Мода

Спецпроєкт THE LACE: Сучасна історія українського кінематографу

Marie Claire

25 Березня, 2021

На честь п’ятиріччя інтелектуальний бренд одягу THE LACE створив спецпроєкт, присвячений кіноіндустрії. Українських дизайнерів та музикантів шанують по всьому світу, але мало хто знає, що наші кінострічки завойовують найпрестижніші нагороди – від Каннського кінофестивалю до Берлінале.

Головна ідея проєкту – показати, наскільки український креативний сектор удосконалився за останні п’ять років. Розповіли про зміни учасниці проєкту – жінки, які створюють сучасну історію кінематографу.

Ольга Бірзул — менеджерка культури та кураторка кінопрограм. Очолює сектор кіно в Українському інституті – молодій державній інституції
«Docudays UA», «SEE Ukraine: An Empty Pedestal»

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?

Я починала в культурній журналістиці, але, зустрівшись з Docudays UA, залишилась на кінофестивалі на 10 років. Він вразив мене тим, що одночасно популяризував документальне кіно та підвищував рівень громадянської активності. Серед реалізованих нами заходів був проєкт з культурної дипломатії — SEE Ukraine. Цей досвід привів мене до Українського інституту.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?

Безперечно, в українській культурній політиці відбувся еволюційний стрибок після Революції гідності. У нас виросли власні культурні інституції. А українські фільми не лише регулярно з’являються у програмах найповажніших міжнародних кінофестивалів, а й здобувають на них нагороди — від Венеції до Sundance.

Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?

Якщо говорити про кіноіндустрію, то їй не вистачає єдності та продуманої стратегії з розвитку галузі.

Що б ви порадили собі на початку вашої кар’єри?

Я би побажала собі більше свободи та відкритості, особливо географічної. Моя кар’єра починалася в часи, коли за кожною візою в Європу треба було вистояти чергу в Посольство. І це завжди було дуже принизливо.

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?

Стабільною та конкурентоспроможною. А ще такою, де існує баланс між авторським та комерційним кіно.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?

Найбільше гострих почуттів мені подарував проєкт SEE Ukraine. У 2016 році я була змушена всього за одну добу знайти нове місце для проведення показів в абсолютно незнайомому місті — Афінах. Місцеві проросійські угрупування зірвали фестиваль, залякавши наших грецьких партнерів. Але в Афінах живе велика спільнота українців, яка фактично врятувала подію.

Чим ви надихаєтеся?

Я надихаюсь своєю родиною, друзями, подорожами та змістовною культурою. І, в принципі, не важливо, який це вид мистецтва. Головне, щоби у ньому була глибина і щирість.

Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських фільмів?

Рекомендую відвідувати кінофестивалі, а також читати кінокритику. У карантинні часи раджу рятуватися онлайн-кінотеатрами. Зокрема, українське кіно варто шукати на Takflix, а якісну документалістику на Docuspace.

Анастасія Пустовіт — акторка театру та кіно
«Перші Ластівки», «Коли падають дерева»

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?

В індустрії кіно та театру я вже 11 років. Одного разу від школи мене відправили на конкурс читців поезії Тараса Шевченка. З цього моменту я почала виступати на шкільних заходах і познайомилася з сусідкою, яка працювала в Будинку культури. Саме вона наполягла на тому, щоб я спробувала свої сили. Так, після дев’ятого класу я вступила до коледжу театрального мистецтва та кіно.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?

Зміни трапилися колосальні. Коли я тільки починала, не було ніяких глобальних затверджень. Фактично 2014 рік став переломним моментом у створенні такої галузі як українське кіно. Раніше воно теж існувало, але швидше як підгалузь масштабних російських компаній.

Якою б ви хотіли бачити індустрію через п’ять років?

Щоб кіноіндустрія, нарешті, почала співпрацювати з закордоном в галузі навчання. У нас є талановиті режисери, оператори, але не завдяки ВНЗ, які вони закінчили, а всупереч.

Хочеться, щоб наше кіно стало продаватися, але для цього треба комунікувати з глядачем, робити рекламу.

Що б ви порадили собі на початку своєї кар’єри?

Легше все сприймати, зміщувати акценти із помилок на висновки.

Чим ви надихаєтеся?

Останнім часом я надихаюся танцем, тілом, міфічною складовою літератури та суспільства, психоаналізом.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?

Кожен свій проєкт я відчуваю особливо, для мене вони всі складні. Після вистави «Ерендіра не хоче вмирати» я декілька днів безпробудно спала. Це було фізично важко, все-таки театр відрізняється від кіно. У цій роботі я говорила про долю жінок, які пережили довге психічне, фізичне та сексуальне насилля у юному віці.

Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських кінокартин або театральних постановок?

Для мене останнім часом дуже цікаві декілька театрів: на Подолі, Печерську, театр Франка та на Лівому березі. Наразі в цих місцях відбувається магія завдяки людям, яким театр потрібен та важливий.

Ірина Правило — кінорежисерка, продюсерка, громадська активістка
“Моє дитинство”, “Джеря”

Що вплинуло на ваш вибір професії?

Усе почалось з дитинства і вигаданих вистав для сім’ї та друзів, потім переросло в активність у школі. Уже тоді було зрозуміло, що мене цікавить творчий напрямок.

Як довго ви в цій індустрії? Як вона змінилася за останні 5 років?

Понад 10 років. Найперший поклик до режисури я відчула під час вступу до університету, коли зустріла свого майстра Миколу Івановича Мерзлікіна і зрозуміла, що навчитись розказувати історії та народжувати змісти — мій найважливіший персональний потяг.

Найбільша зміна в тому, що почало з’являтися більше українських проєктів. Колись давно я казала, що мрію, щоб кількість переростала в якість, і рада, що нарешті цей час настав. Також величезний здобуток — виникнення Українського культурного фонду, який дав можливість багатьом незалежним митцям самостійно реалізовувати проєкти.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?

Саме зараз проживаю цей досвід — під час реалізації кінопроєкту «Джеря» за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького. Образ головного героя перегукується з одіссеєю нашої країни. Прагнемо відтворити життя України XIX століття в її різноманітті, яку мало хто з нас уявляє. На жаль, імперська та радянська традиції змалювали образ українства, як щось хуторське, смішне, меншовартісне. Наше завдання — відтворити щирість стосунків, шляхетність фактур, щоб глядачі повірили в цей світ. Спільно з благодійною організацією Nova Ukraine (California, USA) нещодавно ми розпочали міжнародну кампанію збору коштів на творчу розробку «Джері».

Що б ви порадили собі на початку своєї кар’єри?

Нічого не боятись, адже все можливо! Збирати навколо себе однодумців, тому що тільки разом можна надихатись одне одним і щось змінювати.

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?

Хочеться, щоб українське масове кіно ставало різнобарвним, глибшим, мало високий рівень виконання всіх складових, оскільки становлення нації напряму залежить від становлення культури, і національного кінематографу, зокрема. Також, думаю, що у сфері виробництва фільмів для широкої глядацької аудиторії буде з’являтися все більше жінок-режисерів.

Чим ви надихаєтеся?

Особистостями. Вважаю, що кіно має не лише розважати, але й виховувати смак. Надихають кращі представники національних кіношкіл: Т. Абуладзе, Т. Ангелопулос, Р. Фасбіндер, В. Де Сіка, Е. Ромер та інші. Нещодавно зрезонувала думка Девіда Лінча, що нам дуже складно вирішувати: чи йти за мрією, чи шукати компроміси, але завжди треба залишатися вірним ідеї.

Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських кінокартин або театральних постановок?

Можна сміливо відкривати каталоги Українського культурного фонду за останні три-чотири роки. Також варто тримати руку на пульсі, відвідувати презентації та прем’єри, ширити обрій.

Наталія Бабенко — акторка театру і кіно
“Зречення”, “Пульс”

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?

Близько восьми років. У школі я постійно грала у виставах, а після восьмого класу знайшла коледж у Києві. Я їхала до Запоріжжя, пересідала на поїзд до Києва, у вихідні вчилася там і поверталася до свого містечка. І так щотижня.

Після дев’ятого класу я вступила у коледж, потім до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Щоправда, спочатку мені сказали, що у мене немає таланту: я вирішила, що буду пробувати ще, і з другого разу все вийшло. У нашому житті все складається так, як повинно.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?

Я не застала кіноіндустрію до Майдану, але прекрасно розумію, що через ці події у нас, українців, є більше можливостей вкладатися в український продукт, більше знімати і зніматися. Зараз у наших акторів є ця можливість, адже багато хто шукає нові обличчя незалежно від досвіду.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?

Це фільм «Пульс», прем’єра якого відбудеться 8 квітня, він заснований на реальній історії паралімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук. Для проєкту мені потрібно було тренуватися пів року, навчатися спеціальним технікам і трюкам.

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?

Мені хочеться, щоб у нас були цікаві проєкти, щоб ми не боялися говорити і творити, нашу працю оцінювали гідно і у фінансовому плані теж, і більше цінували своїх українців! Хочеться, щоб наше кіно було більш вільним і відкритим для всіх.

Що б ви порадили собі на початку своєї кар’єри?

Порадила б завжди залишатися людиною, бути собою, не втрачати внутрішню дитину і мріяти. Адже якщо вірити, то все обов’язково вийде!

Чим ви надихаєтеся?

Дуже люблю музеї, театри, хороше кіно і подорожувати. Ще надихає спостерігати за тим, які ми всі різні.

Що із сучасних кінокартин або театральних постановок ви б порекомендували до перегляду?

Якщо ми говоримо про кіно, то це фільми «Додому» і «Мої думки тихі». З театральних: «Буна», «Лимирівна», «Morituri te salutant», «Погані дороги», «Сімейний альбом», «Vino», «Хлібне перемир’я», «Однорукий», «Зачарований», «Поїхати не можна залишитись». Із серіалів я б порадила «Спіймати Кайдаша», «І будуть люди».

Вікторія Трофименко — режисерка, сценаристка, продюсерка
“Брати. Остання сповідь”, Засновниця освітньої лабораторії “Film Ave”

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?

В індустрії я вже 18 років. Думаю, справа в природній схильності. У мене дуже розвинений емоційний інтелект, тому мистецтво мені органічне.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?

Так, помітила. У 2011-2012 був перший пітчинг, тоді ми виграли з проектом «Брати. Остання сповідь». Систему пітчингів в Україні започаткувала Катерина Копилова, потім їх удосконалювали і вносили правки в правила проведення. Раніше знімали незрозуміло за яким принципом, не було системи, було упередження щодо державних грошей. Але з появою пітчингів все стало зрозуміліше. Ми виграли і почали знімати. Далі більше.

Можу сказати, що протягом п’яти років стали фокусуватись більше на патріотичному кіно. У країні, на території якої відбуваються бойові дії, ця тенденція зрозуміла. Було зрозуміло, чому відмовилися від російської мови в виробництві, але хотілося б знімати не тільки українською, але й англійською. Це відкриє в кіно нові можливості і новий ринок. Інакше ми приречені на відсутність окупності з великими проєктами. У мене є чудовий сценарій «Дауншифтінг» англійською. Англійська мова, зйомки за кордоном та іноземний каст стали перешкодою в 2016 році і приводом його не підтримати. Радує, що заговорили про англійську, як про другу державну мову. Корисно піднімати свої планки вище і намагатися їх перестрибнути. Це стимулює еволюційні процеси, в творчості в тому числі.

Розкажіть про свій найцікавіший чи найскладніший проєкт?

Складні всі, цікавий і найулюбленіший — з яким працюєш зараз. На даний момент це проєкт про Голодомор «Яків», в нього вже вкладено багато зусиль і часу, а також «Дауншифтинг», про який я згадувала раніше. «Яків» переміг в пітчингу в 2019 році, та згодом проекту відмовили, через секвестр бюджета і ми знов шукаємо гроші.

Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?

Грошей (посміхається). Хочеться, щоб ми могли собі дозволити не тільки первинні потреби на кшталт патріотичного кіно, повторюсь, що в країні, в якій триває воєнна агресія, це неминуче і виправдано. Та хочеться ще й реалізації духовних потреб за пірамідою Маслоу. Творча людина — це візіонер, головна функція якої показати своє бачення світу, подекуди передбачити і підготувати соціум, а інколи вилікувати здавалося б несвоєчасні, непомітні рани. Задовольняти миттєві, нагальні потреби — це природа телебачення. У кіно інша природа і соціальна функція.

Що б ви порадили собі на початку кар’єри?

Не сумніватися і більше собі довіряти.

Якою би ви хотіли бачити індустрію через 5 років?

Думаю, я висловлю думку багатьох людей — хочеться бачити її більш різноманітною.

Чим ви надихаєтеся?

Життям і людьми, яких я зустрічаю, розширенням кругозору. Будь-яка творча людина наповнюється від спілкування, подорожей, споглядання і рефлексій.

Що із сучасних кінокартин або театральних постановок ви б порекомендували до перегляду?

З тих, що в мені відгукнулися, я порекомендувала б: «Дельта», «Українські шерифи», «Присмерк», «Земля блакитна, ніби апельсин», «Брама», «Припутні», «Донбас», «Додому». Також раджу звернути увагу на короткий метр, наприклад, «Штангіст» Діми Сухолицького-Собчука, «Випуск 97» Павла Острикова, його ж «Донна міа», «Звірі» Волосевича Романа. Чекаю фільми Тараса Дроня і Марини Ер-Горбач.

Даша Плахтій — акторка театру та кіно
“Стрімголов”, “Довбуш”

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?

У кіноіндустрії я близько десяти років. Мій вибір був неочікуваний, подруга розповіла про університет Карпенка-Карого, і мені сподобалася ця авантюрна ідея — спробувати свої сили при вступі в театральний. Причому я потрапила до одного з найкращих майстрів, тому вважаю це долею.

Ви відчуваєе позитивні зміни за останні 5 років?

Звісно. Кіно знову почали знімати, спонсорувати, возити на міжнародні фестивалі й показувати на широких екранах. Під час Радянського Союзу українське кіно було поставлене на паузу і лише зараз, методом проб і помилок, ми почали наново вчитись знімати. І вже є позитивний результат.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?

Напевно, зараз для мене є найцікавішим є проєкт, над яким ми працюємо — це фільм «Довбуш». Він про реальну особистість Олексу Довбуша, українського Робін Гуда, якого на Західній Україні, у свої часи, прирівнювали ледве не до Бога.

Мені дісталася роль його коханої — Марічки. Там така любов. Я настільки перейнялась історією, що якось після перепрацювання мені марилася та Марічка уві сні.

Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?

Освіти. Нам конче необхідна актуальна і сучасна освіта. Також не вистачає достатнього фінансування і банально — досвіду.

Що б ви порадили собі на початку кар’єри?

Нічого не боятися.

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?

Сміливою. Дуже хочеться бачити актуальні, правдиві та яскраві проєкти. Хочеться, щоб наші режисери напрацьовували свій стиль, а глядачі — смак. І патріотизм проявлявся не у історіях про війну, а у високій якості продукту.

Чим ви надихаєтеся?

Найбільше — людьми. Обожнюю знайомитись і спілкуватися. Особливо у подорожах. Ми усі такі різні і це так цікаво. Взагалі, надихнути мене може що завгодно: просто сонце за вікном, класний трек, книга чи фільм. Ну і, звісно, моя робота — суцільне натхнення.

Рекомендації українського кіно/вистав.

Думаю, що мої колеги перерахували чимало цікавих робіт. Я хочу порекомендувати подкаст MINCULTPRYVIT Нарімана Алієва і документальний серіал «СПАЛАХ».

Одяг – THE LACE

https://thelace.com.ua/uk/

https://www.instagram.com/thelace_brand/?hl=uk

Взуття – Marsala

https://www.instagram.com/marsalaofficial/?hl=uk

Учасниці проєкту:

Ольга Бірзул

https://www.facebook.com/olga.birzul/

Анастасія Пустовіт

https://www.facebook.com/profile.php?id=100002921886627

https://www.instagram.com/anastasia.pustovitt/

Ірина Правило