из неизбежных сторон жизни в институте — это вечное недоедание и голодание всех маленьких «кофушек» (першокласниць – прим. авт.), которое, кстати сказать, усиливалось для так называемых плохих учениц и наказанных за что-нибудь. Таких лишали очень часто третьего блюда и булки к чаю».

Додому дозволялося їздити тільки на Різдво, Великдень та на недовгі літні канікули. Увесь інший час, а це 6-7 років, дівчата майже не покидали стін корпусу, навіть листування з родичами перебувало під постійним контролем. Класні дами пильно стежили аби дівчата не «підривали добру мораль» листуванням з підозрілими особами.

Заборонялося бігати, стрибати, голосно розмовляти. Як згадує випускниця Київського дівочого інституту Наталена Королева «було, як у війську, сказано, щоб було так, а не інакше, то й даремно було над цим морочити голову, бо ж на всі «чому» була завжди та сама вперта відповідь: «Так полагаєтса». Часами вона мала відміну: «Так полагаєтса по уставу» або «Так полагаєтса по формє!».

Олександрівська інститутська церква (Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського)

В інституті учениці пересувалися строєм, не розмовляючи та не торкаючись одна одної. Вплив такого суворого розпорядку описує у своїх спогадах М. Воропанова: «Искусство ходить в паре нам нелегко давалось. До завтрака продолжительная установка пар, после завтрака то же, перед обедом, после обеда, перед сном и т.д. Выйти хоть на йоту из ряда — и остановка всем; одна пара немножко отстанет от другой — опять продолжительная остановка. Кто-то заговорит в парах — опять приведение в порядок. В конце концов мы достигали в хождении парами совершенства, но я, по крайней мере, и многие другие разучивались одни ходить. Идешь одна по коридору — идешь неуверенно и робко, жмешься к стенке и ищешь в ней опоры».

Студентки Інституту шляхетних дівчат біля бюста російському імператору Олександру ІІ (Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського)

Іноді дівчат виводили на прогулянку: вихованки ставали парами за зростом, вела їх класна дама, а позаду йшов швейцар. Під час таких прогулянок було заборонено сміятися й дивитися на перехожих. Дівчата також гуляли о п’ятій ранку аби нікого бачити. Маршрут прогулянки пролягав переважно вулицею Інститутською повз Державний банк, потім – униз Олександрівською (вул. Грушевського) вздовж садів – Маріїнського, Палацового, Царського, Купецького, куди вхід інституткам було заборонено, а далі назад до інституту.

М. Воропанова згадує: «Но беда была тем, кто жил безвыездно в институте. Зимой приходилось все время сидеть среди четырех стен; правда, весной нас отпускали в прекрасный институтский сад, но эти прогулки были обставлены так, что мы свободно не могли предаваться радостям и шалостям детской беззаботной жизни. Мы не играли в саду, не бегали, большей частью чинно гуляли, вечно опасаясь провиниться в чем-нибудь перед нашей классной дамой».

Зала для урочистих засідань (Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського)

Нарікали дічата й на свій одяг, Наталена Королева згадує, що плащі у них ставали «лівреями», круглі шапочки – «арештантськими беретами». Сукні мали жорстку тканину, дискомфорту додавало обов’язкове широке декольте. На сукню вдягали батистову пелерину, що не рятувало в холодну пору. Дівчата мріяли, що після випуску зможуть «скинути остогидлу зелену камлотову сукню, тверду, як бляха, та переодягтись у свою, очевидно, білу чи ніжно-рожеву, м’яку, ароматичну, напарфумовану «своїми» парфумами й запахом рідного «дому», милим і приємним, як повернений по семилітньому вигнанню рай».

Перші виховательки Інституту шляхетних дівчат у Києві (Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського)

Доля випускниць

Після досить закритого існування вихованки не були готові до реального життя. Якщо дівчина була сиротою або з бідної сім’ї, то намагалася зостатися працювати в інституті. Перспектив було небагато – хіба що стати класною дамою, отримати свою кімнату в інституті й ділянку в саду. Інші ж випускниці могли працювати вчительками у дворянських або купецьких сім’ях.

Серед відомих випускниць інституту – вже згадана Наталена Королева – українська письменниця, мистецтвознавиця та археологиня. В інституті вона провчилася всього два роки, проте своє навчання згадувала так: «На думку мою, були то кошмарні часи й звичаї, яких ані навмисне не вигадаєш!».

Інститут закінчила також Надія Забіла – оперна співачка, що отримала початкову музичну освіту саме в Київському інституті під керівництвом Миколи Лисенка.

Фото випускниць Інституту шляхетних дівчат 1910 року (Державний архів м. Києва)

Джерела:

1. Антонець Н. Б. З історії діяльності інститутів шляхетних дівчат: Київський інститут шляхетних дівчат у спогадах його вихованок / Н. Б. Антонець // Педагогіка та психологія. — 2011. — Вип. 39. — С. 112-119.
2. Булгакова Т. О. До 180-річчя відкриття Інституту шляхетних дівчат у Києві (за документами Державного архіву м. Києва) / Т. О. Булгакова // Архіви України. — 2018. — № 5-6. — С. 41-45.
3. Добровольська В.А. Навчання в інститутах шляхетних дівчат Півдня України другої половини ХІХ – на початку ХХ століття / В.А. Добровольська // Історичний архів. — 2009. — Вип. 3. — С. 114-117
4. Сухенко Т. Інститути шляхетних дівчат в Україні в ХІХ столітті / Т. Сухенко // Етнічна історія народів Європи. — 2000. — Вип. 7. — С. 80–84.
5. Воропанова М. Институтские воспоминания. Киевский институт благородних девиц // Институты благородных девиц в мемуарах воспитанниц / Ред. Г. Мартынов. – Москва: Ломоносов, 2013.

Фото пресслужба Ukrainian Aesthetics