Про мистецтво, життєві уроки та пошук себе.
Євген Логвиненко — один з перспективних солістів балетної трупи Національної опери України. Харизматичний, витончено-темпераментний артист найяскравіше заявив про себе в таких характерних та різнопланових партіях, як Марцеліна в балеті «Весілля Фігаро», Юнак в балеті «Болеро», в одній з варіацій в балеті «Елегія воєнного часу» та ще багатьох знакових ролях.
Нещодавно Євген повернувся з туру театру Японією, а в жовтні минулого року кращі концертні майданчики Америки зустрічали та проводжали оваціями його виступи у складі балетної трупи театру. Своїми правилами життя він поділився в ексклюзивному інтерв’ю Marie Claire.
Справжній чоловік абсолютно автономний у своїх діях та рішеннях. А це означає, що він готовий взяти на себе відповідальність. Для мене це перш за все бути справедливим, чесним з собою та іншими, а також відповідати за свої слова та дії.
Це прості правила життя:
Переїзд до Києва став великим кроком, що поділив моє життя на «до» та «після». Для людини в танці велике місто відкриває нові горизонти можливостей. Але ейфорія та захоплення змінилися на усвідомлення про те, що в житті не все так легко, і не завжди справедливо. Але це, мабуть, і є дорослішання.
Мене драйвить в житті щось нове, водночас я людина, якій складно пробувати щось нове. Ось така суперечність. І коли я наважуюсь — кайфую. Так, до речі, було із моєю Instagram-сторінкою. Я дуже довго не міг наважитись її вести, говорити на камеру. А тепер отримую задоволення від створення контенту.
Також дуже надихає підтримка глядачів, особливо під час гастрольних турів. Щойно ми повернулися з Японії, у нашого театру там є багато прихильників. Вони приходять на вистави з квітами та передають нам листи, написані українською мовою власноруч. Це дуже підтримує.
Я впевнений, що я знайшов і прийняв себе. Це був складний шлях, але всім рекомендую. Сьогодні я чітко розумію, хто і що саме мені подобається, а хто і що — ні. В кар’єрному плані ще є багато напрямків для розвитку, проте по завершенню, можливо, знову шукатиму сфери своєї реалізації.
Внутрішнє відчуття, що сьогодні я став краще за себе вчорашнього. Дізнаватися щось нове, набути нові навички — це і є для мене рух до вершини успіху. Коли довго готуєш партію, відчуття, що працюєш на межі фізичних можливостей. Іноді дуже хочеться, щоб все це якнайшвидше закінчилося, бо втома і виснаження мають руйнівну силу. Але в той момент, коли я виходжу на сцену й отримую задоволення від вистави, то розумію, — ці зусилля не марні. Аплодисменти зали, квіти від глядачів живлять мене як артиста.
Ви будете здивовані. Я сплю до останнього будильника, швидко снідаю, далі завдання — вчасно прийти на урок в театрі (часто запізнюся, є такий гріх), далі репетиції. Якщо це день вистави, то готуюся до вистави. Після вистави — відновлення, бо це дуже виснажливий процес як фізично, так і морально. Далі вечеря й кіно, пізній сон.
Чесність, відповідальність, послідовність та відповідність того, що людина каже, та як діє.
Людина, яка мене звеличує, не для мене. Більшість людей ідеалізує артистів балету. Я живий, щирий, зі своїми примхами та недоліками. Я не зможу бути поруч з людиною, яка створює з мене ікону.
Мій талісман — іграшка з якогось розіграшу Coca-Cola. Лось, якого звати Олень. Він зі мною з 2011 року. Для мене він — джерело позитивної енергії. Навіть подорожує зі мною під час гастрольних турів іншими країнами.
Найбільш важливим для мене зараз є мир в Україні та моя сім’я. Все інше, як виявилося, можна пережити.
Одноактний балет «Елегія воєнного часу» Олексія Ратманського, в репертуарі Національної опери України. Це сучасна вистава, що вивертає назовні переживання війни людиною та показує, наскільки вони різні. Хтось завмирає, хтось ігнорує дійсність, хтось біжить, хтось не може пережити біль. Партія, яку я виконую, показує, як людина наче готова кричати від внутрішнього болю, цей біль її розриває, але в якийсь момент вона завмирає і замикається у собі. Ці почуття близькі мені, я переживаю біль усередині й не готовий про це говорити.
На мій погляд, важливо через мистецтво порушувати питання внутрішніх переживань людей. Ми знецінюємо власний біль та емоції, наче це неважливо в масштабах країни, де йде повномасштабна війна, але кожен з нас важливий.
Фото: Олександра Злуніцина з архіву Національної опери України та з особистого архіву Євгена