Coffee Talk: бойова медикиня і громадська діячка Катерина Приймак

Катерина Приймак бойова медикиня і громадська діячка

Попри значні зусилля суспільних ініціатив, існує чимало проблемних питань, з якими продовжують стикатися жінки у війську. Громадські організації та їхні лідерки беруть на себе адвокацію вирішення цих питань і зосереджуються на просуванні системних змін. Ми зустрілися з Катериною Приймак акурат на перетині років для імпровізованого Coffee Talk, щоб поговорити про її професію та те, що потрібно для підтримки жінок у війську та реінтеграції ветеранок.

Від редакції

Катерина Приймак долучилася до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» у 2014 році та пройшла гарячі точки фронту на Донеччині як парамедикиня. Після служби отримала запрошення долучитися до команди проєкту «Невидимий батальйон», який адвокував права жінок у війську та досліджував їхній внесок у війні з росією.

Згодом, у 2019 році, проєкт трансформувався і виріс у громадську організацію «Жіночий Ветеранський Рух», відому як VETERANKA.

Катерино, вітаємо з відзнаками року! У своїй роботі Ви зосереджені на захисті прав жінок у парадигмі захисту прав людини. Чи є особиста історія, яка визначила цей фокус?

Катерина Приймак: Моє становлення як правозахисниці відбулося під час складних і жахливих подій, які переживало наше суспільство, починаючи з Революції Гідності.

Тоді відбувалися порушення базових прав людей — від права на безпеку до права на волевиявлення. Згодом почалися бойові дії, які лише посилили ці виклики.

Я стала феміністкою ще під час навчання в університеті, і цей світогляд у мене закріпився на методологічному рівні.
Під час Майдану я познайомилася з представниками «Правого сектору», який об’єднував націоналістичні організації з зовсім іншим підходом до прав жінок та іншою парадигмою. Для мене це стало своєрідним загартуванням у дебатах. Було дуже цікаво дискутувати з представниками мілітаризованих організацій, які дотримувалися доволі консервативних поглядів.

Попри це, ми знаходили спільну мову, і це не завадило мені долучитися до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», у якому жінок загалом було небагато, а можливості реалізувати себе часто обмежувалися медичною сферою. Проте навіть у таких умовах я бачила приклад Яни Зінкевич, очільниці медслужби ДУК «Госпітальєри». Їй тоді було лише 19 років, а мені — 21. Вона створила медичний батальйон «Госпітальєри» і успішно керувала бойовими медиками. У цьому середовищі до жінок ставилися з повагою, і я мала змогу здобути авторитет.

Попри обмаль можливостей для жінки реалізувати себе на передовій, я знайшла своє місце в медичній службі. Це дало мені шанс не лише працювати, а й бути частиною спільноти, не зважаючи на те, що офіційні позиції цієї спільноти часто не збігалися з моїми переконаннями. У всіх нас було право на інакодумство, та ДУК ПС (Добровольчий український корпус «Правий сектор» – прим. ред.) був об’єднанням абсолютно різних, але достойних і патріотичних людей.

Я мала гідні умови і повагу, тож на той час я ще не усвідомлювала всієї глибини проблем, з якими стикаються жінки в армії.

“Деякі речі стають очевидними тільки тоді, коли починаєш дивитися на них крізь певну методологічну лінзу.”

– Катерина Приймак

Наприклад, суспільство сприймає матір, яка принесла додому піцу після роботи, як «погану матір», тоді як батька, який зробив те саме, — «веселого і турботливого». Жінку з дитиною на прогулянці, яка відповідає на телефонні дзвінки, часто засуджують як «неуважну маму», а чоловіка в такій ситуації хвалять за вміння поєднувати роботу з доглядом за дитиною. Подібні стереотипи, закріплені на всіх рівнях, формують уявлення жінок про себе, іноді ще з дитинства. Наприклад, якщо дівчинці купують ляльку замість конструктора чи машинки, які вона хотіла, це може вплинути на її просторове мислення й подальші патерни поведінки, що обмежуватимуть її бачення професійного шляху.

Мій досвід у військовій сфері також розкрив багато неочевидних аспектів. Після початку війни я долучилася до проєкту «Невидимий батальйон» у 2015 році завдяки запрошенню Марії Берлінської (ветеранки російсько-української війни, громадської діячки та волонтерки – прим. ред.). На той момент я вже пережила вигорання після своєї військової кампанії, але участь у цьому проєкті дала змогу познайомитися з іншими жінками та їхнім досвідом. Це стало для мене справжнім «культурним шоком».

Особисто я стикалася переважно з уважним ставленням та турботою з боку побратимів, які часто прагнули то шоколадку підсунути, то зручніше місце запропонувати. Так, одного разу і я зіткнулася з ситуацією, коли новий стрілець нашого екіпажу намагався залишити мене в медпункті, мотивуючи це небезпекою бойового виїзду. Він хотів узяти чоловіка-медика замість мене, щоб я залишалася «в безпеці». Проте я командувала екіпажем і мала за плечима чимало бойових виїздів, тоді як він був зовсім «новеньким». Тому, швидше, я могла залишити його самого. Зрештою, ми порозумілися, але такі ситуації є типовими прикладами ставлення до жінок у військовій сфері.

“Мені часто щастило знаходити можливості проявити себе, але я розумію, що вони є далеко не у всіх жінок. Ба більше, коли працюєш довше, усвідомлюєш, що права не мають гендеру. Найважливіше — це права людей, і головне завдання кожного — залишатися людяними навіть у найскладніших обставинах, особливо під час війни.”

– Катерина Приймак

Проте, крім особистих викликів, існують і структурні проблеми. Жінки у війську стикаються з дискримінацією частіше, ніж чоловіки, тому що війна досі сприймається як «чоловіча справа». Але дискримінація загалом існує не лише щодо жінок — це можуть бути упередження, пов’язані з релігійними переконаннями, статусом (офіцери дискримінують рядових) та багатьма іншими факторами. Водночас жінки зазвичай перебувають у ще більш уразливому становищі через історично сформовані стереотипи й упередження.

“Саме тому важливо продовжувати працювати над системними змінами, аби створити рівні умови для всіх, незалежно від статі чи інших характеристик.”

– Катерина Приймак

Ви долучалися до проєкту «Невидимий батальйон», який домігся скасування заборони для жінок обіймати 63 бойові посади у війську. Як саме починався цей проєкт, і що ви могли б розповісти про його реалізацію?

Катерина Приймак: Права людини — це не «ковдра», яку одна група перетягує на іншу. Коли права розширюються для однієї групи, це означає, що зростають можливості для всіх. Наприклад, якщо ЛГБТ-спільнота отримує рівні права, це не відбирає їх в інших. Або якщо для жінок відкривають військові посади, це не закриває їх для чоловіків.

Проте часто все починається зі страху: наприклад, що жінка «усуне» чоловіка з його професійної позиції. Саме з такими упередженнями стикнувся проєкт «Невидимий батальйон». Його ідея виникла в розмові на кухні після того, як Марія Берлінська, з якою ми познайомилися ще на Майдані, ділилася своїми спостереженнями. Вона їздила фронтом, поширюючи дрони, і помітила, що жінки на війні часто залишаються поза увагою суспільства.

Деякі з них намагалися знайти свою роль, але їх обмежували, або ж вони виконували бойові завдання, які офіційно не визнавалися. Наприклад, лідерка Руху (Рух VETERANKA – прим.ред.) Андріана Арехта отримала орден «За мужність» за оборону Луганського аеропорту. Операторка озброєння, штурмовичка, яка захищала вісім населенних пунктів Луганщини, формально була оформлена як швачка. Ці історії, з якими зустрілася Марія на фронті, стали поштовхом до соціологічного дослідження, яке згодом переросло у велику адвокаційну кампанію, що тривала три роки.

Ірина Цілик, Аліна Горлова та Світлана Ліщинська зняли однойменний документальний фільм «Невидимий батальйон», і ми «стукали» до медіа, просячи розповідати історії жінок у війську, організували сотні публічних виступів на цю тему та десятки візитів до кабінетів чиновників. Нас підтримали жінки у Верховній Раді, міжнародні організації, активістки, науковиці. У результаті вдалося відкрити для жінок понад 63 військові посади та добитися їхньої більшої видимості у війську.

Але це був лише початок. Справжня рівність потребує поступової та системної роботи над створенням належних умов у війську для жінок і чоловіків. Навіть питання сексуальних домагань і насильства можуть стосуватися чоловіків, а також спотворені кар’єрні ліфти, доступність медичних послуг, бар’єри у військовій освіті та дискримінація. Вони стосуються не лише жінок, а й чоловіків. Це загальні проблеми, які вирішуються шляхом покращення професійних стандартів і умов служби.

“Захист прав жінок у війську — це вікно можливостей для створення людянішої та справедливішої системи. Це про те, щоб кожна людина, незалежно від статі, могла реалізувати себе, любити свою роботу й бути найкращою у своїй сфері. 
Це те, чого потребує не лише армія, а й суспільство загалом.”

– Катерина Приймак

Чи правильно я розумію, що ваше рішення піти до добровольчого батальйону «Госпітальєри» замість магістратури з культурології, а згодом обрати другу освіту у сфері правозахисту та політики, свідчить про остаточний вибір професійного шляху?

Катерина Приймак: Так, моя перша фахова спеціальність — культурологія. Це корисна дисципліна, завдяки якій я краще розумію суспільні процеси, стала цікавішою співрозмовницею, а також отримала розуміння світоглядних змін в історії людства через знання історії мистецтва, ну і «навчилася вчитися». Однак я не планувала пов’язати життя з музеями, хоча перед війною мала досвід роботи в галереї сучасного мистецтва.

Коли я пішла на війну, я була ще дуже молодою. Після повернення працювала на телебаченні й могла б повернутися до продакшн-сфери. Я й досі час від часу займаюся цією роботою разом із колегами, які працювали зі мною на телебаченні. Це допомагає нам розвивати організацію в медійному плані.

Один із перших проєктів, який ми реалізовували разом з Інститутом національної пам’яті, був документальний фільм про жінок, які загинули на війні. Це моя ідея, яку я «від А до Я» спродюсувала. Це приклад того, як я використовую різноманітні професійні досвіди на телебаченні, в кіно та рекламі зараз у Русі.

Я реалізовуюся і як педагогиня за першою освітою, і як керівниця в адвокаціях за другою – Публічна політика і врядування. Ми всі у громадському секторі з часом стаємо універсальними.

А на яких щоденних обов’язках Ви сьогодні зосереджені найбільше?

Катерина Приймак: Як очільниця організації, я активно працюю над масштабуванням її діяльності. Багато часу та зусиль вкладаю в розвиток людей, які працюють зі мною. Я стараюся допомагати людям знаходити та розвивати свої сильні сторони – це те, чим я хотіла б займатися й у майбутньому. Це я роблю як керівниця, і так само я б це робила в ролі педагога.

Щодо навичок, то дуже важливою для мене є навичка медіації. Я здобула кілька рівнів освіти з медіації, і хоча навряд чи зможу працювати медіаторкою, це дуже допомагає у вирішенні конфліктних ситуацій у команді та в житті. Взагалі, я вважаю, що завжди можна знайти точки дотику й допомогти одне одному.

Усі свої досвіди я вважаю корисними. Коли ми тільки починали створювати організацію, це був складний час для мене, тому що я перейшла з добре оплачуваної роботи у сферу, де ще нічого не було, навіть організація не була зареєстрована одразу. Я багато де підробляла — в інших ГО (громадських організаціях – прим. ред.) на проєктах, у рекламі, давала приватні уроки онлайн з історії мистецтва для дівчинки з Нью-Йорка, працювала аніматоркою в дитячому центрі та продавала взуття в шоурумі подруги, щоб оплатити кредит за квартиру, взятий раніше, та прогодувати собаку й себе.

Це був не найкращий час, який минув завдяки нашій праці та цілеспрямованості.

Зараз наша організація є інструментом, який ми з командою розвиваємо, щоб допомогти дівчатам, які повертаються з війни, знайти роботу, віднайти себе після війни серед своїх, а також відкрити для себе нові інтереси й спілкування.
Головне, що я хочу донести, – ми будуємо Спільноту, яка допомагає ветеранкам порозумітися, чути й підтримувати одна одну.

Чи правильно я розумію, що ваше рішення піти до добровольчого батальйону «Госпітальєри» замість магістратури з культурології, а згодом обрати другу освіту у сфері правозахисту та політики, свідчить про остаточний вибір професійного шляху?

Катерина Приймак: Так, моя перша фахова спеціальність — культурологія. Це корисна дисципліна, завдяки якій я краще розумію суспільні процеси, стала цікавішою співрозмовницею, а також отримала розуміння світоглядних змін в історії людства через знання історії мистецтва, ну і «навчилася вчитися». Однак я не планувала пов’язати життя з музеями, хоча перед війною мала досвід роботи в галереї сучасного мистецтва.

Коли я пішла на війну, я була ще дуже молодою. Після повернення працювала на телебаченні й могла б повернутися до продакшн-сфери. Я й досі час від часу займаюся цією роботою разом із колегами, які працювали зі мною на телебаченні. Це допомагає нам розвивати організацію в медійному плані.

Один із перших проєктів, який ми реалізовували разом з Інститутом національної пам’яті, був документальний фільм про жінок, які загинули на війні. Це моя ідея, яку я «від А до Я» спродюсувала. Це приклад того, як я використовую різноманітні професійні досвіди на телебаченні, в кіно та рекламі зараз у Русі.

Я реалізовуюся і як педагогиня за першою освітою, і як керівниця в адвокаціях за другою – Публічна політика і врядування. Ми всі у громадському секторі з часом стаємо універсальними.

А на яких щоденних обов’язках Ви сьогодні зосереджені найбільше?

Катерина Приймак: Як очільниця організації, я активно працюю над масштабуванням її діяльності. Багато часу та зусиль вкладаю в розвиток людей, які працюють зі мною. Я стараюся допомагати людям знаходити та розвивати свої сильні сторони – це те, чим я хотіла б займатися й у майбутньому. Це я роблю як керівниця, і так само я б це робила в ролі педагога.

Щодо навичок, то дуже важливою для мене є навичка медіації. Я здобула кілька рівнів освіти з медіації, і хоча навряд чи зможу працювати медіаторкою, це дуже допомагає у вирішенні конфліктних ситуацій у команді та в житті. Взагалі, я вважаю, що завжди можна знайти точки дотику й допомогти одне одному.

Усі свої досвіди я вважаю корисними. Коли ми тільки починали створювати організацію, це був складний час для мене, тому що я перейшла з добре оплачуваної роботи у сферу, де ще нічого не було, навіть організація не була зареєстрована одразу. Я багато де підробляла — в інших ГО (громадських організаціях – прим. ред.) на проєктах, у рекламі, давала приватні уроки онлайн з історії мистецтва для дівчинки з Нью-Йорка, працювала аніматоркою в дитячому центрі та продавала взуття в шоурумі подруги, щоб оплатити кредит за квартиру, взятий раніше, та прогодувати собаку й себе.

Це був не найкращий час, який минув завдяки нашій праці та цілеспрямованості.

Зараз наша організація є інструментом, який ми з командою розвиваємо, щоб допомогти дівчатам, які повертаються з війни, знайти роботу, віднайти себе після війни серед своїх, а також відкрити для себе нові інтереси й спілкування.
Головне, що я хочу донести, – ми будуємо Спільноту, яка допомагає ветеранкам порозумітися, чути й підтримувати одна одну.

Які ініціативи підтримки щодо працевлаштування, розвитку бізнесу та інших аспектів могли б стати корисними для того, щоб суспільство ефективно підготувалося до повернення ветеранів і ветеранок?

Катерина Приймак: Ця тема дійсно болісна для мене, тому що суспільство не завжди усвідомлює, як війна впливає на ветеранів, та не здатне з точки зору цивільної людини зрозуміти, що переживають військові на війні і як це може впливати на їхнє подальше життя. Коли я мала ротацію з десантниками у 2022 році, це настільки відрізнялося від мого попереднього досвіду, це були настільки жорсткі умови й інтенсивні бойові дії, що просто долати інстинкт самозбереження і щодня бути на «нулі» — це вже героїзм. А цивільні будують собі систему оцінок — «чи достатньо це герой?» або, навпаки, героїзують там, де цього не потрібно, створюючи образ ідеальних героїв. Війна залишає глибокі травми, і вони різні у кожного — це можуть бути серйозні фізичні або психологічні наслідки, труднощі у спілкуванні через різницю досвідів, проблеми з концентрацією, навчанням чи роботою на попередньому рівні. Тому необхідні програми відновлення, реабілітації, професійної інтеграції. Усім потрібно докладати зусиль, щоб повернути попередню якість життя, щоб створити умови, які підтримуватимуть ветеранів — людей, які втратили роки життя, здоров’я та іноді навіть усе, що «було до», поки інші будували своє життя, свої кар’єри тощо.

Важливо розуміти, що хоча досвід війни у всіх свій, біль від нього може бути однаково сильним. Тому нам усім потрібно вміти слухати та розуміти одне одного, не знецінювати досвіди, проявляти людяність. Людина, яка повернулася після бойових дій, потребує не особливої уваги чи умов, а просто звичайної поваги й людського ставлення, як і всі. Питання доступу до різних соціальних послуг — це інше.

Це інфраструктура, яку має забезпечити держава, щоб ветерани могли отримати ті послуги, які важливі для забезпечення гідного життя.

Навіть прості жести поваги — це те, що здатне змінити багато для ветеранів у суспільстві, куди вони повертаються з війни. І ця повага не лише на словах, а на рівні самовідчуття: коли тобі не треба просити про допомогу, коли тебе не називають вразливою групою, коли ти можеш жити і працювати.

Бізнеси часто заявляють про соціальну відповідальність, але не завжди готові дійсно інвестувати в інтеграцію ветеранів у робоче середовище. І це стосується не лише витрат на соціальну допомогу, медичне страхування тощо — важливо змінити ставлення до людського капіталу загалом, адже щоб розвиватися і досягати результату, потрібно вкладатися в людей.

Як зараз працює Рух VETERANKA, і як Ви бачите його роботу в майбутньому?

Катерина Приймак: Ми працюємо над системою супроводу для жінок на всіх етапах — консультації щодо вступу на службу, захист прав під час служби, надання бойових засобів на фронті, програми підтримки у поверненні до цивільного життя: медичний супровід, освітні проєкти, психологічна підтримка та допомога у працевлаштуванні для ветеранок.

Ми шукаємо відповідні послуги через партнерів або покриваємо їхню вартість через наш благодійний фонд. Нам важливо перевіряти якість таких послуг перед тим, як розповідати про них спільноті. І один з основних аспектів — це забезпечення безбар’єрного доступу до цих послуг.
Ми прагнемо закрити ті прогалини у супроводі, які є в громаді. Це, наприклад, няня для ветеранок, для яких бар’єром у працевлаштуванні може бути наявність маленьких дітей, або допомога у пошуку освітніх послуг для здобуття необхідних навичок.

Коли людина повертається з війни, вона часто змушена працювати там, де може, а не там, де хоче, — немає часу на пошуки себе, треба забезпечити свою родину. Але ми хочемо давати ветеранкам можливість вибору і свободу волі.

Звісно, забезпечення війська — наш актуальний пріоритет зараз. За ці три роки повномасштабного вторгнення ми закрили понад 6 000 колективних та індивідуальних заявок від захисниць і їхніх підрозділів.

Завдяки власним креативним зборам ми зібрали та спрямували на допомогу ЗСУ понад 100 000 000 гривень, ще стільки ж допомоги було отримано від партнерів та меценатів. На ці кошти ми закуповували та передавали такмед, БПЛА, FPV, амуніцію, РЕБи та багато іншого.

Наші довгострокові плани включають створення всебічної та ефективної системи підтримки для ветеранок, щоб вони могли відбудувати своє життя після війни заново та ставати лідерками у своїх громадах.

Підтримати Рух VETERANKA можна за посиланням.

Інтерв’ю: Юлія Броско

Текст: Яніна Провотар

Фото: Олена Чикильова, mamarazzi.in