Small Talk: кінологиня Катерина Бєляєва про службу в поліції, реабілітацію військових і безмежну любов до собак

Катерина Бєляєва – старша лейтенантка, інспекторка-кінологиня. Разом зі своїми службовими собаками вона збирає бібліотеки для шпиталів, де проходять лікування наші військові, та докладає зусиль для розвитку каністерапії в Україні. Ми познайомилися з нею, коли передавали від Burda Media Ukraine журнали, підбірки кросвордів для військових. Тож скористалися можливістю поставили кілька запитань.
Катерино, можете описати свій робочий день? 
Він завжди починається з дресирування собак. На службу зі мною приїжджає троє або четверо улюбленців. Двоє –бельгійські вівчарки малінуа Ванда та Бентлі – є моєю основною роботою. Ванда – службово-розшуковий пес. Вона шукає людей за зразком запаху. Як правило, це залишені розшукованою особою відбитки або якась річ. Бентлі – пес-детектор з пошуку вибухівки та зброї.
Мій третій постійний супровідник – бельгійський вівчар Арес. Йому пощастило найбільше, адже якщо дитинство Ванди та Бентлі пройшло у вольєрах, то малий зі мною з двох місяців. Зараз йому 11 місяців і я навіть не можу згадати, аби кудись йшла чи їхала без нього.
Четверта супутниця – безпородний собака Поля. Сьогодні вона є першим і поки єдиним поліцейським собакою емоційною підтримки. В основному ми з нею працюємо з військовослужбовцями, які відновлюються після поранень у військових медичних закладах Київської області.
Поля й сама має складну травму. Її хребет переламаний навпіл та зібраний на 12 титанових гвинтів під час операції, що тривала майже 8 годин. Можливість відновитися і ходити самостійно була настільки примарною, що навіть лікарі не до кінця вірили в успішне завершення лікування. Однак Поля не лише звелася на лапи, а й навчилася бігати та гратися з іншими собаками. Історія її відновлення надихає тих, хто через поранення втратив можливість вільно рухатися.
За день на службі собаки мають вправлятися в своїй спеціалізації, слухнянності, а також, оскільки вони працюють з людьми, у трюковому дресируванні. Зазвичай зранку ми виїжджаємо за межі Кінологічного центру поліції в Київській області, статист прокладає слід для Ванди та ховає замінники запаху для Бентлі. Я прокладаю невеличкий слід для Ареса.
Після відпрацювання ми повертаємося до центру. Я займаюся документацією або господарськими роботами. Собаки відпочивають у вольєрі. Перед обідом ми з ними напрацьовуємо прийоми слухняності, а ввечері повторюємо трюки та вправи на концентрацію.
Робота на виїзді – теж частина вашої служби?
З Вандою ми виїжджаємо на місця вчинення злочинів, найчастіше – крадіжки, рідше – розбій, іноді – убивства, а також на пошук осіб, що зникли безвісти. Здебільшого це літні люди, які мають негаразди з пам’яттю, або діти, які тікають з дому. Одного разу Ванда знайшла маленьку втікачку, взявши слід і пройшовши 6 км.
З Бентлі ми чатуємо на блок-постах, де оглядаємо автотранспорт, залучаємося до обшуків та оглядів приміщень, щодо яких надходять погрози про замінування тощо.
Іноді виїзд займає цілий день, а то й ніч.
Ви активно рухаєте проєкт «Читання вголос із собаками». Як він виник, за чиєї ініціативи і чи плануєте поширювати на інші регіони? 
Читання є лише одним з аспектів нашої роботи. Ми з собаками відвідуємо кілька військових медичних закладів, де працюємо з пораненими військовослужбовцями. Собаки спонукають їх до руху, надихають під час виконання фізичних вправ, залучаються до виконання психологічних практик.
Військовослужбовці відпрацьовують із собаками прийоми пошуку, послуху та трюкового дресирування, гуляють з собаками. Були випадки, коли відвідувачі наших зустрічей засинали поряд із собаками. Пізніше психологи розповідали мені про те, що після такого відпочинку у пацієнтів починав налагоджуватися ритм сну.
На ідею читання вголос мене наштовхнув військовослужбовець, який розповів про те, що саме таку рекомендацію дав йому психіатр, аби той міг побороти заїкання, що виникло внаслідок контузії. На запитання, чи дотримується рекомендації, він відповів, що йому важко змусити себе до цього. Тож я запропонувала іншим учасникам зустрічі підтримати його, і ми трохи почитали. Присутність собак забезпечила невимушену атмосферу, оскільки хлопці читали саме для них. Відтак зародилося наше читання в присутності чотирилапих і, опосередковано, мета зібрати бібліотеку якісної української літератури.
Пізніше було виявлено, що читання вголос не лише покращує дикцію, а й має заспокійливий ефект, як своєрідна медитація, а також регулює процес дихання.
Як військові реагують на візити служби емоційної підтримки, зокрема Полі? Можливо була якась ситуація, що запам'яталась, торкнулась серця найбільше?
Якось ми з Полею були долучені до комплексної терапії, яку проходив військовослужбовець, що втратив жагу до життя через втрату обох нижніх кінцівок. Коли ми прийшли до нього, Поля розігралася, а він засмутився – мовляв, нащо до нього привели таку веселу собаку. Тоді я розповіла йому про те, що Поля дуже схожа на нього. Продемонструвала відео, на яких руда повзала на животі не в змозі спертися на лапи, а потім потроху пішла.
Хлопець зацікавився долею собаки. Ми провели кілька занять. Психологи розповіли, що настрій у нього значно поліпшився. Минув вже майже рік після нашої заключної зустрічі. Ми іноді переписуємося у Фейсбуці. Наразі хлопець навчається на психолога. А ще в нього з’явилася дівчина.
Звісно, я не стверджую, що Поля відіграла основну роль у цих змінах. Проте точно доклала до цього свою лапку.
Інший випадок – військовослужбовець, який через контузію не міг ходити прямо, його весь час «завертало», він ходив колами. Або ж  його потрібно було вести за руку. Ми розпочали наші зустрічі, коли було прохолодно. Хлопець виходив на вулицю у зимовому бушлаті. Ванда додумалася брати його за рукав бушлату і вести на прогулянку. З Вандою хлопець ходив прямо.
За кілька тижнів потеплішало, ми знов мали їхати до шпиталю, але через навантаження та втому я просто боялася сідати за кермо. Тож зателефонувала завідувачу відділення, аби попередити, що не приїдемо. На що він мені відповів: «Як же так? Хлопець вже одягнув бушлат і чекає на Ванду». Він сидів у зимовому бушлаті, коли на термометрі було +25 С чи більше. Не привезти до нього Ванду я не змогла.
Якої підтримки наразі бракує? З боку держави, бізнесу, суспільства…
На сьогодні немає єдиної програми реабілітації військовослужбовців і повернення їх у соціум. Немає програми реабілітації сімей військових. Є розрізнені проєкти, які не поєднані між собою. Кожна ініціатива має самостійно пробивати собі шлях. І успіх залежить від того, наскільки спритним буде ініціатор.
Наприклад, на моє прохання про допомогу у створенні бібліотеки відгукнулося багато людей і навіть кілька видавництв. Для мене це було дуже несподівано і дуже приємно. За роки роботи у напрямі емоційної підтримки із застосуванням собак повсякчас упевнююсь у тому, що допомога надходить, коли на неї правильно сформований запит.
Важко не помітити, що на передовій військові дуже прив'язуються до тварин, доглядають за ними, забирають додому. Навіть ті, хто раніше був байдужим до них. Чим це пояснити?
Тварини – це беззаперечне сприйняття. Вони довіряють нам та приймають нас такими, якими ми є. Таку віддачу можна отримати хіба що від матері або від дитини. Ці відчуття, що виникають внаслідок виділення гормонів, які по-простому називають «гормонами радості», дозволяють відновити емоційний стан і підвищити продуктивність. Я вже не кажу про виключно практичний бік присутності тварин, які своїм занепокоєнням вчасно попереджають військовослужбовців про небезпеку.
Любов до тварин – звідки вона?
Тварин я обожнюю з дитинства. Завжди намагалась притягти додому якусь живу істоту. До 14 років це були хом’ячки, пацючки, жабки, ящірки. У 14 років я вимолила у батьків дозвіл на собаку. І відтоді не уявляю своє життя без собак.
Зараз разом зі мною, крім моїх службових собак, також живуть безпородні Рада та Кліпса з притулку, кицька Шанель, привезена волонтерами із окупованої Херсонщини та сіра ворона Вальтер, яку 11 років тому ще пташеням притягла додому одна із моїх собак.  
Чому люди можуть повчитися у тварин?
Не знаю як щодо інших людей і тварин, а я б від своїх собак перейняла б трошки їх здорового егоїзму та вміння відпочивати за першої ліпшої нагоди. Ці дві риси зараз мені необхідні як ніколи. Проте, вочевидь, вони є вродженими. Адже, як не стараюся, не можу відмовити, коли мене про щось просять та, прокручуючи у голові безліч думок, ніяк не можу розслабитися та виспатися.
За яким принципами, правилами живете і які ніколи не порушуєте?
По-перше, нікого не засуджувати. Зараз все швидко змінюється, а те, що ми бачимо на перший погляд, при детальному вивченні може виявитися геть іншим.
Другий принцип – не нашкодити. Бажання усім спричинити добро може виявитися згубним для передусім для тих, на кого це добро спрямоване.
І третє – бути професійною в тому, що робиш. Саме тому я дуже багато вчуся. Постійно відвідую семінари та тренінги. Намагаються знайти заходи, які проходять наживо. Однак і онлайнові є теж дуже корисними. Також здобуваю освіту психолога в Національній академії Міністерства внутрішніх справ України. Наразі розмірковую над написанням дисертації. Тим паче, за роки роботи у галузі надання емоційної підтримки із залученням собак, є про що писати. Тож рухатимуся далі.
Автор: Лідія Ігнатова
Читайте також: “СПІВАЄ УКРАЇНА”: 15-Й ОДЕСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ ПРЕДСТАВЛЯЄ СПЕЦІАЛЬНУ ПРОГРАМУ