Мода
Виховання почуттів: еротичні романи нашої юності
Поділись:
12 лютого шанувальники роману «П’ятдесят відтінків сірого» нарешті зможуть побачити свої таємні фантазії на великому екрані. З такої нагоди Олена Заєць вирішила згадати еротичну літературу, яка справила на неї незабутнє враження в юності.
Признаюсь у страшному: я прочитала всі три частини роману Е. Л. Джеймс про вічно червоніє Анастейшу Стіл і холодного, як цей лютневий зимовий вечір, містера Грея. Окей, щодо першої книги алібі у мене залізне: по-перше, мені здалося не зайвим скласти власну думку про щось, що викликало істеричний змовницький шепіт на кожному розі. А по-друге, я летіла одна з Барселони, і добрий колега підсунув мені тотальний літаковий жах під назвою «Штам» (так-так, той самий, за яким уже зняли серіал), тому «П’ятдесят відтінків сірого» англійською мовою, гордо виставлена в аеропорту прямо посередині мізерної літературної полиці, здалася мені чудовим порятунком від зомбі-жахів.
Навіщо я прочитала дві останні частини, сама не знаю. Адже є таке поняття, як «добре погане кіно», убогість якого ти повною мірою розумієш, але вбиваєш час, приклеївшись міцно до екрану. До того ж я хворіла на якусь зовсім неприємну застуду цілий тиждень і вже переглянула весь «Бріджит Джонс», тому мені потрібна була нудотна пігулка, щоб нарешті відчути себе краще. А ще мені не давав спокою питання: чому в книзі так багато прелюдії до БДСМ, а фантик у результаті виявляється порожнім? Раптом щось проясниться до третього роману? Проте королева домогосподарок Е. Л. Джеймс вирішила по-іншому – закинула вудку в річку під назвою «детектив», але й там не впіймала велику рибу.
Може, страждаючи, лежачи на дивані, я раптом захотіла повернутись на двадцять років тому і відчути той трепет, який я відчувала, гортаючи дивом виловлену в надрах подружкиної бібліотеки літературу? Моє, як і більшості колег із редакції, дорослішання припало на бурхливі 90-ті. Час, коли руйнувалася як вся система, а й відбувалося перепрограмування моральних кодів для кількох поколінь. Наприклад, мої однолітки були жадібними до всього, на чому стояло іноземне ім’я – зараз дико згадувати всі ці яскраві жуйки, джинси-варенята і відеосалони, але в той час ми з подружками з убивчою серйозністю щовечора переказували один одному фільми, які хтось щось із нас міг пропустити. В основному це були голлівудські блокбастери, але серед них зустрічалися й якісь дивовижні еротичні картини. Одну з них я побачила через десять років – і спочатку не могла зрозуміти, чому я пам’ятаю кожну сцену в дрібницях, абсолютно кожен подих і ах!
З книгами все було ще вигадливіше – манірна вчителька літератури, яка якось прийшла на заміну, мало не отримала інфаркт, побачивши, яку книжку ми з подружкою читаємо нишком під партою. Це була безневинна за мірками автора “Філософія в будуарі” Маркіза де Сада, за якого я взялася відразу після всіляких “Анжелік” і детективів Міккі Спіллейна, герой яких, Майк Хаммер, сповідував правило: “Трохи ласки може іноді зробити жінку корисною …”. Вчителька, між іншим, і сама була небезгрішна – вона так захоплююче розповідала про любовні страждання російських письменників, що, не сумніваюся, не раз їх уявляла в таємних еротичних фантазіях. Але ми, 16-річні, до ладу не змогли пояснити жінці бальзаківського віку, що всю обов’язкову і рекомендовану літературу вже перечитали, так що настав час спустошити схованки батьків, щоб не нудьгувати.
Один мій друг-очкарик (і той ще ботанік у минулому) так і не зміг згадати еротичних сцен, що схвилювали його юну душу в літературі – виявляється, у фантастиці, яку він поглинав тоннами, вони просто були відсутні. Чого не скажеш про серйозну літературу: заняття з розряду guilty pleasure – відкривати для себе геніїв Генрі Міллера («Стежка Рака»), Габріеля Гарсіа Маркеса («Сто років самотності»), паралельно долучаючись до відмінного від описаного в «Анжеліках» уявлення сексу. Пам’ятаю, мене до глибини душі вразила нічна з діркою на причинному місці однієї з героїнь Маркеса, яка була настільки побожною, що викреслювала в календарі всі дні, коли не можна займатися сексом. У результаті дати можна було перерахувати на пальцях однієї руки.
Нещодавно я із задоволенням прочитала статтю одного онлайн-порталу «Книги, з яких ми дізналися про секс». І з подивом з’ясувала, що деякі опитані здобули свою першу освіту зі спеціальної літератури – «Енциклопедії сексуального життя» або книги «Звідки я взявся». Ми про таке не могли і мріяти – наше виховання почуттів зводилося до старанного ігнорування батьками цієї теми і до вбивчого коктейлю з класики любовного роману на кшталт «Коханця леді Чаттерлей» про удачливого єгера, спітнілих фантазій, Едуарда Лімонова літніх складом «Декамерона» та «Гептамерона» (одну з новел якого, про велелюбного героя, який зупинив свій погляд на безневинній овочці, одна моя колега досі забути не може) і… газети «Спід-інфо», перед цинічною прозою життя якої все вище перераховане просто меркло.
Втім, це я скаржуся. 60-річна мама нашого редактора, бібліотекар за фахом, розповідає: «Ми соромилися всього і більше шушукалися за секретом. Подруга Таня, донька правильної мами – директора школи – якось дала мені прочитати на ходу машинописне передрук оповідання Олексія Толстого “Відплата”. Це був шок – там все називалося своїми іменами! Все було з-під підлоги, ховалося, хоча це класична література. У військовій бібліотеці, де я працювала пізніше, один матрос якось вирішив відверто попросити книгу Гі де Мопассана. Так ми виявили, що хтось уже вирвав усі сторінки із любовними сценами. Потім, мабуть, ночами в казармі матроси влаштовували читки під ковдрою».
Повертаючись до “П’ятдесяти відтінків сірого”, я розумію, що для когось юного цей роман точно стане перепусткою у світ власної сексуальності. Щоправда, пропуском вельми своєрідним: зважаючи на гримучу суміш далеких від реальності романтичних відносин і захоплюючого проведення часу з батогами та анальними пробками в ТІЙ САМОЇ кімнаті (у Синьої Бороди вона теж, здається, була?). Хоча у кожного покоління, мабуть, має бути своя «Анжеліка – маркіза ангелів». Тому 12 лютого я вирушу на прем’єру «П’ятдесят відтінків сірого» поцікавитися. Аж надто хочеться подивитися, як «маленька внутрішня богиня, плавно похитуючи стегнами, танцює переможну самбу». Зустрінемось у кіно?
Поділись:
Також читайте
