Marie Claire питає: гурт Dakh Daughters

Новий тиждень — нові героїні нашої рубрики Marie Claire питає. Цього разу знайомимо вас із фрік-кабаре гуртом Dakh Daughters — унікальним колективом, що поєднує музику, театр і глибоку культурну традицію. Їхнє натхнення народжується з багатої літературної та фольклорної спадщини України. Мисткині віртуозно володіють різними інструментами, співають кількома мовами та несуть голос України далеко за її межі.

Вже 9 вересня гурт вирушає у всеукраїнський тур із новою програмою ANTIDOT. На сцені прозвучать композиції з альбому Pandora’s Box, який зібрав понад 1,5 мільйона прослуховувань на стрімінгових платформах. А поки — пропонуємо ближче познайомитися з учасницями, і поговорити про джерела їхнього натхнення, внутрішню опору та цінності, які формують їхній творчий світ.

Ваша улюблена книжка?

Соломія Мельник: 

Складно назвати одну, тому назву декілька. Це може бути  «Сто років самотності» Маркеса. Час там іде по колу, а кожне слово — як закляття, як шепіт предків, що не дають забути, ким ти є. Ця книжка пахне пилом, магією та жіночим серцем, яке ніколи не зраджує собі.

Це може бути й Франц Кафка. Його «Перевтілення» — це ж буквально наша реальність, тільки в метафорі. Людина втрачає обличчя, стає чимось іншим, але продовжує існувати — абсурдно, трагічно, по-людськи. А ще там так багато тиші між словами, що іноді здається: от-от і почуєш власні думки.

Це може бути й Леся Українка, яку я нещодавно відкрила для себе ще набагато глибше, аніж у шкільні часи — ми ставили з дівчатами (у Франції й французькою!) виставу за пʼєсою «Лісова пісня» Лесі і я, перечитавши, відчула, як кожен рядок дихає свободою, такою дикою, майже забутою правдою жіночої душі. Мавка — це не просто образ, це вічна спроба бути собою, навіть якщо це болить. Це про боротьбу за свою ідентичність! В ній є щось від кожної з нас — тієї, що бореться, мріє й не хоче втратити голос серед буденного шуму.

Люблю Іздрика.. Він як нічне радіо всередині голови. Він пише не про сюжети — він пише про стан: розмитий, пульсуючий, десь між молитвою і психозом. У нього слово завжди на межі: між героєм і психопатом, між вірою і зневірою, між тим, що хочеш сказати, і тим, що ніколи не промовиш уголос.

Його «TAKE» чи «АМ™» — це не книжки, це як записник з нервовими імпульсами, які тобі знайомі. Він один із тих, хто не боїться бути оголеним — не тілом, а текстом. І ця відвага — дуже надихає. Ще виявилося, що він прекрасний актор. Я в захваті від його образу у стрічці «Я і Фелікс» Ірини Цілик за мотивами роману Артема Чеха «Хто ти такий»?

Наталка Галаневич:

У кожному життєвому періоді улюбленою є якась нова книжка. Змінююсь я — змінюється моє розуміння світобудови, відкриваю нові книжки й наступні замінюють собою попередні «улюблені». Наразі — це «Без ґрунту» Віктора Домонтовича. Надзвичайно тонка й інтелектуальна проза із важливими духовними питаннями, які мені резонують. Пишаюся, що в нашій літературі є книжка такого рівня.

Руслана Хазіпова: 

«Малечі про інтимні речі» Юлії Ярмоленко — книжка, яку мій син часто просить почитати на ніч. Під час читання він старанно повторює всі важливі терміни й слова, повʼязані із тілом.  Можливо, стане в пригоді матусям, які шукають потрібні слова для дітей. Я особисто хотіла б мати таку в дитинстві.

Ганна Нікітіна: 

Донна Тартт «Щиголь». Цей твір наштовхнув мене на  глибокі  роздуми стосовно того, як формується наша особистість, як ми обираємо, добро чи зло, і наскільки ці поняття є чорно-білими.

З українських письменників дуже люблю Оксану Забужко — і як письменницю, і те, як вона презентує себе в публічному просторі. З поетів — Грицько Чубай. Його поезія вирізняється своєю художністю й оригінальністю  думки.

Ваш улюблений фільм? 

Соломія Мельник: 

Важко назвати один улюблений фільм — їх просто занадто багато, і кожен по-своєму б’є під саме серце. Тож я краще скажу про режисерів, які мене справді надихають і змушують дивитись кіно зовсім іншими очима. Вони формують мій внутрішній світ і голос — і це для мене важливіше за конкретну стрічку.

Ось список: Мартін Мак-Дона, брати Коени, Вес Андерсон, Тім Бертон, Йоргос Лантімос, Рой Андерссон, Паоло Соррентіно, Аліса Рорвахер, Федеріко Фелліні, Інгмар Бергман, Майк Вайс, Чарді Брукер, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Борис Івченко, Валентин Васянович, Наталка Ворожбит, Марина Степанська, Ірина Цілик.

Наталка Галаневич: 

Так само улюбленими фільмами стають щоразу якісь нові, затьмарюючи попередніх «улюбленців». Зараз це фільм драматурга і кінорежисера Мартіна МакДони «Банші Інішерина». Майстер своєї справи (мабуть, усі фільми МакДони, які я бачила, — мої улюблені) — хвацько і  вправно досліджує  «непояснюване»  у  людській природі, прочиняє нові «кімнатки» душі, полонить мене яскравим неповторним  режисерським  смаком і гумором.  Я в захваті від таланту цього режисера.

Руслана Хазіпова: 

На щастя, маю короткострокову пам’ять, тому поділюсь тим, що надихнуло. «На межі світів» — шведсько-данський фільм Алі Аббасі — екранізація однойменної новели шведського письменника Юна Айвіде Лінквіста. В головній ролі «некрасива» жінка, яка працює на митниці і володіє унікальною здатністю: вона відчуває запах емоцій. Одного дня, на роботі, вона зустрічає подібного собі чоловіка…

А ще я фанат фільму «Стоп-Земля» режисерки Катерини Горностай. Тема підлітків — це моє.

Ганна Нікітіна: 

Найулюбленіших немає, але із останніх проєктів, що мене вразили своєю акторською грою, хочу відзначити два: перші сезони «Оповідь служниці»  та перший сезон «Ейфорії». А за неочікувані повороти сюжетів теж люблю фільми за сценаріями Мартіна Мак-Дони.

Ваша коронна страва? Якщо можете, поділіться рецептом.

Соломія Мельник: 

У мене немає однієї коронної страви — є коронний настрій. І коли він приходить, я можу зварити борщ, який насправді більше схожий на шаманський настій, або, як каже моя мама, на «райський помічний еліксир».

У моїй родині всі жінки готували смачно, і мій чоловік і друзі не дадуть збрехати — я продовжую цю традицію! Я не з тих, хто міряє ложки і читає рецепти. У мене все «на око» і «на серце». Я багато експериментую та імпровізую: від раптом видуманого соусу для мʼясних кульок з індика та кабачка, який складається з домашньої сметани, цибулі порей, фенхелю, шпинату та шафрану (це називається все, що було в холодильнику) до печених овочів. Тут також все, що є під рукою: буряк, морква, гарбуз, кілька яблук для несподіванки — і в піч. А зверху — оливкова олія, мед, розмарин і музика) Бо без музики навіть їжа не звучить. Завжди готую з музикою і склянкою вина (посміхається). Зазвичай це джаз.  Шматок смачно і грамотно підсмаженого стейка зі склянкою червоного сухого — це мій топ!

Наталка Галаневич: 

Люблю готувати млинці, які мене навчила робити мама. Літр молока, три яйця, трохи солі, трохи олії і муки стільки, щоб тісто лилося та не було густим. А потім гарненько розігріти пательню, олією або вершковим маслом помастити — і вперед! Перевертати люблю руками, тримаючи за один край і швиденько перекидаючи.

Нещодавно французькі друзі навчили мене готувати традиційні бретонські ґалети — млинці із гречаної муки. Там все складніше, бо гречана мука не так міцно тримається купи, як пшенична. Але сам процес теж доволі цікавий. Рецепт — у наступному інтервʼю.

Руслана Хазіпова: 

Важко визначити ту єдину і неповторну страву. Весь час експериментую зі смаками та кухнями. Але є улюблена страва, яку обожнює мій син, — кабачкові оладки. Натираю на крупній терці один кабачок або цукіні, додаю одне яйце, сіль за смаком, борошно і рафіновану олію. Обсмажую до ледь помітної скоринки і приправляю сметаною та пармезаном. Смачного!

Ганна Нікітіна: 

Дуже люблю млинці із перетертих овочів: картоплі, кабачків і моркви. Думаю, рецепт всім відомий, єдиний секрет — гарно вичавити сік перед тим, як змішувати з яйцями.

Ваше місце сили (в Україні або за кордоном)?

Соломія Мельник:

Дуже люблю Київ. Я народилася тут і знаю майже кожен куточок. Є певна кількість місць у цьому місті, де я просто відчуваю підзарядку — це мої секретні вулиці та двори, які знаю тільки я… з дитинства…

Люблю дуже воду, море або океан, вони також дають мені сил і відчуття повного польоту.

Ну і звісно ж, без жартів, але Сцена — моє головне місце сили. І неважливо, де вона: у Києві чи у Парижі, в маленькому німецькому місті з запахом пива та дощу. Чи у Португалії посеред місцевих, що танцюють і співають всю ніч. Це той простір, де можна бути гіперреальною і вигаданою водночас, де втома перетворюється на енергію, а тиша — на звук. Там я відчуваю, що моє тіло не закінчується на шкірі.. Це найкрутіша медитація, яку тільки можна уявити!

Наталка Галаневич: 

Моє місце сили і в Україні, й за кордоном — це бути поруч із рідними людьми. Але, звісно, силу дають і природа, і урбаністичні ландшафти. У Києві, наприклад, це вулиця Гоголівська. Є в ній якась магія, що дарує мені натхнення. А в Запорізькій області, де я народилася, це степ із запахами трав настільки настояними, що забиває памороки. Зараз тимчасово окупована моя рідна степова частинка… Вірю, що повернусь до неї у вільну Україну.

Силу беру також із прохолодного моря, місто Гранвіль на Ла Манші, біля якого ми часто буваємо, бо багато працюємо у Франції. Заворожує своїм повітрям і містикою припливів й відпливів. Море — потужна, красива стихія.

Руслана Хазіпова: 

Моє місце сили — в Україні. Сильно люблю Київ, але і не забуваю Кривий Ріг, де я народилась. І, очевидно, сцена, де я прожила більшість свого життя. Хоча з часом усвідомила, що я і є сама собі сила.

Ганна Нікітіна: 

В Україні люблю прогулянку за маршрутом від Золотих воріт до Контрактової площі, це неабияк надихає.

Ваші улюблені речі в гардеробі?

Соломія Мельник: 

Мені не цікава мода з погляду індустрії, але мені цікава мода як мова тіла. Мій гардероб — це мікс старого (є деякі речі, які в мене ще з 11-го класу — і так, вони мені якраз!),  сценічного, знайденого та дуже особистого.

Коли я була маленькою і у шкільні часи, мамині друзі висилали багато речей з Америки та Європи, яких у нас не можна було й уявити, де знайти. Тому ми з сестрою мали неймовірно фірмовий вигляд тоді. А деякі речі я ношу й дотепер.

Був час, коли я відшивала собі одяг у молодих українських дизайнерів, що роблю часом і нині. Відшитий одяг по тобі — це шалена насолода, зараз я взагалі перейшла більше на дуже простий, мінімалістичний, більше навіть спортивний і комфорний стиль в одязі. Тож, певне, що мої улюблені речі — це кросівки, джинси та сорочка.

Але коли часом повернеться настрій, то я можу одягнути відшиту майстринею спідницю з мереживом за стародавнім українським кроєм, грубі чорні буци та ніжну мереживну сорочку з декольте, щоб бути максимально жіночною і водночас стильною — від цього я кайфую!

Дуже люблю ще вдягати народний стрій, який в мене є у повному комплекті, бо в моєї родини насправді ціла колекція українських старожитностей.

Наталка Галаневич: 

Звісно ж, чорні речі — улюблені. Бо вони є вдячним тлом для будь-яких експериментів із прикрасами чи аксесуарами, основою для розташування яскравих плям і створення такої собі «картини» з одягу. Приміром, у мене є чорні штани до коліна широкі, пошиті подругою Вірою, які можна поєднувати з чим завгодно, змінюючи тим самим стиль. Коли у нас під час американського туру з дівчатами вкрали валізи з особистим одягом, я дуже засмутилась, бо там були ці штани. Але Віра зберегла ескізи і пошила мені такі ж точно ще одні. Тож, їх можна сміливо назвати моїми улюбленими.

Руслана Хазіпова: 

Обожнюю все чорне і оверсайз. А ще страшенно люблю українські бренди, які викликають подив і захват за кордоном. Найбільше речей із вітчизняних виробників у моєму гардеробі Who Is It. А ще відкрила для себе портупею, яку використовую на концертах RAGAPOP і сміливо впроваджую в повсякденні луки.

Ганна Нікітіна:

В мене є декілька суконь Katimo, які я дуже люблю, але окрема пристрасть — сумочки. Маю багато різних.

Пісня, яку зараз слухаєте найчастіше?

Соломія Мельник: 

Ааааа, ну як же ж так можна, всього назвати по одному… музики я слухаю дуже багато і весь час, тому складно обрати одну пісню. Можу поділитися останніми прослуханими треками сьогодні зранку:

• Les abeilles Rupa & The April Fishes
• A Caged Bird/Imitations of Life ((feat. Roots Manuva) The Cinematic Orchestra
• Underground Sound Joey Valence & Brae
• Коріння Забавка
• Siwa zezulejko
• Kapela ze Wsi Warszawa i Bassatyki
• Peace Meute

Наталка Галаневич: 

Кілька років тому Антон Слєпаков (музикант, учасник проєкту Warнякання) відкрив мені гурт Morphine, за що я йому дуже вдячна. У цей період мого життя, мабуть, найчастіше слухаю пісні цього колективу.

Руслана Хазіпова: 

Я ніколи не була меломаном і, чесно кажучи, музику не слухаю. Можливо, через те, що створюю її (посміхається). Іноді люди дивуються, як я можу їздити за кермом на далекі відстані в тиші, а я тим часом медитую, бо думки відсутні.

Ганна Нікітіна: 

Edith Piaf. А еталон голосу для мене — Ella Fitzgerald.

За ким стежите в Instagram чи в інших соцмережах? Чому саме за цими сторінками? 

Соломія Мельник: 

Здебільшого це друзі, вони всі цікаві, бо майже всі — митці, тому й контенту насиченого вистачає. Повно новинних сторінок або повʼязаних із музикою чи танцями, та і всяких смішних. Важко назвати щось конкретне — то треба все памʼятати, й лізти туди досліджувати. Можу дві порадити з усілякими старожитностями, бо цікавлюся цим через особисту колекцію. Це «Місяць на небі» та Retro kufer, до прикладу.

Наталка Галаневич: 

Мені цікаво все, що відбувається в літературі й навкололітературному царстві. Тому стежу за сторінкою Богдани Неборак в Instagram, за сторінками письменників Мирослава Лаюка, Олександра Михеда, за літературним критиком Євгенієм Стасіневичем у Facebook та в Youtube (подкаст «Запах слова», який він записує разом зі стендапером Сергієм Чирковим).

Люблю слухати також Віру Агеєву, подкаст філософа Володимира Єрмоленка і літературознавиці Тетяни Огаркової Kultpodcast. Надзвичайно сильним для мене, окремими «кіно», є цикл передач, які створює Іван Семесюк, —  «Інструкція».  Подкаст Лесі Мандзевич  «Ночі  дівочі» — окрема краса і насолода — наша із нею розмова про Лесю Українку і її тексти стали для мене джерелом натхнення не на одне висловлювання!

Руслана Хазіпова:

Переважно я дивлюсь всіляку азійську кухню і ремесло, мене заворожує цей світ. Фітнес-блогерів теж переглядаю, бо ходжу в зал — люблю міксувати воркаути і, накручуючи педалі орбітрека, дивитися український (і не тільки) стендап. Цікаво спостерігати за артистами, які вправно використовують ШІ. А взагалі, дуже мало часу витрачаю на все це.

Ганна Нікітіна:

Із освітньо популярного — @krapka.krapka. Інстаграм Софії Безверхої, де вона розказує різні цікаві випадки із біографій українських письменників і письменниць. Музичний контент: лірник Гордій Старух. Із розважального контенту: Катерина Карім. Вона дає іронічні поради в стосунках і завжди підіймає мені настрій.

Людина, яка є для вас взірцем (наш сучасник або історична постать)?

Соломія Мельник:

Ніколи не доводилося шукати взірців десь далеко, бо мої — завжди були поруч. Мій батько, Тарас Мельник, — ідеолог і директор фестивалю «Червона Рута» — навчив мене, що музика може бути не просто звуком, а голосом часу. Він створив простір, де народилася нова українська музика, де мистецтво стало формою опору і любові. Це не просто культурна праця — це культурна революція, це місія. Я намагаюся продовжувати цю місію. А моя мама, Ольга Мельник, заснувала фольклорний театр «Дай Боже». Ми разом із сестрою Ярославою були першими учасниками цього театру. Завдяки їй, я з дитинства знала, що пісня — це не прикраса, а тіло народу, його пам’ять і ритм. Вона навчила мене слухати глибше, бачити в простому — сакральне. Навчила мене традиціям та обрядам. Вони обоє — не просто мої батьки. Вони люди епохи, які неабияк вплинули на те, що Україна стоїть й дотепер! Вони завжди були чесними, сміливими, непохитними у своїх діях та вчинках. Вони — мій взірець, приклад у всьому, мої герої нашого часу!

Наталка Галаневич: 

Моя близька подруга і хрещена мама моєї старшої доньки — Яна Святкіна. Поєднання надзвичайно гнучкого аналітичного холодного розуму із гарячим серцем — це для мене приклад. Емоційність і розсудливість, людяність і вміння безпристрасно препарувати будь- яку життєву  ситуацію — це про Яну, яка для мене є взірцем. Вдячна долі, що ми зустрілися.

Руслана Хазіпова:

Моя мама і мій покійний тато — то є безмежна любов. Але є одна людина, яка познайомила мене з собою. Це Владислав Троїцький — наш тато, гуру і друг. Його нескінченний заряд живильної енергії та ідей запалює, надихає і водночас знесилює і знецінює, бо він закликає до важкої, щоденної роботи із підсвідомістю та серцем. Ми разом вже понад 20 років, то вже родина.

Ганна Нікітіна: 

Мене заворожує Марко Вовчок, її біографія достойна екранізації.

Що вас зараз надихає та надає сили?

Соломія Мельник: 

Мене надихає дуже багато різного, й усе це живе одночасно. Надихає сцена — коли тиша між мною та глядачем стає живою, коли слово торкається серця, а не тільки вух. Надихають українці, які попри все творять, борються, люблять. Люди, які співають в укриттях, шиють сценічні костюми поруч із бронежилетами, сміються після сліз, ідуть на роботи після обстрілів, разом розбирають завали… Цей народ вміє народжувати сенс навіть у найтемніші дні. І це — велика сила. Я пишаюся кожним і кожною!

Звісно ж, моя Родина — це мій тил, мій сенс і моя перерва на дихання. Чого лиш вартує сміх дитини, який ламає найтвердіші стіни в мені, і навіть коли я виснажена, вона дивиться на мене так, ніби я здатна на все…це все надихає..і ти встаєш і йдеш далі попри все!

Наталка Галаневич: 

Рідні люди, які підтримують, коли страшно і боляче. Рідна Україна, яка протистоїть такому шаленому злу і бореться за свободу, як за найвищу цінність. Мої  доні, коли посміхаються і щиро радіють. Мій чоловік, який вміє знайти слова підтримки завжди. Батьки, які готові допомогти, навіть коли самі не мають сил.

Руслана Хазіпова: 

Практикую не нервувати наперед, дуже допомагає в житті, особливо в туровому режимі, бо ситуації різні бувають. Надихає і надає сил мій син, який весь час посміхається і завжди на запитання: «Як справи?», відповідає «Все добре!». А найголовніше — це любі, кохані українці, які невпинно виборюють право на свободу, в той час, коли світ вже забув, що воно таке.

Ганна Нікітіна:  

Я дуже тривожна людина,  і останнім часом я зрозуміла, як черпати із цього сили. Дуже виручають фізичні і вокальні тренінги. Моя улюблена коуч із вокалу — Cheryl Porter — просто чудо! Щиро раджу всім, хто хоче співати.

Почала вивчати метод Гештальт-терапії. Взагалі, навчання мене надихає. Нещодавно, наприклад, пройшла майстер-клас із драматургії в Парижі, не знаючи французьку мову.

Ваш найважливіший життєвий урок?

Соломія Мельник: 

Найважчий і найважливіший урок — що життя крихке, але не даремне. Ми можемо втратити все — дім, спокій, упевненість — але не здатність любити. Навіть на руїнах ми співаємо. Навіть у страху — тримаємо інших за руку. Я вчуся бути вдячною за кожен новий день. Навіть, якщо він не простий.

Наталка Галаневич: 

Я ще вчуся. Дуже багато важливих уроків відбуваються прямо зараз у моєму житті.

Руслана Хазіпова: 

Важливим для мене є процес, в ньому я вчусь і набираюсь досвіду. І добре розумію, що людину не змінити, якщо вона сама того не прагне. Війна ніби відсепарувала мене від лона матері, таке враження, що ти стрімко дорослішаєш. Стало страшно і цікаво водночас. А, можливо, це ще й криза 40 років.

Ганна Нікітіна: 

Складно виокремити якийсь один життєвий урок, адже кожна зустріч з іншою людиною може стати уроком, варто лиш бути достатньо уважною. З важливих подій, які перевернули мій світогляд, було утворення Dakh Daughters і народження дитини. Особливо той факт, що популярність нашої групи й поява сина співпали у часі. Це було епічне випробування, але тепер я знаю, що можу все.

Фото: Олександр Космач