Чому Стамбульська конвенція не була ратифікована в Україні раніше: колонка Олени Шевченко, громадської активістки та правозахисниці

Татаренко Ірина

20 Червня, 2022

"Саме зараз Стамбульська конвенція розглядається у сесійній залі. Тримаємося!", - написала на своїй сторінці у соцмережах Олена Шевченко, громадська активістка, правозахисниця, ЛГБТ-активістка. Наводимо її колонку для весняного номера Marie Claire Ukraine, в якій активістка розмірковує, чому Стамбульська конвенція і досі не ратифікована в Україні?

Олена Шевченко, громадська активістка, правозахисниця, ЛГБТ-активістка

Останнім часом кожна моя розмова про Стамбульську конвенцію починається з пояснення того, що таке гендерна рівність і чому вона потрібна і жінкам і чоловікам, а не з того, що Стамбульська конвенція – це дієвий інструмент проти насильства над жінками. Звісно, це дратує та бентежить, адже раніше мені здавалося, що жодна притомна людина не виступатиме проти протидії насильству над жінками.

Але не все так просто. Я зрозуміла, що проти конвенції виступають організовані радикальні консервативні групи, релігійні організації й так звані борці за «сімейні традиційні цінності», які всіма можливими способами намагаються втримати жінку у її традиційних рамках.

Фото: facebook.com/olena.shevchenko.5876

Отже, основне питання: чому Стамбульська конвенція і досі не ратифікована? Невже депутати, які не хочуть за неї голосувати, підтримують і схвалюють насильство над жінками?

Питання риторичне, адже ніхто не скаже прямо, що він «за» насильство. Ба більш: депутати навіть присягаються, що проти й активно з ним борються. Але! Виявляється, що у нас дуже різне розуміння того, що є насильством.

Стамбульська конвенція говорить про введення заходів щодо попередження та протидії гендерно обумовленому насильству – такому, що ґрунтується на стереотипному баченні ролі жінки у суспільстві. Іншими словами, це насильство, що виникло не просто так, а століттями процвітало на ґрунті ставлення до жінки як до неповносправної особи, меншовартісної, «слабкої» статі. Саме це ставлення й уявлення про «місце жінки» (на кухні, в спальні, в приватній сфері) і є тим, що підтримує високий рівень насильства у нашому суспільстві щодо жінок. Це насильство маркується як несерйозне та нормоване через різні прийоми, такі як жарти про жінок та домашнє насильство чи усталені в суспільстві судження та стереотипи (б’є – значить любить, вона сама винна: не так вдягалася, не так поводила себе, сама заслужила, недостатньо опиралася і т.д.). Ми вже навіть забули, що ситуації з насильством не є нормою, бо насильство не може виправдовуватися тим, що хтось не так себе поводив чи «провокував».

Фото: facebook.com/marynakuraptseva

У нашому суспільстві насильство щодо жінок (домашнє, сексуальне) вважається нормою, і саме тому багато людей виступає проти ратифікації Стамбульської конвенції. Бо ж якщо вона буде ратифікована, дружину не можна буде «виховувати» та тримати у страху. Це вже не назвеш «традиційними цінностями» та не виправдаєш тим, що побої вдома – «сімейні справи», а сексуальні домагання не назвеш «проявом надмірної чоловічої уваги», за яку жінка ще і має бути вдячною будь-якому представникові протилежної статі.

Стамбульська конвенція – це цивілізаційний вибір кожної країни й відображення поглядів її суспільства. Саме тому вона потрібна Україні – як показник нашого розвитку у напрямку відмови від середньовічних практик, де головний той, хто сильніший чи має більше ресурсів. Жінка вже давно не є власністю чоловіка, як це було раніше. Не є нормою вбивати людей за їжу чи інші ресурси, то чому ж і досі зґвалтування не вважається тяжким злочином, сексуальні домагання виправдовуються «традиціями залицяння», а домашнє насильство вважається «сімейними справами»? Чому ми не розуміємо зв’язку між вихованням у традиційних «жіночих» та «чоловічих» ролях і подальшою дискримінацією, приниженням та насильством щодо жінок? Як можна говорити про рівність та рівноцінність жінок та чоловіків у системі, де жінку розглядають як чиюсь коханку чи ескортницю, а замість обговорення її особистості смакують те, як вона вдягається, скільки їй років та чи заміжня вона.

Суспільство, де є чітко визначений конструкт «жіночого щастя» через наявність поруч чоловіка як «глави», приречене. Насильство щодо жінок у нас постійно ігнорується або виправдовується. То чи потрібні нам такі «традиційні цінності»?!