Дорога до моря: подорож до Шотландії

Не жіноча ця справа — віскі. Так думала Олена Дружініна, доки не навчилася розпізнавати у шотландському односолодовому запах моря. Тепер для неї це чи не найромантичніший напій у світі.

У подорожі Шотландією я опинилася в компанії великих цінителів віскі. Це визначило і маршрут, і настрій подорожі. А також головну тему розмов, у яких спочатку я могла дозволити собі лише роль реципієнта, який будує гидливу гримасу, коли, наприклад, клуб знавців впадав у колективний екстаз від передчуття віскі та устриць. Тому що немає нічого органічнішого, ніж поєднання продуктів, що пахнуть морем, – стверджували мої супутники. Їм, звичайно, видніше. Але сама я марно намагалася вловити у міцному ароматі віскі хоч найменший натяк на океанську свіжість. Поки не побувала на віскікурні Ardbeg, де величезні дубові бочки дихають вітром з океану, що хлюпається буквально за два кроки від вікон, що відчиняються навстіж. П’янкий мікс ароматів дерева, моря, солоду, торф’яного серпанку і лугових квітів я тепер не сплутаю ні з чим, і він завжди викликатиме в моїй пам’яті картинку острова Айла.

Читайте також: Що робити і куди піти у Женеві?

До речі, про картинку: вона не обдурила моїх очікувань. Збираючись у подорож, я завжди закачую до свого олдскульного айподу музику, яка могла б асоціюватися з місцем призначення. Іноді вгадую, іноді ні. Тривожні та трохи психоделічні композиції шотландської групи Mogwai виявилися ідеальним саундтреком до поїздки на Айлу, куди ми прилетіли рано-вранці – ще до того, як сонце задобрило сувору місцеву природу та виявило її фарби, які, як потім виявилося, можуть бути дуже яскравими. Але в світанковому серпанку все, включаючи підозріло спокійний океан, здавалося сірим і настороженим. А дзвінка тиша навіювала думки про те, що ми знаходимося на безлюдному острові.

У принципі, такі відчуття цілком виправдані, адже на Айлі живе лише три тисячі людей. Ще недавно населення острова було вп’ятеро більше, але на початку XIX століття його власник вирішив, що з вівцями проблем менше, ніж з людьми, – корінних жителів насильно переселяли, а їхні будинки зносили, звільняючи місце під ферми. З того часу діаспори вихідців з Айли розкидані по всьому світу. Сумуючи за батьківщиною, переселенці навіть називали свої нові притулки на честь місцевих місць. Одна із співробітниць Ardbeg, наприклад, розповідала нам, що її син нещодавно побував у перуанській провінції Айла.

Читайте також: Симфонія Півночі: відпустка до Норвегії

Сьогодні такі зв’язки зі світом лише на руку місцевим жителям: ось уже понад 30 років наприкінці травня на Айлу з’їжджаються любителі легендарного напою з усієї земної кулі. У цей час тут проводиться фестиваль музики та віскі, і всі місцеві віскікурні відчиняють свої двері для гостей, влаштовуючи з такої нагоди не лише дегустації, а й концерти традиційної національної музики, уроки гельського, гольфу чи боулінгу.

Але підлаштовуватись під дати фестивалю зовсім необов’язково. Не зустрівши жодної людини дорогою з аеропорту (а нам довелося перетнути весь острів), я здивувалася, виявивши, що в ресторані віскікурні Ardbeg яблуку ніде впасти – виявилося, є люди, які прилітають на Айлу лише заради ланчу в цьому скромному містечку. Якщо вам теж пощастить тут побувати, не відмовте собі в задоволенні спробувати місцевий хаггіс (легендарна страва з баранячих потрохів, оспівана Робертом Бернсом) або каллен-скінк (суп з копченої риби в молоці). Можливо, для нашого вуха це все звучить не дуже апетитно, але на смак, повірте, приголомшливо.

Хоча, звичайно, кулінарні вишукування – лише фон для головного «винуватця урочистості» – унікального у своєму роді віскі Ardbeg, який відрізняє насичений, багатогранний смак із яскраво вираженими торф’яними нотками, що є результатом копчення солоду на торфі. Цей напій складний для розуміння, не кожен спроможний його оцінити, але справжні гурмани серед моїх супутників мріяли скуштувати аромат цього напою всю дорогу від Києва.

Читайте також: Машина часу: все про кухню Середньовіччя

Новачкам начебто мене досвідчені пророкували незабутні враження від більш зрозумілого, але не менш легендарного шотландського віскі Glenmorangie, зустріч з яким була не за горами. 20 хвилин льоту – і ми у Глазго. Звідти до міста Тейн дорога близька (близько чотирьох годин), але робити його на машині – суцільне задоволення. Яскраве сонце, що вирішило, всупереч прогнозам, нас побалувати; безкраї луки, кожен сантиметр яких акуратно підстрижений; вгодовані баранчики, ніби на шпильках «устромлені» тут і там у соковиту зелень; сліпучо-жовті зарості утесника – вся ця картинка за вікном вимагала вже зовсім іншого саундтреку, так що в хід пішли мої улюблені Franz Ferdinand і Fratellis. На піку гарного настрою ми прибули до усамітненого серед ячмінних полів Glenmorangie House – справді британського маєтку із затишним парком і манірним, як в «Абатстві Даунтон», персоналом. За кілька днів, проведених у цьому місці, я встигла звикнути до чаювання у внутрішньому дворі та ранніх прогулянок до пустельного пляжу з рожевим піском.

Неподалік маєтку знаходиться водне джерело Tarlogie Springs, яке в Glenmorangie бережуть як зіницю ока – навіть викупили прилеглі землі, щоб застрахуватися від забруднення. Дощова вода після природної фільтрації вапняком та пісковиком досягає цінної при виробництві віскі жорсткості. Але це не єдина перевага Glenmorangie: саме цій компанії належить ідея створення віскі з різним смаком – залежно від того, в яких бочках він витримується: з-під бурбона, сотерну, хересу, шеррі або портвейну. Особисто мені запал у душу солодкуватий і густий віскі сорту Quinta Ruban, що має присмак фруктів і старого доброго порто. Мають рацію ті, хто стверджував, що Glenmorangie припаде дівчаткам до смаку.