Анна Завальська про життя творчих людей у ​​посткарантинних реаліях

Карантин ще офіційно не закінчився, але люди, як і театральна індустрія та шоу-бізнес, потроху виходять із вимушеної сплячки серед весни та літа. Як живеться у цьому постапокаліптичному світі, розмірковує колумніст Marie Claire, співачка та PR-керівник театру «Мізантроп» Ганна Завальська.

Коли коханий мною Marie Claire запропонував написати про те, як українська театральна сфера та шоу-бізнес переживають карантин і як індустрія виходитиме з кризи, я відверто розгубилася. Зізнатися, я не була готова компетентно розмірковувати на цю тему.

По-перше, тому що з моменту ізоляції я відключила в собі професійну навичку бути в курсі всіх новин і надійно сховалася в особисто-створеному затишному коконі інформаційної тиші. А по-друге, нам ще не скоро належить повноцінно осмислити і неупереджено проаналізувати справжнє «Времетрясіння».

Як тільки світ одужає від пандемії, будуть написані тисячі культурологічних робіт про те, як карантин та коронавірус змінили мистецтво!  

На порядку денному стоїть очевидне питання: Як культура в принципі розвиватиметься у цифровому майбутньому?

А давайте чесно? Це було неминуче! Наші рецептори сприйняття останні років десять геть-чисто втратили свою чутливість. Всі думки, ідеї, форми та формати вже давно перетворилися на штампи та безвихідь. Нам набридли всі смисли, все придумане і сказане давно втратило свою новизну, стало вторинним, «троїчним», «десятковим» і т.д.

Ми, самі того не помічаючи, як дресировані поні, покірно ходимо колами, погоджуючись, що все нове — це добре забуте старе. Ми множимо та тиражуємо контент, не особливо турбуючись про його якість. Всі ці онлайн-активності та zoom-заходи, – ті ж, вибачте, яйця! Той самий фаст-фуд, яким безлімітно продовжують годувати споживача!

У безкінечному хаосі інформаційного сміття ми діємо за інерцією, без спроби все реструктурувати. Світобудова це зробила за нас: одним махом обрушило всі звичні підвалини і прибрало рамки, що обмежують. 

І мені чомусь здається, що цей жорсткий upgrade поступово виявив у кожному з нас ті сяючі дірки, ті порожнечі, які потрібно було заповнити чимось справжнім, вагомим. І кожна свідома людина шукала особисту панацею, свій спосіб упоратися та пристосуватися до іншої реальності.

Ми стали свідками того, як багато представників творчих професій раптово виявилися за борт колись комфортного круїзного лайнера без рятувальних шлюпок і надувних жилетів. Ми всі разом відчайдушно гребемо до берега, обрисів якого ще не видно!

Безперечно, йде природний відбір: світ тепер поділиться на тих, хто зможе адаптуватися і перебудуватися на новий лад і тих, хто намагатиметься зберігати ілюзію про те, що все рано чи пізно повернеться на свої кола.

Нам уже довелося визнати: добу масових заходів закінчено. Починається нова віха, в якій наша взаємодія з навколишньою дійсністю відбуватиметься за іншими законами і правилами. Що вже казати, якщо навіть легендарний Cirque Du Soleil оголосив себе банкрутом. Хоча, хіба ми вже не замислювалися, що цей жанр неминуче став анахронізмом?! Як, втім, і багато у сфері театру та шоу-бізнесу?!

Нещодавно на Фейсбуці прочитала цікавий пост-роздум про те, як усіх нас «насильно» уповільнив карантинний режим, наслідком якого стала глобальна «енергетична криза». В одному з коментарів під ним було таке спостереження: «Спад енергії дуже відчувається, факт! Особливо зараз густо косить творчу касту, що бадьорилася під час карантину».

Творчі люди — це особи, які тонко відчувають і гостро рефлексують на будь-які зміни в просторі. 

Навіть як людина, причетна до сфери культури, я б не ризикнула так узагальнювати, оскільки в наш унікальний пост-ізоляційний час в атмосфері вловлюються різні настрої і діапазон їх великий: від криків відчаю і камінг-аутів про те, що немає сил терпіти ломку відсутність концертної чи сценічної діяльності і що життя не миле без доріг, готелів, заправок, саундчеків, репетицій до повного дзена від занурення в себе та якісного детоксу від публічного життя.

Факт лише в тому, що всі творчі люди — це особи, які тонко відчувають і гостро рефлексують на будь-які зміни в просторі, тому емоційно «ми» справді важко проходимо всі стадії прийняття неминучого.

Але, можливо, нам усім був необхідний цей жорсткий RESET, щоб позбутися рудиментів та пережитків минулого? Все те, що було «до», — залишиться розділом у підручнику з історії мистецтв, але все «після» має функціонувати та задавати нові вектори. Найрозумніші Творці поки що налаштували свої чуйні «ехолокотори» і готові почекати, щоб у майбутньому народилося щось живе та пластичне, — те, що вже помалу вимальовується прямо на очах наших сучасників.

Театральна сфера та карантин 

Як PR-керівник театру “Мізантроп” незадовго до тотальної ізоляції, я була повністю згодна з інтуїтивним рішенням команди творців повністю “очистити” карму, закрити у грудні минулого року всі спектаклі, що існують у репертуарі.

Хлопці пророчо відчули, як простір перестав відгукуватися на всі запити суспільства. І слідом за фатальним питанням Альфреда Жаррі в «Королі Убю»: «Що з нами буде? Що з нами буде?», — прийшло відчуття вакууму, в якому необхідно було прислухатися до себе, а не підтримувати видимість діяльності. А разом із ізоляцією сталася реінкарнація театру в мережі. Режисер Ілля Мощицький запропонував глядачеві формат онлайн-вистави «Іграшки Люшера», що імітує сеанс психоаналізу.

Подібні експерименти та пошуки у світі, де вже важко собі уявити, що ти йдеш у театральну касу, купуєш квиток, займаєш своє місце у партері та в антракті йдеш у буфет, — єдина надія, що «майбутнє у театру все ж таки є, нехай і не таке, яким ми звикли його знати».

Тому що всі ми зараз маємо не побоятися відмовитися від прагнення створювати готовий та завершений продукт. Нам необхідно припинити гонитву за досконалістю та результатом, а спробувати розчинитися у процесі метаморфоз, у просторі, дозволити йому перезбирати нас як пазл. Нам потрібно бути в потоці, не намагаючись на нього впливати.

І в моєму розумінні зараз це єдина зачіпка, єдине рятувальне коло для всіх, хто займається перформативним мистецтвом.

Що ж до особисто мене, то лише завдяки карантину, як творча натура, як жінка, як артист, як звичайна людина, я нарешті навчилася жити «тут і зараз» всупереч страхам про відсутність фінансової стабільності.

У мене майже вийшло не сприймати життя як змагання та нескінченну бігову доріжку.

Я більш-менш упорядкувала зовнішній та внутрішній хаос. Виявилося, що можна по-справжньому кайфонуть і під час зупинки, коли в тиші точніше розкриваються інтелектуальні контексти і десь із глибини потроху виринають окремі голоси, а не масовий хоровий спів.

Але, напевно, цей рецепт підійшов не всім. Комусь зараз дійсно необхідне дружнє плече та підтримка одноплемінників. Наприклад, зовсім недавно ми з чоловіком відгукнулися на запрошення одного з київських барів та зазирнули на закритий квартирник акторів театру та кіно. Ми побачили, як потребували всі ці молоді хлопці, які співають і транслюють себе перед мікрофоном, один одного, глядачів, однодумців, цієї миті спільності і консолідації. Вони були живим втіленням племені чи касти, якщо хоче.

Ми раптом подумали, що вони точно «вигрібають». Ми просто ще не знаємо, як саме та на яку Terra Incognita ступлять їхні ноги. Адже в цьому їхньому єднанні було багато справжньої, пульсуючої, «непричесаної» енергії та ентузіазму. І коли ми вийшли на вулиці міста, занурившись у спеку літньої ночі, ми мовчки йшли і вдихали цей шлейф з надій, очікувань, п’янких вібрацій того, що залишиться і ще повториться для всіх наступних поколінь, не дивлячись ні на що. Амінь.

Фото: Lena Groza