Моносережки зі срібного дроту на Київськиї Рейвах: український бренд Pechera

Арт-вироби зі срібного дроту у формі сережок, які плете молода дівчина з Бучі Божена Бондаренко, вона художниця та засновниця бренду Pechera. Що стає натхненням для незвичайної мисткині досліджувала fashion-журналістка та колумністка Marie Claire Ukraine Ксенія Ковальова.

Божена Бондаренко, що заснувала бренд Pechera виросла в родині художників: “Я мала можливість ознайомитись з різними формами пізнання і вираження мистецтва. На якомусь сімейному святі я взяла мюзлє від шампанського, розкрутила, і зробила одну з перших сережок. Так все і почалося”, — згадує вона. Сьогодні за спиною Божени — експозиція в Американському Домі та виставка в Музеї Проблем Сучасного Мистецтва Києва. Скульптури, моно-сережки — її вироби з дроту підіймають діалог про життя та смерть, про вибір власного шляху та впевненість, про оточення та вплив на тендітну людську натуру. Божена наразі працює над новою лінією сережок присвячену мотанкам та сучасній молоді, життя якої раз і назавжди змінилося після 24-го лютого.

Мені не раз доводилося писати про ювелірні вироби та аксесуари. Але я ще не зустрічала людей, котрі робили колекції в кутку на відомих Київських рейвах: “Мені здається, що на рейвах часто відбуваються дивніші речі ніж дівчина з плоскогубцями, що плете щось із дроту”, — каже Божена Бондаренко, коли я питаю в неї як так сталося, що тусовки стали майстернею, — «Як мені це прийшло в голову? Та просто часто стає нудно, а йти з тусовки зовсім не хотілося тому знайшла для себе вирішення проблеми у творчості, плюс можна познайомитися з класними людьми, які цікавляться тим, що я там роблю у кутку. Ще на рейвах завжди є світломузика, коли я танцюю, то потрапляю в певний стан трансу і починаю розглядати обличчя людей навколо, що за рахунок світломузики відкриваються для мене з певної мистецької сторони, тому я їх швиденько там і фіксую”.

Та наразі це залишилося в довоєному минулому. Божена, яка народилася та виросла в Бучі — місті що стало відоме на весь світ через кривавий терор росії, вимушена була залишити своє життя в затишному будинку та бігти до Франції. “Мені вдалося в перші дні повномасштабного вторгнення виїхати закордон, а рідні були спочатку в Бучі, потім в Ірпені, і вже підчас обстрілів і всього того жаху вони вибиралися до Києва – тому зі мною відбувався повноцінний сюрреалізм”, — згадує Божена, — “Я ніби потрапила в задзеркалля, адже я фактично вперше потрапила в мандрівку Європою, я проїхала 13 країн, і усюди було так спокійно і красиво, а з іншого боку моя сім’я кожного дня була на межі життя і смерті. Мій будинок знаходиться на вулиці Яблунська, на жаль, моя квітуча вулиця тепер відома, як вулиця смерті”. Навіть BBC написали про Яблуньску вулицю, а чат мешканців будинку Божени розлетівся новинами, адже саме в тому будинку звірства росії залишилися кривавими плямами на стінах. “До моменту деокупації Бучі я була немов закам’яніла, якось у Брюселі близька мені людина, у якої я тоді жила, дала свої плоскогубці та дріт. Цей поштовх дав мені змогу згадати хто я і відродити свої почуття”, -так я почала робити нові сережки з образами мотанок. Символ української ляльки-мотанки — самобутній і зберігає сутність нашого етносу цілісною та чистою. “До речі, перші сережки я робила зі звичайного біжутерійного дроту, мюзлє або із будівельного дроту. Мені подобається вивчати фактури матеріалів, до того ж мене ще захоплює тема ресайклу, інколи знаходжу якийсь прикольний дріт, роблю з нього сережку потім фарбую і все таке інше. З драг металами я частково почала працювати зараз у Франції, тут знайшла в доступі мідний дріт з щільним срібним покривом, що дозволяє з легкістю вигинати форму яку заманеться. Працювати з цілковито срібним дротом — менше свободи, бо він частіше ламається, та психологічно важче себе відпустити, адже всі мої роботи я роблю в техніці фріхенд”, — розповідає Божена про те, чому вона обрала саме дріт з усіх доступних матеріалів. 

Абстрактні лінії — саме так можна назвати сережки Божени, коли дивишся на них, та вона пояснює: “Моє мистецтво почалося зі створення абстрактних лиць. Я дивилася на все, що мене оточує і вдивлялася де вимальовуються і вписуються найцікавіші лінійні форми — це виявилися лиця, які я знаходила в шпалерах в моїй кімнаті, сосновий ліс (там куди не подивись, усюди абстракція), світломузика на рейвах (коли в тебе є декілька секунд, аби зафіксувати чиєсь обличчя), старенькі люди (в них дуже фактурна шкіра, на якій є набагато більше ліній ніж у молодих людей). Після поглинання «картинок», я роблю абстрактні лиця або фігури, ця техніка називається фріхенд”. Коли дівчинці було 16, вона втратила найдорожчу людину — маму: “Тоді я написала певний абстрактний текст про лінію життя. Так і зрозуміла, що вивчення лінії, як певної філософії в поєднанні з дротом – це мій прояв щирості в мистецтві”.

Незважаючи на те, що сережки від Pechera досить популярні серед молоді, Божена не любить казати, що в неї є власний бренд. Вона — про мистецтво, а її творіння — про філософію світосприйняття. Лінія — база не лише сережки, з них народжуються також і абстрактні скульптури Божени, які були в центр уваги на виставках сучасного мистецтва в Києві: “Проєкт зі скульптурами я назвала «Лінія ідентифікації» — портрети людей, покликані показати, що всі ми креслимо свою лінію життя. Ніхто не має права засуджувати рішення інших. Кожен з нас унікальний, і кожен з нас, в першу чергу, — людина. Всі учасники проєкту є представниками ЛГБТК+ спільноти, їхня лінія життя для мене одна з болючих і хвилюючих тем. Я думала про те, як показати рівність між усіма людьми незалежно від ґендеру та сексуальної ідентифікації, та вирішила записати інтерв’ю з ними. За рахунок часових рамок портрети людей були доволі абстрактні, що не дає змогу глядачу впізнати ту чи іншу особу, це справляє ефект відчуження, в кінці я запитувала, з якою фігурою вони себе асоціюють, що було для мене логічним закінченням лінійних портретів із дроту”.

Коли Божена переїхала з Києва, де жила всю молодість, до Франції зі скульптурами довелося тимчасово зупинитись, та на перший план вийшли моносережки за українськими мотивами: “Будучи на чужині я дуже сумую за Батьківщиною, тому мій мозок знайшов втіху в українських культурних символах. Мотанки я ще в дитинстві робила з мамою, і це була однією з моїх найулюбленіших ляльок (вони в мене збереглися і дотепер, і навіть пережили всю ту катастрофу у Бучі), я, мабуть, на рівні підсвідомості це згадала і вже фріхендом почала створювати колекцію Мотанка”. Всі мотанки Божени особливі — вони не лише “змотані”, але й мають оголені груди, що символізують фемінність та жіночу нескореність, яку так відчайдушно показують наші сильні жінки сьогодні: “те що мої роботи створені із металевого дроту надає їм брутальності. В підлітковому віці я закохалася в творчість ДахаБраха і, мабуть, з того часу виношувала в собі ідеї, щодо актуалізації і переосмислення нашої культурної спадщини”.

“Загалом я відчуваю, що європейці не до кінця усвідомлюють що відбувається. Після моїх сюрреалістичних мандрівок Європою, я зупинилася у Франції, поблизу Марселя, і тут відчула, що я знаходжуся ніби в пластиковому вимірі — блискучому і різнокольоровому, але, при цьому, руйнівному і токсичному. В Марселі багато біженців з різних країн, і українцям допомагають набагато більше ніж іншим. Це мене обурює і я відчуваю глобальну світову несправедливість, байдужість та безкарність”, — розповідає дівчина та має рацію, адже й досі в світі немає жодної програми комплексної допомоги біженцям. Всіх залишають на околиці політичних ігор, в які граються великі дядьки, — “мені тут важко, але це заставляє думати і діяти, шкода що так не працює з європейцями. Кожного разу, коли планую повернутися додому, трапляється то прильот ракети в сусідній будинок, то загроза ядерної атаки. Але так, я ніколи не мріяла покидати Україну, завжди дивувалась подібним мріям своїх друзів, але зараз так склалося, що доля привела мене сюди, мабуть, аби зробити сильнішою і показати як сильно я все ж таки люблю рідний Київ”.

“Раніше я відчувала себе дивачкою, бо слухала в основному українську музику і була не в контексті російського блогінгу і новин, а тепер в мене з’явилася майже ціла країна однодумців, як це може не радувати?”, — каже Божена коли я питаю її як вона бачить розвиток культури сьогодні, — “ми виборюємо своє існування кров’ю – це надихає і спонукає митців творити, тому війна стала жорстким поштовхом до активної дії – створення мистецтва. Ми всі травмовані, але мені здається, що ця війна дала нам зрозуміти, що ми найсильніша нація насправді, позбавила комплексу меншовартості, посіяла лють та надію на самих себе. Це такий кайф чути перші ноти української мови від людей, які не розмовляли нею раніше. Я відчуваю, ніби на нашій землі розквітають квіти з кожною новою свідомою людиною. В нас прокинулися наші предки, наші духи і наші символи – вони об’єдналися в нас і дали сили нам здолати ворога, насамперед в самих собі”.