Про дієслово та про тире: смішні (і сумні) історії редакції про школу

1 вересня… У нас цей день тісно пов’язаний з пишними бантами та колючими гольфами, суворою вчителькою та беззубими однокласниками, важким ранцем та незручною партою. А ще – прощанням із роздольним життям. Та й не лише з цим! Згадуємо найсмішніші, а часом і сумні історії зі шкільного життя. 

Олена, заступник головного редактора Marie Claire 

Незважаючи на те, що я була відмінницею, у мене все було не так добре з почуттям такту, а згодом і з поведінкою. У четвертому класі я в кращих традиціях Герміони Грейджер могла собі дозволити виправляти класного керівника і доводити, що він не має рації. На моє щастя, він цілком нормально це сприймав, оскільки був молодим ентузіастом, який щойно випустився з інституту і дозволяв нам називати його просто на ім’я – Сашко. Від його завзяття начальство нерідко кидало в піт – якось на шкільному конкурсі пісні Сашко підмовив нас виконати гімн кубинських революціонерів іспанською. Ми вигукували незнайомі слова в унісон і шокували кулаками – керівництво школи, напевно, було непритомне. Іншим разом вони зробили Саші зауваження, що його нова зачіска (він зробив завивку та пофарбувався у рудий колір, людина шукала себе) не відповідає статусу викладача. Наступного дня наш класний керівник прийшов на роботу… лисий. Найгарячіша новина дня у школі! 

Взагалі, шкільне життя в моїй пам’яті залишилося низкою якихось безглуздостей. Якось я пошкодила мізинець на нозі, він розпухнув і ледве вліз у взуття, а наступного дня у нас був загальношкільний аврал, коли потрібно було тренувати дії у разі радіаційної атаки. Нас збудували на стадіоні, а потім у протигазах змусили бігти до класу. Природно, що я дошкандибала останньою, ледве стягла з себе протигаз, і тут фізрук як лясне мене по плечу і несподівано закричить: “Ти заражена!” Дуже хотілося стукнути його у відповідь. 

А коли вже у старших класах нас ділили відповідно до спеціалізації, комусь на думку спала “геніальна” ідея. Усіх розумних зібрали в “А” класі, всіх трієчників і неуспішних чомусь визначили в лінгвістичний клас (мені туди заборонили йти, хоча любов’ю до математики та точних наук я явно не горіла). Так от, поки лінгвістичний клас запоєм читав Булгакова і помітно підтягнув успішність завдяки їхній геніальній класній керівниці, якій було не начхати на дітей, наш клас на очах деградував. Один однокласник якось уранці посипав усі парти та підвіконня содою, ніби це білий сніг, другий залазив з ногами на першу парту і, як із трибуни, починав мовити важливі історичні факти, ми з подружкою замість уроків каталися на скейтах, а на літературі з -Під парти замість програми читали щось найнеобразливіше з Маркіза де Сада. Коли клас остаточно нахабнів і перестав у повному складі систематично пропускати уроки, від нас відмовилася класна керівниця, а директор у суботу викликав на розмову. Скінчилося це все випускним, на якому мій однокласник поставив директору під оком фінгал – треба сказати, у справі. Отакі веселі шкільні історії.

Віка, головний редактор сайту Marie Claire 

Моя пристрасть до котів родом із дитинства. Але якось ці милі пухнасті створіння ледь не коштували мені червоних смуг від ременя на тому самому місці, яке найбільше страждає за роки навчання. У ті незапам’ятні часи ми разом із подругою Вірочкою так поспішали до школи, що прийшли раніше за всіх. Порожній хол і тільки охоронець з кущистими бровами, які побачивши двох многих шмакодявок зійшлися в одну лінію і стали ще страшнішими. Ми з Вірочкою подумали, що провести ще півгодини у такій компанії — не найкраще заняття. Тоді у світлу голову моєї подружки прийшла геніальна ідея: «Слухай, Вітко, а в мене Муся ось днями народила кошенят, підемо до мене, глянеш!» Треба зробити невеликий відступ і пояснити, що Вірочка жила в приватному секторі, далеко від школи, але це нас не злякало цілих півгодини до уроку! Впораємося! Ми, минаючи важкий погляд охоронця, вислизнули зі школи і вирушили в гості до Вірочки. 

Вдома у подружки було тепло, світло та пахло здобою. Ми швидко скинули туфлі, закинули в дальній кут рюкзаки і побігли до вальяжної Муси, яка терпляче чекала, поки її діти перестануть штовхатися і тикати холодними носами в черево. Вірка авторитетно заявила, що кіт із чорним вухом належить їй, а мені дозволила вибирати між блондином у темні плями та рудим, який ніби був з іншого посліду. Я обрала обох, і гра почалася. Ми вигадували їм різні кумедні клички, гладили і чухали шию, відбивалися від грізної Мусі, якої було достатньо своїх шалопаїв, а тут ще й ми. Потім ми пішли підкріпитися здобними булками з олією, варенням та чаєм. І так непомітно пролетів день. Наше прекрасне проведення часу могло б продовжуватися ще довше, але в будинок влетіла розпатлана мама Вірочки і нагородила нас парочкою потиличників. Як виявилося, поки ми грали з кошенятами та чаювали, наші батьки з ніг збилися в пошуках своїх чад. Вчителі тільки знизували плечима, мовляв, до школи дівчинки не приходили, а охоронець і знати не знав, що ми це ми, і шукають саме нас! На щастя, мама Вірочки припустила, що її ненаглядне дитя може бути вдома. Загалом, таку злу свою маму я не бачила ні до, ні після цієї історії. Але зараз, через роки, я розумію, що у її очах стояли сльози не від злості, а від радості. 

Оля, редактор Marie Claire

Якщо у старших класах першого вересня і сам навчальний процес були для мене мало не каторгою (а для кого не були, правда?), то в дитинстві школа здавалася казковим місцем. Там цікаво, вчать новому, а спілкування з однолітками – ідеальне проведення часу. 

Коли мій старший брат пішов у перший клас, я знала, що через рік мене чекає та сама доля. Пригадую, мріяла, коли настане цей день і просила маму знайти мені найкращу вчительку. Тоді здавалося, що мама може вирішити всі проблеми і навіть підібрати вчителів на власний розсуд. 

Мій мозок чомусь видалив усі спогади і про першу лінійку, і знайомство з новими однокласниками, і враження від нового життєвого етапу. Але перші кілька років школи, класу так до четвертого, здавались дуже стерпними. Справді, ми тільки й робили, що вчили цифри, літери, малювали та розповідали, ким хочемо стати, коли виростемо. 

Мої мрії були банальними, і коли нам дали завдання намалювати професію, яку хочемо освоїти, я сказала, що буду вчителькою. Але, якщо чесно, то мій вибір можна пояснити тим, що людину в костюмі та з указкою біля дошки намалювати найпростіше. Навіщо ускладнювати собі життя, якщо можна вибрати легкий шлях? Зараз у мене інша філософія і для досягнення цілей я докладаю більше зусиль, але дитяча версія мене, безперечно, була винахідливішою.

Ліза, редактор Marie Claire 

Це був випускний у дев’ятому класі. Переломний момент, коли хтось із однокласників уже піде у доросле життя, а хтось ще залишиться з тобою навчатися два роки. І, як кожній дівчинці, мені хотілося бути в цей день просто карколомною. Сукня, зачіска, макіяж і (з такої нагоди!) Мама дозволила б вперше взути туфлі на підборах. Але тут мої очікування впали.

За місяць до іспитів та випускного я зламала ногу. Розмальований друзями гіпс, щоправда, прикрашав мій зовнішній вигляд, але не так, як хотілося. І тут сталося диво, як мені тоді здавалося. Я випросила лікаря зняти гіпс за день до випускного. І ось стою я така вся у бежевій сукні, з гарною зачіскою та макіяжем, у туфлях на плоскому ходу та з синьою ногою під колір очей. Не знаю, чи стала я «зіркою» вечора, але точно запам’яталася своїм однокласникам! Навіть тоді, у підлітковому віці, мені здавалася ця ситуація смішною, а зараз тим більше.

Іра, менеджер проектів

(якщо що – Іра зправа)

Весь сюжет погано пам’ятаю, але знаю, що своїх однокласників побачила перший раз на 1 вересня, так само як і вчительку. Нас усіх зібрали у класі (батьків та дітей), але на лінійку ми вирушили окремо, її проводили на стадіоні біля школи. Батьки пішли швидше, ми ж із класом дружною шеренгою пішли за вчителем. Пом’ятаю, у мене був великий букет, два бантики та дивна зачіска. Букет мені було фізично важко нести, але я дуже намагалася тримати його рівно. Не пам’ятаю, коли я зрозуміла, що йду не з тим класом, як тут до мене підходить “чужа” вчителька і запитує, з якого я класу. Відповісти їй я не могла і у мене почалася паніка — знаю, що перший, а букву забула… “Чужа вчителька” мені показала, де саме стояти першачки, я попрямувала туди… бо нікого з них не знала. Оскільки я жила близько від школи, нічого розумнішого, ніж просто піти додому, я не вигадала. Прийшла додому зі сльозами на очах, з тим самим великим букетом у руці. Отак вийшло, що свій перший урок я прогуляла.