Питання до експерта: колекціонерка вінтажних прикрас Світлана Харченко

Вінтажні прикраси сьогодні переживають справжнє відродження — від вінтажної біжутерії Chanel і Yves Saint Laurent до рідкісних подіумних виробів 1980–1990-х років. Зірки та інфлюенсери активно повертають вінтаж у моду, а тренд на усвідомлене споживання робить унікальні речі з історією ще більш бажаними.

Тож ми запросили до розмови колекціонерку вінтажних прикрас Світлану Харченко, щоб розкрити таємниці справжніх коштовних знахідок. Вона розповіла, як відчути цінність речі, на які стилі та колекції звертати увагу, де шукати скарби з історією та чому вінтажні прикраси здатні стати не лише акцентом образу, а й мудрою, довгостроковою інвестицією.

Світлано, розкажіть, що вас привело до колекціонування вінтажних прикрас?

Це дуже цікаве запитання, і я чудово пам’ятаю, як усе сталося. Мені було 23, я щойно вийшла заміж. Ще до весілля я посилено вивчала французьку мову у Французькому інституті в Києві. І раптом Інститут пропонує своїм студентам поїздку до Парижа — рівно за тиждень після нашого весілля. А я так мріяла побачити Париж!

Я вмовила свого чоловіка спочатку поїхати саме туди, а вже потім вирушити у весільну подорож. Він погодився — і я досі йому за це вдячна. Він у мене найкращий, завжди підтримує.

І ось ми з мамою вирушили до Парижа. У кварталі Le Marais я цілеспрямовано почала досліджувати вінтажні магазини. Тоді я не могла дозволити собі брендові прикраси чи одяг, тому завжди шукала щось особливе, не таке, як у всіх. Саме тому моєю стихією стали затишні вінтажні крамнички.

В одній із них я натрапила на прикрасу зі штучними перлами — багатоярусну, зі сріблясто-металевими ланцюжками, оздобленими маленькими бантиками. Вона досі зі мною — уже 15 років. Саме ця прикраса стала початком моєї вінтажної колекції. Я її дуже бережу. Її кілька разів хотіли купити, але я нізащо не продам її, бо з нею пов’язані найтепліші спогади.

Так усе й почалося. Я закохалася у вінтажні прикраси — і з цього зародилася моя історія.

Розкажіть про вашу колекцію: які періоди, бренди чи стилі переважають в ній?

У моїй колекції переважають прикраси 1970-х, 1980-х і 1990-х років. Стилі в ній абсолютно різні, як і дизайнери. Серед найціннішого — рідкісні подіумні прикраси Yves Saint Laurent без маркування, які ніколи не повторювалися. Я знайшла їх у пані, що працювала з Івом Сен-Лораном у Нью-Йорку і досі продає частину своєї унікальної колекції: подіумні прототипи, створені виключно для одного показу. Напевно, саме ці прикраси для мене найдорожчі.

У моїй колекції є й прикраси Chanel, які я дуже люблю та дбайливо зберігаю. Зараз, коли мені трапляється щось із лінії Métiers d’Art — особливо з колекцій «Візантія», «Єгипетської» або Paris–New York (останньої в цій серії, створеної під керівництвом Карла Лагерфельда), — я залишаю такі знахідки собі. Інша річ, що знайти ці прикраси майже неможливо. До речі, чи знали ви, що саме вони цього року були представлені в Луврі на виставці Louvre Couture? Тож не дивно, що одного дня їх можна буде побачити у Луврі або в інших музеях світу.

Я взагалі дуже люблю французьких дизайнерів — Christian Lacroix, Ізабель Кановас, Alexis Lahellec. Але в моїй колекції є й чокер іранського дизайнера Iradj Moini, який працював у Oscar de la Renta та створював подіумні прикраси бренду. Є також кілька прикрас Dior, особливо періоду Джона Гальяно, — їх я теж особливо ціную.

Мій найулюбленіший дизайнер, якого я колекціоную та за чокерами якого буквально полюю, — це Крістіан Лакруа. У його роботах розкіш поєднується з творчою сміливістю, а сучасне бачення бароко — з експериментальними техніками та майстерністю традиційних ремесел. Його прикраси впізнають здалеку — як, зрештою, і прикраси Chanel. Це так звані «генетичні коди» модних будинків.

Є прикраса, яку ви вважаєте справжньою перлиною своєї колекції?

Так, я б сказала, що маю дві особливо дорогі для мене прикраси. Перша — культове серце Іва Сен-Лорана, дизайн якого у 1962 році створив Роже Скімама. Згодом ця прикраса зазнавала певних змін, але завжди залишалася символічною: під час показів Ів Сен-Лоран надягав її наприкінці шоу на свою улюблену модель або на найважливіший образ колекції.

Є й цікава деталь: це серце щоразу доставляли на показ у звичайній коробці з-під взуття, і ніхто не знав, кому саме воно дістанеться цього разу. У моїй колекції є версія з маркуванням Yves Saint Laurent Rive Gauche, тобто з лінії prêt-à-porter. Існує й haute couture варіант — він трапляється ще рідше. Для мене це серце — справжній скарб. Я впевнена, що з часом на аукціонах його вартість буде надзвичайно високою, адже знайти таку прикрасу сьогодні майже неможливо. Воно має для мене історичну й естетичну цінність і стало моїм талісманом — так само, як колись було талісманом Іва Сен-Лорана.

Yves Saint Laurent Rive Gauche

Друга прикраса, яку я надзвичайно люблю, — це великі червоні кліпси з кристалами Swarovski. Вони не мають маркування, однак їхній дизайн створила для Іва Сен-Лорана парюр’є Мартін Бутрон. Коли я знайшла ці кліпси, то навіть не здогадувалася про їхню справжню значущість. Придбала їх у Нью-Йорку — у тієї самої пані, яка колись працювала з Ів Сен-Лораном. А згодом зовсім випадково побачила кольє до цих кліпсів у своїй улюбленій книжці. Саме тоді я й зрозуміла, що ці кліпси — насправді безцінні для мене.

А чи є аксесуар, який ви досі шукаєте або мрієте знайти?

Напевно, так. І навіть не один. Є багато прикрас, про які я мрію. Передусім — подіумні чокери Christian Lacroix. Дістати їх майже нереально: здається, колекціонери просто не відпускають ці шедеври зі своїх приватних зібрань.

Цікаво, що Крістіан Лакруа особисто створював ескізи всіх своїх прикрас. Він співпрацював приблизно із сімома парюр’є, які втілювали його ідеї в реальність. Деякі спеціалізувалися на металі та могли «плести» справжнє мереживо з металевих деталей; інші працювали з латунню, створюючи складні конструкції; хтось займався делікатними матеріалами й додавав прикрасам легкості.

Надзвичайно важливу роль у всьому процесі відігравала директорка департаменту аксесуарів Monika Soszynska. Вона тонко відчувала стиль Лакруа й мислила майже так само, як він. Щойно дизайнер робив ескіз, вона вже знала, до якого ремісника звернутися, щоб задум перетворився на витвір мистецтва. Саме тому прикраси Лакруа для мене такі цінні: у них відчувається і його особистий почерк, і душа майстра, що торкнувся кожної деталі.

Також я дуже люблю прикраси Christian Dior. Для дому Dior завжди працювали винятково цікаві парюр’є, завдяки яким прикраси виходили стильними, сміливими та емоційно наповненими.

Окрема моя любов — колекції Chanel Métiers d’Art, які Карл Лагерфельд створював з 2002 року. Вони виходили лише раз на рік, і кожна прикраса вироблялася вручну в майстернях ремісників, що зберігають традиційні техніки. Це не серійне виробництво — кожен виріб є результатом унікального ремесла, піднесеного до рівня мистецтва. Тому такі прикраси яскраві, самобутні, рідкісні, і — що важливо — вони не продавалися у звичайних бутиках.

Особливо цікаво, що прикраси для цих колекцій створювали й досі створюють легендарні ремісники Gossens та Desrues. Chanel співпрацює з ними ще від початку свого існування, а сьогодні Desrues належить модному дому й продовжує зберігати традицію виняткової майстерності, якою я безмежно захоплююся.

Ці прикраси, звісно, дуже дорогі. Люди, які розуміють їхню цінність, ніколи не продають їх дешево. Наприклад, зараз я дуже хочу кліпси з колекції Métiers d’Art Paris–Byzance, але їхня вартість — близько 3000 євро. Це сума, за яку я ще можу собі їх дозволити, але, безумовно, це немало. Тому я все ще вагатимусь — і щиро сподіваюся, що коли нарешті зважуся, ці кліпси все ще чекатимуть саме на мене.

Де ви зазвичай знаходите свої скарби — на блошиних ринках, аукціонах, чи, можливо, у найнеочікуваніших місцях?

Цікаве запитання. Знаєте, я знаходжу прикраси буквально всюди. Іноді ніколи не знаєш, де натрапиш на ту саму перлину, яка змусить серце битися швидше.

У вінтажному світі надзвичайно багато залежить від знайомств. Якщо між тобою та колекціонером або людьми, які давно працюють із вінтажними прикрасами, виникає певна довіра, ти можеш побачити речі, яких не бачив ніхто до тебе. Такі моменти — справжня магія.

У мене, наприклад, були ситуації, коли мені пропонували придбати прикраси, що колись належали самій Віктуар де Кастеллан — легендарній дизайнерці, яка очолювала департамент біжутерії Chanel з середини 1980-х до середини 1990-х років, у період керівництва Карла Лагерфельда. Для мене це була велика честь і важливий етап у моєму колекціонуванні.

Особливо люблю купувати прикраси у колекціонерів. Є одна величезна колекція надзвичайно рідкісних виробів у Бельгії, яка належить власникам старовинного вінтажного магазину. Я не називатиму його назву, але частину їхніх скарбів можна побачити в книжках про вінтаж.

Я довго мріяла побачити цю колекцію наживо й планувала зустріч із власниками. Сподівалася, що вдасться зробити це до кінця року. Але коли готувала відповіді для цього інтерв’ю й одночасно намагалася узгодити зустріч, з’ясувалося, що кілька років тому вони продали всю свою колекцію на аукціоні в Парижі. На жаль, у повному обсязі побачити її вже неможливо. Проте кілька прикрас вони все ж залишили собі. У цій колекції були абсолютно унікальні подіумні вироби 1930-х, 1950-х, 1960-х, 1970-х і 1980-х років, створені для великих модних будинків легендарними парюр’є того часу.

Також я люблю купувати прикраси на аукціонах. Це завжди цікаво, інколи — по-справжньому азартно. Але найбільше — особисто — коли можу побачити прикрасу на власні очі, доторкнутися до неї, відчути її енергію й зрозуміти, що саме ця річ варта того, щоб поповнити мою колекцію або знайти свого нового власника серед моїх клієнтів.

Тому, якщо обирати між онлайн-покупкою та подорожжю, я завжди оберу подорож. Бо саме там, у незнайомих містах, я найчастіше знаходжу свої справжні скарби. І чесно скажу: у якій би країні я не була, я завжди залишаю собі хоча б день-два, щоб присвятити їх пошуку прикрас.

Як розпізнати справжній вінтаж? На що варто звернути увагу, щоб не переплутати цінну річ із масовою біжутерією?

По-перше, прикрасу потрібно побачити. І під «побачити» я маю на увазі — саме наживо, своїми очима.

Варто пам’ятати, що парюр’є, які працювали у 1950–1980-х роках, були справжніми майстрами. Їхній рівень настільки високий, що інколи важко зрозуміти: перед вами fine jewellery чи costume jewellery — різниця часом майже невловима.

Тож перше, на що варто звертати увагу, — деталі: відтінок металу, якість елементів, точність виконання. Недарма вінтажні прикраси зберігаються у колекціях десятиліттями: рівень майстерності був таким високим, а матеріали такими добротними, що з часом вони не втрачають ані блиску, ані форми, ані характерної краси.

До того ж такі бренди, як Dior чи Chanel, створювали прикраси і для масового продажу, і для ліній haute couture — повністю ручної роботи. Різниця між цими категоріями колосальна. Ручна робота завжди має невеликі неточності — саме вони і є «почерком» майстра, тим живим дотиком, що надає речі душу. Натомість мануфактурне виробництво забезпечує ідеальну симетрію і технічну бездоганність, але часто — менше «життя» у виробі.

Тому важливо вміти оцінювати роботу парюр’є, якість матеріалів і хоча б мінімально орієнтуватися в періодах та стилях. Часто саме фактура чи відчуття металу підказують, чи це справжня вінтажна річ, чи сучасна репліка.

І, звичайно, величезну роль відіграє надивленість. Неможливо по-справжньому розуміти вінтажні прикраси, якщо ти не бачиш їх регулярно, не тримаєш у руках, не відчуваєш вагу, температуру металу, холод скляних перлів. Цього не здобути лише онлайн-переглядами чи аукціонами — потрібно їздити, знайомитися з колекціонерами, спілкуватися, торкатися, дивитися.

Та скажу чесно: незалежно від досвіду, світ вінтажної біжутерії настільки великий, що завжди є шанс чогось не знати — і, на жаль, інколи — помилитися. Але кожна помилка — це нова інформація й досвід. Коли я сумніваюся, звертаюся до колег: питаю, чи вони бачили подібну прикрасу, чи не мають застережень щодо її походження. Також я дружу з леді, яка входить до Національної палати експертів Франції, що спеціалізується на творах мистецтва та колекційних об’єктах. Якщо питання серйозне, можу звернутися до неї за порадою.

Чи траплялися вам історії, коли на перший погляд звичайна прикраса виявлялася унікальною?

Так, звісно, таке зі мною трапляється доволі часто. Іноді навіть не я першою відкриваю унікальність тієї чи іншої прикраси. У мене є подруга-колекціонерка з Києва — у неї неймовірно велика колекція вінтажних прикрас. Я інколи жартую, що вона може перевершити навіть легендарну колекцію Барбари Берже, яка вважалася найбільшою у світі. І, чесно кажучи, я справді в це вірю: колекція моєї подруги може стати ще масштабнішою.

Іноді саме вона допомагає мені і відкриває нові факти. Наприклад, каже: «Пам’ятаєш те кольє, яке ти мені показувала? Я знайшла його в книзі! Це ж унікальна річ». А нещодавно вона надіслала мені фото з подіуму Ungaro, де модель була в чокері, ідентичному до браслета, який я знайшла їй у Мілані три роки тому. Я знала, що це Ungaro, але прикраса була без маркування. І от через роки підтвердження знайшлося — ще й подіумне.

До речі, вона завжди мене підтримує і жартома каже, що в мене є «нюх» на рідкісні подіумні вінтажні прикраси. Мабуть, так і є — я й сама це за собою помічаю.

Повертаючись до питання, про яку саме прикрасу йдеться: це були кліпси з кристалами Swarovski від YSL. Я згадувала їх вище. Вони були без підпису, і я тоді навіть не здогадувалася про їхню справжню цінність. Але я придбала їх у жінки, яка свого часу співпрацювала з Івом Сен-Лораном у Нью-Йорку, тож інтуїтивно розуміла, що річ особлива.

Минуло трохи часу, і моя подруга Оля написала мені: «Свєта, дивись! Пам’ятаєш ті кліпси? Подивись — ось кольє з цієї ж серії. Воно на першій сторінці книги, присвяченої прикрасам haute couture». Так я дізналася, що ці кліпси — подіумні, створені парюр’є Мартін Бутрон для Іва Сен-Лорана.

Martine Boutron for YSL

Звісно, я дуже їх бережу. Вони без маркування, і якби побачити їх десь на блошинному ринку, то вони виглядали б просто як ефектні масивні кліпси 1980-х — яскраві, великі, характерні для того часу. Але без підпису майже неможливо зрозуміти, хто автор. Це той випадок, коли знання дають саме книжки й архіви. І так раптом виявляється, що перед тобою — справжній самородок. Тепер він живе у моїй колекції.

Як, на вашу думку, вінтаж вписується у сучасний модний контекст?

Мені здається, що сьогодні саме вінтаж і є сучасним модним контекстом. Йому не потрібно в нього вписуватися — він уже всередині нього. Вінтажні прикраси природно доповнюють будь-який образ, додаючи глибини, характеру та індивідуальності.

Вінтаж — це про унікальність, про внутрішній стиль людини. Тоді як модний контекст — завжди про щось швидкоплинне, таке, що постійно змінюється. Ми можемо поєднувати актуальні речі, носити те, що носять усі, але варто додати одну вінтажну деталь — і образ стає вашим: особистим, неповторним, таким, що має історію.

Я переконана: будь-який контекст можна зробити своїм, якщо вплести в нього те, що резонує саме з вами. Для мене це і є сила вінтажу. Я взагалі вірю, що вінтажні прикраси самі обирають свою власницю. Звучить трохи магічно, але я справді відчуваю, що це так.

Ще у 1984 році, у вересневому випуску журналу Bijorhca, писали:

«Тепер ми впізнаємо «модну жінку» за трьома речами. І що дивно — це зовсім не її одяг!»

Цими трьома речами були зачіска, взуття та прикраси — саме костюмна біжутерія. Тоді прикраса була потужним стилістичним інструментом: вона формувала моду, посилювала образ і підкреслювала індивідуальність. І мені здається, сьогодні ми повертаємось до цього розуміння.

Які епохи або десятиліття сьогодні відчутно повертаються у тренди?

На мій погляд, саме 1980-ті сьогодні звучать найгучніше: великі форми, щедре золото, ланцюги, виразні акценти. Достатньо подивитися на останню колекцію Yves Saint Laurent, створену Ентоні Ваккарелло, — у ній дуже тонко зчитується цей дух: у графічних силуетах, у масивних прикрасах, у самому відчутті сили жінки.

Або подивіться на останню колекцію Демни Гвасалії для Gucci — там теж акцентні, великі форми, виразні золоті пояси.

Чи можна сказати, що носіння вінтажних прикрас — це вже не лише про стиль, а й про спосіб самовираження?

Тут я хочу відповісти словами Коко Шанель. Вона казала, що вишукана жінка має носити свої коштовності вдома, а біжутерію — на публіці. Шанель вважала індивідуальність найважливішою рисою жінки. Вона казала, що прикраса не повинна демонструвати багатство людини, вона має підкреслювати її особистість. Тому цілковито так, прикраса це спосіб самовираження.

Chanel vintage

Сьогодні багато хто розглядає вінтаж як інвестицію. Які бренди, стилі або періоди зараз особливо цінуються? І якщо колекціонувати з інвестиційною метою — за якими критеріями варто формувати добірку?

На мою думку, найцікавіші періоди — це ті часи, коли до прикрас буквально торкалася рука парюр’є, тобто до індустріалізації костюмної біжутерії. Наприклад, лише на початку 1950-х років журнали почали згадувати імена парюр’є поруч із іменами кутюр’є. До цього вони працювали в тіні дизайнерів, а іноді траплялося, що одна й та сама прикраса з’являлася на різних образах різних кутюр’є.

І тільки в 1950-ті Роджер Скімама отримав справжнє визнання за свої роботи. Він співпрацював із великою кількістю кутюр’є, і багато хто звертався до нього саме за дизайном прикрас, але про його геній та ім’я окремо заговорили лише згодом.

Так само імена Coppola e Toppo та Lina Baretti з’явилися поруч із ім’ям Скіапареллі, а Francis Winter — поруч із Крістіаном Діором у вересні 1951 року. Roger Jean-Pierre започаткував справжній «хрестовий похід», щоб показати світу роль майстрів біжутерії при кутюр’є. Він сам був головним автором прикрас для Dior, створював вироби для колекції New Look, для подіуму та бутиків.

Раніше парюр’є не економили на створенні прикрас: вони просто фонтанували ідеями, не шкодуючи ні сил, ні ресурсів. Вони жили своїми задумами та творами.

Christian Lacroix vintage

Я б колекціонувала й збирала всі прикраси саме до приходу великих фінансових корпорацій на чолі кутюрних будинків. Адже поширення маркетингу у моді призвело до розмивання і креативності, і розкоші. В одній книзі колишня директорка з аксесуарів Jean Louis Scherrer, Стелла Вайова Джонс, згадує, як вирішила звільнитися в той день, коли їй наказали працювати творчо… із калькулятором у руці. Вона пригадує, як під час робочих сесій змушена була видаляти елементи з прикрас, щоб вони «вписалися» у запланований бюджет. Саме тоді, на її думку, період справжніх художніх пошуків завершився — це були 1980-ті.

Чи знали ви, що з 1990 року Chanel випускали по чотири колекції прикрас на рік, включаючи по 500 моделей у трьох або чотирьох кольорах? Таким чином близько двох тисяч артикулів біжутерії відтиражовувалися до 7000 екземплярів і розподілялися по 52 бутиках бренду.

В умовах такої індустріалізації традиційні парюр’є вже не могли працювати, як раніше. Наприклад, прикраси, випущені за ліцензією Dior, надихалися кутюрними виробами, але в кольє могла бути лише одна низка перлів замість чотирьох. Різниця в ціні була колосальною: брошка лінії Diffusion у Chanel 1990 року коштувала 800 франків, тоді як брошка Haute Couture, яку продавали виключно на Rue Cambon, могла сягати 50 000 франків.

Тому, саме вироби створені до приходу великих фінансових корпорацій на чолі кутюрних будинків завжди зростатимуть у ціні. Це прикраси, створені не фабрикою й не мануфактурою, а рукою майстра, який не тримав у руці калькулятор, не економив на елементах, не боявся експериментувати й творити.

Скільки реально можна заробити на колекціонуванні вінтажних прикрас? Від чого найчастіше залежить ціна? І чи можна взагалі встановити «справедливу» ціну на вінтаж?

Ви знаєте, я вважаю, що ціну на вінтажну прикрасу формує попит. Якщо це справді рідкісна вінтажна річ, найкраще продавати її на аукціоні — там, де її побачать справжні колекціонери, де за неї боротимуться не один і не два учасники, і зрештою отримає її той, хто готовий заплатити найбільше.

Якщо ж мова йде про більш масову продукцію вінтажних прикрас, не haute couture — тобто не унікальні подіумні вироби, яких залишилися одиниці, — ціну встановлює ринок. Я завжди орієнтуюся на середню ринкову вартість конкретної прикраси, аналізую, за скільки вона продається на міжнародних платформах або у колекціонерів, і від цього вже відштовхуюся, враховуючи, за яку суму придбала її сама.

Чи можна заробити на колекціонуванні вінтажних прикрас? Звісно, так. І я — тому приклад. Для мене це бізнес: я купую прикраси й продаю їх, але роблю це з однією умовою — я купую тільки те, що мені подобається. У мене вроджений смак до прикрас, і навіть моя подруга-стиліст сказала мені колись: «Свєта, якби ти звернулася до мене за порадою щодо стилю, я б нічого не змінила — усе у тебе настільки унікальне та твоє, що додати нічого». Цей смак поширюється і на прикраси: я не купую те, що мені не подобається, не бачу на собі, а отже, не зможу уявити на своїх клієнтах і не зможу продати з внутрішнім захопленням.

Givenchy Catwalk 1991/1992

Скільки реально можна заробити? Це залежить від того, як працювати. Якщо присвячувати роботі весь час, постійно літати, іноді прокидатися ночами, щоб виграти аукціон на іншому кінці світу, підтримувати зв’язки з іншими продавцями прикрас, які допомагають у пошуку самородків, постійно аналізувати ринок і ціни, шукати прикраси за прийнятною вартістю — тоді можна заробляти досить, щоб ще більше цінувати і любити свою роботу.

Ще важливо сказати, що бізнес не заважає колекціонувати, а навпаки — допомагає. У мене все почалося саме з колекціонування і переросло в бізнес; у когось буває навпаки — бізнес поступово перетворюється на колекціонування.

Мені подобається питання про «справедливу ціну» на вінтаж. Якщо говоримо про більш масове виробництво, яке виготовляли мануфактури, ціни формуються від ринкових цін на міжнародних платформах. Незалежно від того, за яку суму ви придбали прикрасу, завжди можна проаналізувати ринок і визначити більш-менш справедливу ціну.

Зовсім інша історія з прикрасами haute couture. Тут питання «справедливої» ціни майже не стоїть. Для колекціонера вона буде справедливою, а для людини, далекої від світу вінтажу, може здаватися захмарною. Якщо прикраса унікальна, її вартість можна орієнтовно визначити, відштовхуючись від ціни подібного виробу на аукціоні. Головне пам’ятати: попит формує ціну. Якщо прикраса — одна така у своєму роді, не поспішайте її продавати. Почекайте — і це очікування не підведе. Ціни на рідкісний вінтаж лише зростають.

У мене є власна колекція вінтажних прикрас, і я не продаю її — незалежно від того, які суми пропонують. Є прикраси, за якими буквально стоїть черга людей. І я розумію: якщо колись вирішу продати хоч одну, це точно буде на аукціоні. Бо продати одній людині, коли є інші, готові заплатити більше, було б нечесно.

І ще хочу додати: справжній колекціонер не купує прикраси заради заробітку. Він купує, бо не може інакше, бо хоче володіти цими речами, берегти їх, досліджувати. Продати колекцію — це, скоріше, справа майбутніх років, коли готовий розпрощатися з частиною себе. З моєю колекцією так само: я не хочу її продавати, я хочу демонструвати, показувати іншим, насолоджуватися ефектом палаючих очей, коли люди бачать мою колекцію.

Нещодавно ви отримали диплом Міжнародного гемологічного інституту з оцінки перлів. Що вас спонукало глибше зануритися в цю тему?

О, дякую за це запитання. Для мене воно дуже особисте. Я завжди прагну глибоко розбиратися в тому, що люблю. Якщо мені щось цікаво, я не можу залишатися на поверхні. І, мабуть, жоден матеріал не викликав у мене такого захоплення, як перли.

Я завжди любила перли — і штучні, і легендарні скляні перли Gripoix, які для Chanel виготовляли вручну. Але одного дня я вирішила: хочу вивчити справжні, природні та культивовані перли — зрозуміти, як вони народжуються, як оцінюються, які бувають види. Мені здається, серед усіх дорогоцінних скарбів, які дарує нам природа, саме перли — найживіші. Те, як вони з’являються, скільки потребують часу, терпіння, людської майстерності — це справжнє диво.

З перлами пов’язано безліч легенд. І, напевно, моя улюблена — історія Клеопатри та Марка Антонія, яку я вперше прочитала ще під час навчання. Вона вразила мене настільки, що я запам’ятала її назавжди. Дозвольте розповісти.

Клеопатра була жінкою не лише надзвичайно розумною, а й майстринею демонструвати владу через символи розкоші. Вона чудово знала силу враження і вміла перетворювати його на політичну зброю.

Одного разу, бажаючи здивувати римського полководця Марка Антонія, вона запросила його на бенкет у своєму палаці в Александрії і сказала, що це буде «найдорожча вечеря в історії людства».

Коли Антоній прибув, він побачив розкішні страви, але нічого, що могло б виправдати таку гучну заяву. І тоді, з легкою іронією, він запитав:
«І це — та найдорожча вечеря? Я не бачу нічого особливого».

Клеопатра лише посміхнулася. На ній були величезні сережки, у кожній — перлина неймовірної величини. Це були найбільші перлини свого часу, вартістю понад десять мільйонів сестерціїв — приблизно ціна цілої провінції.

Вона зняла одну сережку, розчинила перлину у келиху з винним оцтом — а це справді можливо, бо оцтова кислота розчиняє кальцій карбонат перлів — і, коли перлина розчинилася, підняла келих і випила його. Так ця вечеря й стала найдорожчою.

Під час навчання в IGI я вивчала всі типи та види перлів. Один вид, який мене особливо вразив, — це перлини Конк. Це надзвичайно рідкісні природні перлини рожевого кольору, що утворюються не в мушлях, а в морських равликах. Їх майже неможливо знайти, а ціна за одну може сягати десятків тисяч євро. Під час навчання у групі була ювелірка з Канади, яка розповіла, що продала одну перлину Конк за 60 тисяч євро — всього одну!

Саме через такі історії, через бажання доторкнутися до глибини природи і зрозуміти, як у звичайній мушлі народжується диво, я й вирішила отримати цей диплом.

Я також думала про те, що це може стати першим кроком до подальших можливостей: отримавши чотири дипломи (які об’єднуються в один — Graduated Gemologist) IGI або GIA, можна влаштуватися працювати в аукціонний дім на кшталт Sotheby’s. Ці будинки приймають гемологічні дипломи лише цих двох інститутів.

Оцінювання перлів має багато тонкощів. Як зрозуміти, що вони справжні й якісні?

Це дуже змістовне запитання. Почну з того, що перли бувають двох видів — натуральні та культивовані.

Натуральні, або дикі, перли — це ті, що виростають без будь-якого втручання людини, і перлина повністю складається з перламутру. Сьогодні такі перлини надзвичайно рідкісні: по-перше, більшість природних місць вилову устриць вже вичерпані, а по-друге, лише одна з 10 000 диких устриць дає перлину. Більшість перлів, які продаються сьогодні, — це саме культивовані.

Культивована перлина відрізняється від натуральної тим, що потребує втручання людини. Усередину молюска підсаджують ядро — нуклеус, і якщо устриця його приймає, вона починає виділяти перламутр і нашаровувати його на це ядро. При цьому ядро завжди складається з мушлі іншого молюска — пластикове не використовують, адже устриця — живий організм, і штучне ядро вона або відторгне, або загине. Потім молюск «вирощує» перлину в морі протягом 2–3 років під пильним наглядом людини. Це довгий і складний процес.

Yves Saint Laurent vintage

Якщо ви думаєте, що культивовані перли — це дешеве задоволення, запевняю вас: це зовсім не так. Далі я розповідатиму про перли, вирощені в солоній морській воді — вони найдорожчі й найцінніші. Неозброєним оком такі перлини практично не відрізнити від натуральних: щоб точно визначити, що це культивовані перли, доведеться використовувати рентген.

Наприклад, перлове кольє з трьома нитками перлів Akoia бренду Mikimoto — засновник Kokichi Mikimoto першим навчився культивувати перли ще у 1893 році — може коштувати близько 30 000 доларів. Це значно дорожче за багато діамантів. А кольє з бароковими перлами того самого бренду може сягати 65 000 доларів.

Також дуже відомий австралійський бренд Paspaley вирощує свої перли (зазвичай 11–12 мм у діаметрі) у великих устрицях Pinctada maxima біля узбережжя Австралії. Однорядне кольє їхніх перлів коштує від приблизно 7000 євро, дворядне — до 40 000 євро, а трирядне кольє преміальних перлин South Sea золотавого відтінку — від 100 000 євро. І ще раз підкреслюю: це вартість культивованих перлів, дикі сьогодні майже неможливо знайти.

Якщо ж коротко казати про те, що визначає вартість перлини, то це походження, розмір (наприклад, перлини Akoia зазвичай невеликі — близько 7,5 мм, але дорогі завдяки своєму сяйву, англійською — luster, тобто блиск), колір і рівномірність поверхні.

Що для вас в колекціонуванні головне — пошук, естетика, історія чи колекційна цінність?

Для мене колекціонування — це завжди історія і почуття. Звісно, естетика важлива, і цінність прикраси має значення. Але найголовніше — це момент, коли ти знаходиш річ, від якої буквально перехоплює подих. Коли серце підказує: ось вона, саме ця прикраса має бути зі мною.

Я дуже люблю процес пошуку. Це схоже на полювання, але водночас — на подорож у часі. Можеш нічого не знайти день, тиждень, місяць, а потім раптом натрапити на прикрасу, яка відкриє цілу епоху — її стиль, характер, навіть емоції людей, які жили тоді. Мені здається, саме в цьому і є магія вінтажу — у відчутті зв’язку між минулим і теперішнім.

Колекційна цінність, безумовно, важлива, але для мене вона завжди йде після емоційної. Бо навіть найрідкісніша прикраса не має сенсу, якщо вона не викликає відгуку. Я колекціоную не просто речі — я збираю історії, емоції, відчуття, які передаються через ці маленькі витвори мистецтва.

Де ви черпаєте натхнення?

Натхнення для мене — всюди: у дрібницях, деталях, людях, у тиші. Мене надихає краса минулого, те, як її можна відчути через старовинні речі — прикраси, тканини, аромати, фотографії. Я можу довго розглядати старе фото 1950-х років і уявляти, ким була ця жінка, що вона відчувала, які прикраси носила, кого кохала.

Мене надихають подорожі — особливо Париж, Брюссель, Антверпен, Мілан. Там, у маленьких крамничках і на блошиних ринках, я можу знайти не просто прикрасу, а цілу історію. Іноді я купую речі, які потім довго не продаю — бо вони ніби зберігають свою енергію, і я ще не готова з нею розлучитися.

Велику роль у моєму натхненні відіграють жінки. Я люблю спостерігати, як жінка розкривається через деталь — наприклад, через одну правильно вибрану прикрасу.

А ще мене надихає сам процес пошуку. Це схоже на розмову з часом: ти відкриваєш скарб, який хтось колись створив із любов’ю, і тепер ця любов переходить до тебе.

І наостанок: яку пораду ви дали б тим, хто лише відкриває для себе світ вінтажних прикрас?

Продовжуйте відкривати цей світ! Він не має меж, настільки великий і захопливий, що вам ніколи не буде нудно. Не бійтеся помилятися — визнавайте свої помилки. Помилка — це досвід і трамплін до успіху. Оточуйте себе людьми, які щиро поділяють ваше захоплення. Вчіть мови — вони допоможуть легше подорожувати і знаходити нові знайомства серед колекціонерів. І завжди прислухайтеся до інтуїції: справжній скарб іноді можна знайти в найнесподіванішому місці.

Ще одна порада — не поспішайте. Вінтаж — це не про швидкість і не про «купити побільше». Це про спостереження, відчуття, про те, щоб навчитися бачити красу в деталях.

Не бійтеся починати з малого. І не розглядайте вінтаж лише як інвестицію. Вінтаж — це передусім любов, історія, емоції. Кожна вінтажна прикраса — це маленький уламок часу, який продовжує жити, коли потрапляє до ваших рук.

Фото: особистий архів героїні