Культурний код режисера Германа Ненова

У рубриці “Культурний код” Marie Claire Ukraine дізнається у своїх героїв, що наповнює їх як творчих особистостей. Сьогодні у центрі уваги український режисер Герман Ненов.

Режисер Герман Ненов стверджує, що його культурний код полягає у постійному саморозвитку. Щодня він приділяє цьому щонайменше двадцять хвилин. Один день вивчає модні тенденції, другий день — художню літературу, третій — професійну, далі — кліпи, концертні номери, шоу, серіали, що розвивають, і так до нескінченності. За його словами, хороший режисер — це не тільки той, хто знає правила драматургії та закони режисури, а й всебічно розвинена людина з широким світоглядом і не лише творчим, а й аналітичним мисленням.

Книги

Я люблю книги, в яких людина стоїть перед вибором.

Люблю, але читаю набагато рідше, ніж міг би. Я дивлюся фільми, кліпи, шоу, вивчаю роботи своїх колег, монітору новини політики, економіки та навіть спорту, намагаюся максимально бути в курсі того, що відбувається у світі. Хто знає, з якого боку тебе відвідає натхнення? Тому книги – лише одна зі сторін мого розвитку.

З раннього дитинства я любив читати, постійно просив маму, щоб замість іграшок мені дарували книги. Але в школі мій інтерес було втрачено. Нам ставили дуже багато книжок. А я не люблю щось робити швидко, мені важливо читати вдумливо. Тож у мене зникло бажання читати, робив це лише для того, щоб отримати добрі оцінки. В університеті мене знову накрило бажання читати. Я закохався у свою професію і почав вивчати дуже багато професійної літератури, чатував викладачів під дверима кафедри, просив книжки з їхньої особистої бібліотеки.

Зараз я читаю кілька книг одночасно. «Тріумфальну арку» Ремарка і «Краді як художник» Остіна Клеона. До речі, дуже цікаво спостерігати, як мої професійні правила інтуїтивно співпадають із тими правилами, які рекомендує автор. Також читаю «Композицію кадру в кіно та на телебаченні» Пітера Уорда. Починав ще у студентстві, а зараз повернувся. І книгу «Fashion now. Коротка збірка іменитих дизайнерів». Про кожного з них там є окремий розділ, також показані найяскравіші колекції.

Я люблю книги, в яких людина стоїть перед вибором. Здатись чи піднятися? Добро чи зло? Відчай чи сила? Я люблю спостерігати це. Улюбленою книгою можу назвати «Знедолені» Віктора Гюго. Геніальна книга про те, якою силою духу може мати людина. Як може боротися проти обставин. Всім рекомендую її прочитати! Ця книга вчить ніколи не здаватися, не збирати в собі злість, бажати людям щастя та любові, робити добро. Вічна класика, де кожен знайде щось своє. Люблю «Злочин і кара» Достоєвського, «Червоне та Чорне» Стендаля. Часто сам роблю складний вибір та спостерігаю за вибором інших людей.

Ця література, якій кілька століть, буде актуальною завжди. Усі шедеври світового мистецтва, вся геніальна драматургія будується саме на світлому та темному всередині людини. Із такої літератури я черпаю дуже багато натхнення.

До речі, нещодавно відкрив для себе українську літературу. Мені подарували книгу Юрія Винничука “Танго смерті” про людей, їх вибір, їх долі під час війни. Три паралельні сюжетні лінії у трьох різних часових відрізках крутяться навколо однієї мелодії. Мені дуже подобається символізм у літературі. Перша українська книга після шкільної програми, яка мене здивувала.

Я отримую дуже багато різної інформації, тому враження від побаченого чи прочитаного довго не затримуються. Завів щоденник, куди записую всі свої емоції, періодично переглядаю його, роблю позначки.

Музика

Всі ми напоказ любимо модні тренди, але не можемо стримати себе, почувши «гарно ти увійшла до мого грішного життя».

Оскільки моя робота пов’язана з музикою, 80% того, що є в трек-листі — робочий матеріал. Для особистого плейлиста у мене фізично не лишається сил. Головна позиція в моєму особистому чарті – тиша. Часто прошу водіїв таксі зовсім вимкнути музику, для особистих потреб музику слухаю рідко. Щоразу вона інша, залежно від мого настрою. Улюблених треків я не маю, є улюблені артисти. Наприклад, Уїтні Х’юстон. Захоплююсь її творчістю та можу слухати годинами. майкл Джексон, під настрій люблю Земфіру и Адель. Ці артисти створюють атмосферу.

У Вітні люблю “I have nothing”. У Джексона – “Billie Jean” і “We are The World”, у Земфіри – “Небо Лондона”, “Пробач мені, моє кохання”, “Ромашки”. Дуже люблю Аллу Пугачову. Вона є еталоном артистичного професіоналізму, кожен її трек — це вистава, драма, фарс, трагікомедія, ціла палітра емоцій. Я вважаю, що найголовніше для артиста це тембр. І, звичайно ж, індивідуальність та харизма. Всі ці артисти мають тембр унікальний. Мене дуже розслаблює музика з 90-х – Шер, “Руки Вгору”, “Блискучі”, “Стрілки”, Валерій Меладзе, Рікі Мартін. Всі ми напоказ любимо модні тренди, але не можемо стримати себе, почувши «гарно ти увійшла до мого грішного життя». Це моє дитинство, класні емоції та спогади. 

Музики, якої ніколи не почути у моєму плейлисті, немає. Моя робота пов’язана із музикою. Ніколи не говори ніколи”. Я — режисер, працюю з музичним матеріалом і маю знати всі жанри від попси до металу, від джазу до класики. Але є безліч чудових артистів, які просто мене не чіпляють. Наприклад, я не слухатиму Крістіну Агілеру, при тому, що в неї шикарні музичні твори, і я жодним чином не знецінюю її внесок у музичну культуру. 

Звісно, ​​стежу за творчістю сучасних музикантів. З недавнього часу став ще й креативним продюсером, тому стежу за творчістю всіх музикантів, за музичними тенденціями. В українському шоу-бізнесі стежу за всіма. В силу своєї діяльності український ринок монітору повністю — і музику, і візуальну частину, і стратегію просування. Тож слухаю практично всіх українських артистів.

режисери 

На деяких проектах продюсери мають свої плани на бюджет — ну, хочеться людям покласти собі дорогу італійську плитку в будинок. Тож вони намагаються не зовсім раціонально розподіляти бюджети, а я заважаю їм у цьому (сміється).

У свою професію закохався ще на першому курсі. Інтуїтивно мені спало на думку, що зайве закохуватися в творчість одного режисера — не дуже правильно. Шлях до успіху — не копіювання чийогось стилю, а аналітика творчості багатьох, пошук і створення чогось свого. Так, перші роки після університету я копіював чиїсь прийоми, і це нормально для молодого режисера. Але на сьогоднішній день, виходячи з відгуків та коментарів колег, артистів, я можу впевнено заявити, що маю свій почерк, який дізнається. Але це був довгий шлях.

Натхненники у мене були, то був мікс кінорежисерів, режисерів шоу. Якщо ми говоримо про Україну та про шоу, я був натхненний роботами Алана Бадоєва, Олени Коляденко та Олега Боднарчука. Я аналізував їхню роботу. Відглядав роботи Франка Драгоне для цирку Дю Солей. Аналізував шоу Бейонсі, Брітні Спірс, Кеті Перрі. Я не завжди знаю, хто ставив ті чи інші західні шоу, але переглянув їх усі! Якщо говорити про кіно, це Бернардо Бертолуччі, Джо Райт, Алехандро Гонсалес Іньяріту, Федеріко Фелліні, Денні Бойл.

Телебачення та концертна індустрія 

Незважаючи на свою не саму «бойову» зовнішність, я — наполегливий юнак.

У роботі на телебаченні є чимало обмежень, з якими вам найскладніше складатися. Незважаючи на свою не саму «бойову» зовнішність, я — наполегливий юнак. Перешкоди для мене не новинка. Я не працюю з легкими проектами та не працюю з легкими артистами. Завжди відстоюю свою думку, веду дискусію. Свою кар’єру я розпочинав у івент-індустрії та знаю все про організацію заходів. Коли я вигадую ідею, одразу можу порахувати, скільки вона коштує, як її втілити та з ким зв’язатися, щоб її втілити, як її адаптувати при обмеженому бюджеті та зробити все максимально якісно. На деяких проектах продюсери мають свої плани на бюджет — ну, хочеться людям покласти собі дорогу італійську плитку в будинок. Тож вони намагаються не зовсім раціонально розподіляти бюджети, а я заважаю їм у цьому (сміється).

Ще мені складно йти на компроміс між моїм баченням та цільовою аудиторією. Для мене він досить болісний. Я завжди намагаюся витримати баланс між зрозумілим та креативним. Глядача треба привчати поступово. Якщо видати йому супернеформат, він просто перемкне канал. У тих проектів, з якими я починав працювати, рейтинги або зростали або залишалися в рамках середньої частки каналу, але ніколи не падали нижче, глядач від нас не йшов. Я вмію йти на цей компроміс, але це досить неприємно.

Передбачити майбутнє телебачення та концертної індустрії — складне завдання і невдячна справа. Потрібно бути у творчому тонусі, постійно розвиватися та любити те, чим ти займаєшся. Стежити за тенденціями та розуміти, що сьогодні хвилює глядача. Бути унікальним та індивідуальним. Як Альона Альона чи Джамала — резонує з рештою учасників «Євробачення», співає незрозуміло якою мовою. І цим вона до мурашок довела не лише Україну, а й усю Європу. Але головне – бути собою. Якщо сьогодні актуальна Біллі Айліш, немає сенсу під неї косити, адже ти будеш вторинним. Друга Біллі нікому не потрібна.

У режисурі шоу тренди – швидкоплинна штука. Те, що сьогодні на гребені моди завтра вже нікому не цікаве. Судити концерт треба з погляду режисерської письменності його творця. Може, це прозвучить парадоксально, але одним із легендарних концертів, на яких можна вчитися, є концерт Алли Пугачової «Обране». Його можна розібрати на частинки та вивчати студентів режисерського факультету сценарній майстерності.

Шоу, які мене вразили – шоу Цирка Дю Солей, шоу Брітні Спірс у Лас-Вегасі, деякі шоу Мадонни, Кеті Перрі та Бейонсі, музичні премії – MTV, Billboard, Brit Awards. Шоу топових артистів за останні XNUMX років. Вміння ловити тренд та передбачити, що буде модно завтра – ознака високого професіоналізму.

Фільми 

Кадр із фільму «Паразити»

Дивитися кіно – теж частина моєї професії. Дивлюся я його не як глядач, а як фахівець у цій сфері. Це проблема багатьох режисерів — замість просто насолодиться переглядом, ти починаєш розбирати фільм частинами. Привчив себе дивитися всіх переможців та номінантів на «Оскар» та «Каннський кінофестиваль». Для душі іноді люблю подивитись максимально тупу комедію, в якій розбирати нічого. Тоді виходить відпочити та розслабитися.

Один із важливих елементів у кіно для мене – образне переосмислення, образне рішення. Один із останніх фільмів, який мене вразив, «Паразити». Кожна сцена в цьому фільмі має під собою такий пласт посилів, образів та смислів, що цей фільм потрібно подивитися кілька разів, щоб прочитати всі ідеї, які зашив режисер у це кіно.

Я не маю «ТОП 5» улюблених фільмів. Їх набагато більше! Якісь фільми вражають своєю сценарною історією. Інші – як класика кінематографа. Десь подобається візуальна складова. Наприклад, до улюбленої класики я можу віднести «Вісім із половиною» Федеріко Фелліні. Це чудовий фільм про пошук натхнення одного режисера. Фільм, в якому сюжетна лінія переплітається із сюрреалістичними картинками та спогадами з дитинства головного героя. Цей фільм — мозаїка із, начебто, не пов’язаних між собою епізодів. Коли ти дивишся калейдоскоп різних сцен, що поєднуються головною ідеєю фільму, це і є стиль Фелліні. Його чудові фільми “Солодке життя”, “Амаркорд”, «Дорога» – Це класика кінематографа.

Іноді просто хочеться подивитися фільм, щоб насолодитися гарною візуальною картинкою. У цьому контексті можу назвати чудові фільми Тарсема Сінгха и «Клітка». Чудовий фільм Бертолуччі “Останній імператор”. Марвелівські картини вражають своєю візуальною естетикою. Не фільми – полотна краси.

Дуже люблю фільми-біографії. Не ті, в яких розповідається банальна історія: народився, став успішним, помер, а ті, в яких є дуже гарний сценарний хід для подачі історії життя людини. Я до таких фільмів можу віднести “Життя в рожевому кольорі”фільм про Едіт Піаф, фільм про Стіва Джобса 2006 року, який отримав Оскар за найкращий сценарій Також «Темні часи» про Уїнстона Черчілла. Все збираюся подивитися фільм про дизайнера Олександра Маккуїна, але до свого сорому, досі до нього не дістався.

Я дуже люблю фестивальне кіно, більш комерційне, як на Оскарі, і естетичніше, як на Каннському кінофестивалі. Наприклад, фільм «Любов» Міхаеля Ханеке. Це приголомшливе, глибоке кіно, в якому мінімум дій, мінімум подій та приголомшлива глибина. Дуже люблю фільми Іньяриту, Джо Райта. Перераховувати їх усі дуже довго. Ще один із моїх найулюбленіших режисерів — людина, яка створила фільм «Життя Пі» Енг Лі. “Мільйонер з нетрів” — один із улюблених фільмів Денні Бойла. Дуже подобається лірічна меланхолійність фільмів Вуді Аллена, його тонкий гумор. З коханих – «Північ у Парижі». 

Альмодовар ще подобається, «Все про мою матір» – один з моїх улюблених фільмів. Також згадаю “Піаніста” Романа Поланскі. Гаразд, вистачить, бо про кіно можу говорити нескінченно. Можна присвятити величезне окреме інтерв’ю аналітиці фільмів.

Серіали 

Кадр із серіалу «Роки»

Фанатом серіалів я став десь рік тому. Коли серіали увійшли до мого життя, вони певною мірою відсунули кіно. Почалося це кохання з “Years and Years” («Роки»), серіалу, який мене захопив і не відпускав. І нехай деякі сценарні моменти викликали в мене сумнів, він тримав із першої до останньої серії. Що мені подобається в цьому серіалі, так це приголомшливий зріз англійського суспільства, де кожен член сім’ї є певною актуальною проблемою для Англії сьогоднішньої. І очолює це все бабуся, носій істинних англійських традицій, і по суті вона голова сім’ї.

Серіал «Чорнобиль», звичайно, дивився. На сьогодні це найголовніший серіал загалом у світі. Мені подобається, бо насамперед він не про катастрофу. Якщо глибше подивитися, це серіал про те, що завжди і в будь-якій системі можна залишитися людиною. Катастрофа і сам собою Чорнобиль — лише пропоновані обставини. І насамперед, мені було дуже цікаво спостерігати за професором Легасовим, за його внутрішніми муками, за вибором, який він робив, а не за хронологією гасіння пожежі.

Кадр із серіалу «Чорне дзеркало»

З культових ще люблю «Чорне дзеркало», сильна робота. Дивитись його із захопленням мене змусила вже перша серія першого сезону. Багато чого в ньому почерпнув.

Нещодавно перестав дивитися серіал «Як уникнути покарання за вбивство». Почав його на карантині, переглянув усі шість сезонів. Чудова робота з точки зору монтажу, використання монтажних прийомів, монтажних рим. Корисно буде подивитися всім режисерам. Дуже добрий приклад, щоб показати, як володіти саспенсом, як розставляти акценти, щоб постійно тримати глядача у напрузі. Незважаючи на деякі драматургічні моменти, в яких все вже починало нагадувати Санта Барбару, тебе тримають у постійній напрузі, інтерес постійно підігрівають. Це робиться за допомогою драматургічних та монтажних прийомів. На питання, яке тобі ставлять у першій серії першого сезону — Як уникнути покарання за вбивство? – Ти не знаєш відповіді до самого кінця. І дізнаєшся його лише в останній частині останньої серії, яка нагадує біблійну історію, де Анналіз Кітінг, головна героїня, на обвинувальному процесі вимовляє останнє слово проти себе. 

Наприкінці її рука дуже символічно старіє і ця сцена дуже промовисто і образно показує, що ми йдемо протягом життя рука об руку зі своїми людьми, з різними людьми у різні періоди. Ми мешкаємо відрізки свого життя з багатьма друзями, коханцями, коханими людьми, чоловіками, дружинами, але на свій головний суд ми прийдемо самі. І відповідати за всі свої вчинки ми самі. І уникнути покарання за вбивство, за зраду, за будь-який свій гріх ми можемо лише покаявшись. Ця сцена своїм символізмом пробиває просто до тремтіння.

Також мені сподобався своїми художніми та монтажними прийомами, стилем та естетикою серіал «Чому жінки вбивають». Теж дуже рекомендую подивитися і просто кіноманам, і людям із професії. Непогана робота – “Майже всюди тліють пожежі”. Теж актуальна та символічна історія про вибір людини.

Крім художніх серіалів, дивлюся освітні. Нещодавно перестав дивитися серіал «Абстракція — мистецтво дизайну». Там розповідаються біографії відомих дизайнерів у різних напрямках — архітектурі, взутті, сценографії, автомобільному дизайні. Тому можна сказати, що серіали на сьогоднішній день є невід’ємною частиною мого життя.

Іноді дивлюся “Дикий Ангел” і згадую, як у п’ятому класі від щирого серця переживав за стосунки Іво та Міллі. Це відмінний спосіб розслабитися та поностальгувати (сміється).

особистості

У мене не було кумирів у дитинстві.

У мене не було кумирів у дитинстві. Для мене, мабуть, прикладом завжди була мама, яка добре виховала мене, навчила правильним життєвим принципам. А на екранних кумирів або на кумирів у професії, де зараз працюю, ніколи не дорівнював. У мене хороша сім’я, яка навчила мене правильно розставляти акценти у житті. Мама, бабуся, тато завжди були моїми кумирами. З дитинства мама вчила, що я не маю бути ні на кого схожим, не маю прагнути бути як хтось. Мама сказала, що я – це особистість, я – унікальний, я – не стадо і моє життя – це моє життя. Тільки мені її мешкати. Я завжди знав, чого хочу саме я, і я дуже намагаюся дотримуватися цих принципів, не дивлячись на певні складнощі роботи у шоу-бізнесі. Бувають деякі моменти, коли доводиться надходити не за цими принципами, але намагаюся їх мінімізувати.

Мої класні керівники – Людмила Штін та Людмила Друм. Ірина Клінкова, Олена Назарук – педагоги гуртків, у яких я займався. Вони закохали мене у професію, якою я захотів займатися, пов’язати з нею життя. Це мої університетські педагоги Валерій Павлович Зайцев, керівник мого курсу. Я довго не міг нікуди вступити і вступив на контракт, потім моя сім’я закінчила гроші, щоб оплачувати навчання. І Валерій Павлович досяг від ректора, щоб мене перевели на бюджет. Це Тетяна Олександрівна Таран, яка навчила мене багатьом правильним речам у професії, насамперед етиці. А Валерій Павлович навчив мене правильному режисерському стрижню, вмінню пробивати стіни, навіть якщо вони не пробиваються. Це Олег Боднарчук, якому я завдячую характером свого мислення, він навчив мене правильно працювати зі своїм мозком і розгорнув його на 360 градусів. Денис Сало. Ці люди дали правильну основу на старті мого життя. Як у людському плані, так і у професійному.