Вірус страху: як змінилося ставлення до азіатів у США під час пандемії COVID-19

Епідемія COVID-19 спровокувала хвилю забобонів та негативного ставлення до американців азіатського походження в США. Як можна зупинити цю інфекцію? Своїми переживаннями поділяється американська письменниця Джойс Чанг.

Джойс Чанг

Ніколи раніше я не відчувала таких складнощів щодо моєї зовнішності, як за останні кілька тижнів. Як і більшість американок, які продовжують працювати віддалено з дому в цей непростий для всіх час, я відчувала себе абсолютно комфортно у домашніх штанах з м’якою гумкою. Макіяж пішов у минуле. Кількість крихт від печива на моїй худорлявості і недбалий вузол на голові – явні ознаки крайнього занепокоєння, яке я постійно відчуваю. І в цьому відношенні наші відображення у дзеркалі дуже схожі. Але відмінність таки існує. Я американка азійського походження. Мої риси дуже виразні – широкий плоский ніс, вузькі розрізи очей, які перетворюються на тонкі півмісяці, коли я сміюся, і чорне пряме волосся, що майорить за найменшого вітерця. 

Вирушаючи на прогулянку або магазин за продуктами, я укладаю волосся в пучок, одягаю бейсболку, сонцезахисні окуляри і маску. Я намагаюся захистити себе не лише від вірусу, а й від людей, які чомусь вважають мене відповідальним за глобальну пандемію. Вдатися до подібного маскування мені порадила мама. “Зараз не варто нехтувати безпекою”, – сказала вона. «Маскуйся. Особисто я боюся навіть чхнути на публіці. Не хочу, щоб у когось з’явилися погані думки на мій рахунок».

Варто зазначити, що моя мама – хірург, яка щодня рятує життя людей. Вона на самоті приїхала до США з Тайваню після закінчення коледжу з двома валізами та грошима, зашитими у підкладку пальта. Мама спромоглася спочатку отримати ступінь доктора філософії в галузі імунології раку, а потім доктора медицини. Її персональне кредо: «Не бійся, а дій». Але під час нашої розмови було не зовсім зрозуміло, чого вона боїться більше — смертоносного вірусу чи проявів расизму щодо мене.

Мама Джойс Чанг під час подорожі Тайванем, 1975 р.

Мій батько виріс у Новому Орлеані в 1950-х роках, задовго до появи Руху за громадянські права, і був єдиною китайською дитиною, яку коли-небудь бачили її однокласники. Його стратегія виживання — завдати удару першим. Будучи представником наступного покоління моєї сім’ї, народженого вже в США, я розробила іншу форму самооборони: особистий успіх. Мої батьки виховали мене таким чином, що я повірила у власний успіх, який і мав захищати мене в суспільстві.

«Ти маєш бути успішною у всьому, щоб ніхто не міг заперечувати твої переваги», — говорили вони. Я завжди була круглою відмінницею, мене обирали президентом студентської спільноти та капітаном команди зі сквошу. Пізніше я переїхала в Нью-Йорк, займалася письменницькою кар’єрою та працювала головним редактором. Я вірила, що успіх може стати моїм щитом. Але на шляху до цього я забула, від чого я маю захищатися, а саме від утиску моїх прав не білої за походженням американки. 

Джойс Чанг (ліворуч) із сестрою та мамою, 1989 р.

Натомість я зосередилася на реалізації власної американської мрії. Сльози, які я проливала в дитинстві через шкільний булінг, мотивували мене піднятися так високо, щоб мені більше ніколи не довелося б ділити один простір з невігласами. Моєю суперсилою стало моє азіатське походження. Я була набагато мудріша, працездатна і цілеспрямована, ніж більшість моїх однолітків. Поки що не з’явився цей вірус.

Моя мама каже, що віруси дуже підступні. Згодом вони можуть мутувати та пристосовуватися. Вони по-різному впливають на людей. Вони мають життєвий цикл. На ранніх стадіях спалаху він дуже агресивний і швидко поширюється, заражаючи максимальну кількість людей. Паніка – це також вірус. І поширюється вона подібним шляхом.

Спокусливо вказувати пальцем на людей, не впораючись зі своїми страхами, змушуючи їх ізолюватися, але саме так все і починалося. Страх, як і вірус, завжди був поряд з нами, чекаючи відповідного середовища, потрібну жертву. Страх та його неприємний супутник расизм прибули на береги цієї країни разом із першими дослідниками та поселенцями. Він вбудований у ДНК нашої країни.

Джойс Чанг в Чайнатауні, Лос-Анджелес

За останні місяці карта світу стала червоною від осередків інфекції. Десятки тисяч людей померли. Мільйони хворі. Вулиці міст спорожніли, люди практично не залишають власні будинки. Фінансові ринки впали. Ми виживаємо завдяки Netflix та доставці продуктів FreshDirect. Вся наша країна, включаючи автобусні зупинки, школи, парки, стоянки супермаркетів, все, що знаходиться за межами будинків та підприємств стала мінним полем для людей з азіатською зовнішністю. У штаті Нью-Йорк, де я живу, генеральний прокурор навіть організував гарячу лінію, щоб впоратися зі зростаючою хвилею нападок на азіатсько-американську спільноту.

Якийсь час тому я порадила сестрі запастися жарознижувальними та сиропом від кашлю про всяк випадок, якщо, не дай Боже, вона чи її чоловік захворіють. “Ні за що”, – сказала вона. “Я не хочу так ризикувати”. «Який тут ризик? Запастися ліками про всяк випадок — це для вашої безпеки». «Щоб люди у черзі подумали, що я вже хвора та можу їх заразити? Нізащо. Я не хочу цього. Хто знає, на що здатні люди цими днями».

Мені не спадало це на думку, поки я не вирушила в місцеву аптеку, не тому, що смілива, а через власну расову сліпоту. Це було очевидно для всіх, крім мене. Привіт, Джойсе, ти китаянка! Вже за стійкою я чомусь звернулася до людей, які стояли в черзі за мною. Напевно, мені хотілося як і раніше справляти хороше враження на оточуючих, незважаючи на весь хаос, що відбувається. “Я не хвора”, – сказала я з самознижуючим сміхом. «Я просто роблю запаси про всяк випадок». Це було ніяково. Ніхто навіть не посміхнувся у відповідь. 

Після розмови із сестрою я задумалася. Якби я не була азіаткою, хіба мені треба було щось пояснювати? Ніхто з покупців у тій черзі не збирався виправдовуватись за свої покупки. Невже я перетворююся на параноїка? До того ж, у мене з’явилося сильне почуття невпевненості в собі. Я завжди цінувала всі привілеї власного життя – мою сім’ю, яка завжди готова прийти на допомогу, мою освіту, мої кар’єрні здобутки. Я стала по-справжньому цінувати те, що ще недавно здавалося нічого не значущими речами – безтурботні прогулянки Центральним парком або вулицями мого рідного Нью-Йорка або той самий похід в аптеку без параноїдальних думок. А ще відчуття бажаності та безпеки у власному житті, яке я сама побудувала. Я не знала, що це може зникнути. 

Три покоління жінок сім’ї Чанг – Джойс Чанг, її сестра, мама і бабуся під час весілля сестри в Лос-Анджелесі

Я народилася в сім’ї, де звикли боротися і відстоювати свої права. Я переживаю за маму, яка, незважаючи на свій вік та всі пов’язані з цим ризики, продовжує щодня ходити на роботу до лікарні та доглядати пацієнтів. Хворі на рак потребують постійного лікування, незважаючи на епідемію. Я думаю про свого батька, якому змалку доводилося кулаками відстоювати свої права. Я думаю про свою бабусю в Китаї, яка пережила Другу світову війну, втікши вночі від японців. Незважаючи на всю невизначеність, небезпеку та складність їхнього іммігрантського життя, я ніколи не чула, щоб вони демонстрували свій страх. «Не бійся, а дій». 

Коли мені потрібно зібрати волю в кулак, я згадую все, що їм довелося пережити, їхню щоденну безстрашність. Але я буду чесною: мені страшно. Тепер я знаю, що вимовити це вголос — свого роду привілей, якого мої батьки не мали. Я боюсь за свою сім’ю. Я боюся за всіх, хто схожий на мене. Я боюся за сильних та вразливих. «Сімейний страховий поліс» безстрашної сім’ї Чанг ніяк не допоможе в ці дні.

Коронавірус став для мене тривожним дзвінком, нагадуванням про темний бік людської природи, але водночас і новим проблиском самосвідомості. Але я можу не лише боятися, а й боротися. Я можу пишатися собою і потребувати підтримки. Я можу бути азіаткою та американкою. Я не можу контролювати те, що відбувається навколо мене, але я можу взяти на себе відповідальність за свої власні думки та дії.

Джойс Чанг у традиційному китайському жакеті, який раніше належав її бабусі

“У будь-якого вірусу є пік, але зрештою він приречений на загибель”, – пояснила мені мама по телефону. Перфекціонізм та компетентність – невід’ємна частина її натури. Як і всієї моєї родини. І нехай вона не зможе захистити нас від хвороб або невігластва, але я знаходжу втіху в знаннях, які вона мені передає, і в тій легкості, з якою вона справляється з будь-якими труднощами. Як вірус послаблює себе у вигляді мутації. Як зміна факторів довкілля, таких як соціальне дистанціювання, може створити бар’єри для поширення інфекції. Як жертви вірусу, такі ж люди, як ми з вами, починають виробляти імунітет.

Я сподіваюся, що таким чином ми зможемо згладити криву страху, послабивши небезпечну напругу ненависті. Поки це не закінчиться, мама радить продовжувати займатися тим, що робить кожного з нас сильним та щасливим. Мийте руки. Знімайте взуття біля вхідних дверей. Робіть свою роботу. Займайтеся спортом. Правильно харчуйтесь. Спілкуйтеся з друзями. Проганяйте погані думки. Залишайтесь у безпеці. Ці прості правила стануть у нагоді нам і після закінчення пандемії. Але те, що ми дізнаємося про себе в цей момент кризи, протистояння та споглядання, залишиться з нами назавжди. 

В даний час Джойс Чанг працює над книгою, натхненною історією сім’ї. Instagram  @thegetgo

Фото: особистий архів Джойс Чанг, Саллі Гріффітц