Small Talk: з учасниками фотоярмарку Photo Kyiv 2021

З 12 по 25 серпня 2021 року відбудеться п’ятий щорічний фотографічний ярмарок Photo Kyiv 2021. Цього року він буде представлений як міжнародна виставка фоторобіт “Не|видиме життя” та відбудеться просто неба у Національному заповіднику “Софія Київська” в некомерційному форматі.

Центральною темою наймасштабнішої фотоподії України стане інклюзивність та безбар’єрність в сучасному суспільстві. Основна ідея – привернути увагу фотомайстрів та відвідувачів до таких цінностей, як повага, прийняття, співчуття, відкритість та співпереживання. Саме вони є необхідними для створення єдиного суспільства із рівними учасниками.

На питання Marie Claire Ukraine відповідають Роман Закревський, Юрій Данченко, Аліна Пророка, Йосип Сивенький, Олексій Товпига – фотографи, які беруть участь у міжнародному фотоярмарку Photo Kyiv.

Роман Закревський, чернігівець, фотограф. Працює переважно в Чернігові. Займається художньою фотографією з 2008 року. Фотопроект “Погляд”- серія портретів ромів Чернігівщини. Ця виставка створена за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у межах проекту «Артефакти пам’яті ромського народу «Дорога плачу», що був реалізований громадською організацією «Романо дром».

«Подивіться в очі, від яких ви ховаєте погляд» — епіграф автора до фотосерії «Погляд». Жодне фото не підписане, щоб глядачам не заважали упередження щодо героїв портретів. Фотопроект закликає до руйнації стереотипів та упередження щодо народу ромів. 

Чому вам важливо розкрити цю тему?

Мене завжди цікавила людина само по собі. Її історія життя чи історія її життя в контексті народу. Життя ромів – це приклад унікального буття одного народу у великій країні. І ці портрети – це моя спроба розібратися яке саме життя відбивається в обличчях на портретах. Через життя окремої людини можна зрозуміти проблеми особисті та больові точки всієї країни.

Чи ви знайшли відповідь на запитання, яке вас хвилювало, коли ви бралися за цю тему?

Насправді в мене не було ніякого питання. В мене було завдання : зробити портрети ромів в невідомих для мене умовах на їх території одразу ж після знайомства. Ось про це я думав під час зйомок проекту. 

Юрій Данченко, професійний мандрівник, який подорожує по роботі протягом 35 років. В 2018 та в 2019, двічі підряд був фіналістом Siena International Photo Awards (у 2018 категорія “Архітектура”, а в 2019 – у категорії “Документальне фото”). 

У Photo Kyiv 2021 бере участь фотопроект Юрія Данченко “Danza Down”, що був відзнятий у м. Гвадалахара, у штаті Халіско, Мексика, у 2011 році. Від автора: “Я побачив дітей з синдромом Дауна, які танцювали на сцені давнього, побудованого у ХІХ столітті театру Degollado під час Guadalajara 2011 Parapan American Games. Сподіваюсь, мої фото привернуть увагу і продемонструють родинам, які живуть з “сонячними дітьми”, що життя повне можливостей і що люди з синдромом Дауна є частиною українського суспільства з рівними правами. Більше того, вони можуть все!”.

Чому вам важливо розкрити цю тему? 

В Україні тема життя людей із синдромом Дауна майже весь час знаходиться в тіні. Тоді, у Мексиці, для мене це було абсолютно несподівано, і без підготовки я не відразу зрозумів, що я насправді побачив. Все вигляділо дуже красиво, на відстані було видно лише танцювальну виставу. Тільки підійшовши ближче, я зрозумів, що танцюють діти та молоді люди із синдромом Дауна. Оскільки вони танцювали дуже красиво та злагоджено, то зблизька це було справді вражаюче. Після побаченого я вирішив більше розібратись в цій темі.

Чи ви знайшли відповідь на запитання, яке вас хвилювало, коли ви бралися за цю тему?

Частково знайшов. Я подивився відео інтерв’ю  Радіо Свобода з Оленою Большаніною, президенткою Всеукраїнської Благодійної Організації «Даун Синдром». Я був вражений, що в середньому у світі на кожні 700 дітей (в Україні також!) народжується одна дитина із синдромом Дауна. Це хромосомна аномалія, що не є хворобою і не лікується. Якщо сформулювати простіше – населення Києва складає близько 3 мільйонів людей, тобто тільки в Києві мешкає приблизно 4300 людей із синдромом Дауна. Я хотів би щоб мої фотографії пробудили більше інтересу до цієї теми і показали всім, що люди із синдромом Дауна є здібні, потрібні, талановиті, цікаві, та рівноправні члени українського суспільства. Цим потрібно займатися щоденно, але не тільки батькам та громадським організаціям. Має бути повноцінна державна підтримка. Мої фотографії свідчать, що все можливо для тих, хто хоче. Все ж таки Україна – це Європа!

Аліна Пророка, фотографка з Києва. Закінчила Національний Авіаційний Університет та інститут імені Сальвадора Далі за фахом – дизайнер інтер’єру. Від авторки: “З дитинства і до сьогоднішнього  дня захоплююся різноманітною творчістю: співаю, малюю, пишу вірші та танцюю. Мати двох синiв. Маю особисту трагедiю, з 2019 року  -вдова. Люблю життя та людей. Колекціоную історії життя, фіксую зворушливі моменти за допомогою фотографії. Усі свої успіхи та досягнення присвячую найсвітлішій і добрішій людині, що мені зустрічалась за все моє життя, своєму чоловікові – Пророка Віктору”. 

Вона представить на Photo Kyiv 2021 фотопроект «Будинок престарілих. Самотність. Сльози на зморшках». Це серія про літніх людей, які внаслідок різних обставин опинились замкнені за парканом спеціалізованого пансіонату.

Чому вам важливо розкрити цю тему? 

Я хочу, щоб суспільство звернуло увагу на одинокість похилих людей. Щоб не тільки фінансово опікувалися їми, але й приділяли увагу, вислуховували, адже покинуті літні люди дуже самотньо почуваються. А у селі, де навіть телевізору немає або нікому хліба принести, взагалі, – жах. Коли людина на самоті, вона беззахисна. Як же це прикро! А ще якщо здоров’я відстутнє – справжній відчай. Їм (одиноким) треба доглядати домівку, якось піклуватись про себе, ліків немає і т.п. Будинок престарілих – окрема тема,там взагалі трагедія… згаслі очі…Приїдьте до них у гості, розвеселіть, візьміть за руку, спитайте про їх справи, про їх життя, щоб вони відчули себе потрібними. Це так важливо!!!

Чи ви знайшли відповідь на запитання, яке вас хвилювало, коли ви бралися за цю тему?

Я знайшла відповідь. Я не абстрактно подивилася на цю ситуацію, а просто поринула всім єством. Ми не думаємо так далеко про своє життя, а треба б було… Ото ж як ти б хотів провести останні роки життя, так зараз спробуй віддати шану похилому віку і приділити уваги рідним бабусям, дідусям та усім, хто потребує допомоги поруч з тобою. Вони цікаві, мудрі й веселі, як діти.

Йосип Сивенький – американський фотограф українського походження. Серед багатьох нагород Йосипа – престижний грант за програмою Юджина Сміта, що підтримує гуманістичні цінності в документальній фотографії, який він отримав у 2014 р. У 2014-2016 р. Йосип як стипендіат Програми академічних обмінів імені Фулбрайта, реалізував фотопроект про важкопоранених українських військових та активістів. Його фотографії були представлені у численних галереях та музеях, зокрема: Musée de l’Elysée в Лозанні (Швейцарія), Les Rencontres d’Arles в Арлі (Франція), George Eastman House в Рочестері (Нью-Йорк, США), будівлі ООН у Нью-Йорку (США) тощо.

На Photo Kyiv 2021 Йосип Сивенький представив фотопроект “Рани”, що має на меті показати українських військових та активістів Євромайдану, яких було тяжко поранено і покалічено, коли вони захищали свою країну, домівки і родини.

Чому вам важливо розкрити цю тему?

Проект “Рани” задуманий, щоб допомогти українцям усвідомити надзвичайну ціну їхньої незалежності і свободи. Я вірю, що моя робота, а також робота моїх українських колег-документалістів дуже важлива як сьогодні, так і для майбутніх поколінь, щоб краще зрозуміти різні аспекти Євромайдану та триваючої війни Росії проти України. 

Люди втратили руки, ноги, можливість рухатися, зір, частину мозку та життя. На моїх фотографіях одні з найбільш вразливих моментів життя учасників Євромайдану та війни завмирають. Я хочу, щоб ці образи і перша емоційна реакція на них залишилися в пам’яті людей так, як вони залишилися в моїй, коли я їх знімав. Ми мусимо віддати шану цим людям і їхнім родинам, намагаючись краще зрозуміти їхню пожертву, ніколи не забуваючи про неї і не сприймаючи її за належне.

Я розпочав проект у 2014 р. і працював над ним до 2019 р. Останні два роки я займався викладанням, а зараз відновлюю контакти з героями моїх фоторобіт. Дехто з них продовжує нормальне життя після реабілітації, а для когось все склалося інакше. На початку проекту я співпрацював з організацією “Герої АТО”, щоб допомогти зібрати кошти для поранених військових та їхніх сімей. Організував виставки фотографій у музеях та університетах у 12 містах України. Зараз готую наступні виставки. 

Чи ви знайшли відповідь на запитання, яке вас хвилювало, коли ви бралися за цю тему?

Я не шукаю відповідей на якісь особливі питання. Цим проектом я роблю свій невеликий внесок. Я намагаюсь проінформувати людей на тему надзвичайної ваги. Мова не про те, щоб глядачі просто побачили фотографії – я хочу, щоб вони відчули їх, щоб вони їх вразили. А на основі того, що вони дізналися, люди вже самі можуть робити інші позитивні речі.

Олексій Товпига – художник та фотограф, народився у Харкові. За освітою математик, до 2020 року працював в Інституті математики НАН. З 2015 року приймав участь у різних мистецьких виставках в Україні та Росії, переможець конкурса NonStopMedia VIII, 2016 рік. З 2018 року активно співпрацює з українськими театрами як професійний фотограф.

Фотопроект “Космос тата”. Тато народився в 1948 році в великому промисловому місті. В Харкові. Його дитинство – епоха підкорення космічних просторів, коли перша людина полетіла в космос, та кожен хлопчисько мріяв стати космонавтом. Папа вивчився на інженера-радіоелектронщика та працював на заводі “Протон” за фахом, в тому числі і над секретними військовими проектами. Після розпаду СРСР став захоплюватися езотерикою, астрологією, магією, радастєєю, нетрадиційною медициною, конспірологічними теоріями. Всім, що так далеко від мене і мами, та певно допомагало йому тримати зв’язок з реальністю в складну нову епоху незалежної України. У нульові залишився без роботи і швидко пішов на пенсію. Захворів на цукровий діабет, упирався і не вірив лікарям традиційної медицини, лікувався самостійно. Кілька років тому у нього згнила нога і її довелося відрізати. Отримав третю ступінь інвалідності. Мало рухався, майже не виходив за межі земельної ділянки та будинку в передмісті. Більшість часу проводив у своїй кімнаті, в якій в червні 2020 року і були зроблені світлини. В липні того ж року переніс інфаркт, а в жовтні його серце просто зупинилось – причина смерті більшості чоловіків старше 60 років. Він помер.

Чому вам важливо розкрити цю тему?

Мені було важко напряму спілкуватись з батьком, з різних причин. Одна з них – різниця наших світоглядів: науковий проти езотеричного. Тому було дуже важливо спробувати дослідити цю тему. Художніми методами, інші не працювали. А також просто доторкнутись до батька – хоча б через камеру. 

Чи ви знайшли відповідь на запитання, яке вас хвилювало, коли ви бралися за цю тему?

Так. Бо мій погляд на батька через його речі, простір та мою камеру – відрізнявся від звичайного побутового об’єктивністю. Це був документальний підхід, трохи зі сторони – до батька, і до мого сприйняття ситуації. Без звичних осудження, розчарування, роздратованості, неповаги, претензій. Натомість, відредагувавши світлини та зробивши пари зі сторінками книжки про космос, я побачив сум, ніжність, здивування, певну теплоту. Це здалось мені красивим й цікавим. Хоча сама зйомка далась важко, і в результаті виникло ще більше питань, відчаю, нерозуміння й безвиході. А через півроку – зовсім неочікувано, раптово – батько помер.

Фото надані організаторами фотоярмарку Photo Kyiv 2021, фото на аватарці матеріалу – робота Романа Пашковського, проєкт “Код незламності: реальні історії сучасних героїв”, за підтримки благодійного фонду FAVBET Foundation.

Читайте також: SMALL TALK: ІВАННИ БЕРТРАН ТА АННИ САВИЦЬКОЇ, ОРГАНІЗАТОРОК ФОТОЯРМАРКУ PHOTO KYIV 2021 

Повʼязані теми:

Невеличка розмоваPhoto KyivPhoto Kyiv 2021

Татаренко Ірина

Всі статті автора

Поділись: