Стосунки на відстані: як не втратити близькість і чи можливо це — розмова з психологинею

Через війну багато пар проживають стосунки на відстані. Жінки з дітьми чекають на закінчення бойових дій за кордоном, чоловіки — залишаються вдома або йдуть на фронт. У цих умовах кохання стало справжнім випробуванням — на довіру, терпіння та здатність залишатися близькими, навіть коли між вами сотні чи тисячі кілометрів.

Психологиня Світлана Ройз знає про це не лише з професійного досвіду, а й з особистого. В інтерв’ю вона пояснює, як працює наша психіка у розлуці, що допомагає зберігати довіру та які виклики чекають на пари, що живуть на вимушеній дистанції.

Пані Світлано поясніть, будь ласка, що з погляду нашої психіки, відрізняє стосунки на відстані від «звичайних»? 

Стосунки на відстані — це стосунки й нашої родини. Чоловік зараз у війську і я одночасно виконую кілька ролей — дружини, що намагається зберігати близькість і стикається зі своїми викликами та обмеженнями, і психологині, яка усвідомлює, які процеси відбуваються і що може впливати на подальші стосунки.

З власного досвіду знаю, що на стосунки впливає і те, як ми «увійшли» в розлуку. Чи сприймаємо ми себе жертвами обставин, чи був це наш усвідомлений вибір (якщо ми обрали поїхати в інше місце), чи ми підтримали вибір чоловіка (якщо він добровільно пішов у військо)? Які взагалі були стосунки до розлуки? Чи прийнято в партнерстві висловлювати свої потреби та стан? 

Часто все може упиратися в ресурс — чи є у нас взагалі сили бути в контакті, як ми переносимо усамітнення чи розлуку, наскільки ми самодостатні, як ми можемо витримати невизначеність та відсутність тілесного контакту? Який у нас базовий тип прив’язаності — чи віримо ми взагалі, що нас можуть любити й залишатись з нами, коли ступінь свободи збільшується? Чи збільшується при цьому ступінь довіри?

Стосунки на відстані змушують витримувати амбівалентність — фізично я сама, але і в стосунках. Для себе, як тільки но чоловік поїхав у військо, я визначила — стосунки — це вибір. Я усвідомлено обираю зробити все, щоб в них бути.

Фізичний контакт

Говорячи про те, відрізняє стосунки на відстані від «звичайних», в першу чергу варто сказати про фізичний контакт. Витримати відсутність сексу, можливості обійнятися, триматися за руку, відчути фізичну присутність людини в кімнаті чи в ліжку — це справжній сенсорний виклик.

Якщо в партнерстві є діти, важливо бути дуже уважними, щоб дитина не стала «психологічним партнером». Коли мамі страшно чи дискомфортно спати самій, вона іноді запрошує в ліжко дитину. Або ж компенсує недостатність обіймів тим, що частіше обіймає дитину. А для дитини обіймів та доторків може бути забагато.

Це важлива тема, про яку ми часто говоримо з посестрами, коли обираємо, що може замінити повноцінний тілесний контакт з партнером. Чесна відповідь — нічого. А компенсувати частково може масаж, зайняття спортом, плавання.

Ритуали

У нас у всіх в житті з партнером/кою є певні ритуали та ролі. Я, наприклад, довгий час накривала на стіл, ставлячи тарілку для чоловіка. (Якщо є можливість, ритуали варто підтримувати. Наприклад, домовитись, що по можливості робити одночасно якісь спільні дії).  Чи у партнера чи партнерки могли бути обов’язки, які тепер приходиться виконувати нам. Це одночасно навантаження і можливість розширити свої вміння та навички.

Якщо зв’язок з партнером/кою не регулярний, нам може бути складно витримати перепади між зближеннями та віддаленістю. Ми можемо вкладати забагато очікувань в рідкісні «зустрічі», і після контакту можемо відчувати розчарування, чи спустошення.

Залежність від технологій

Ми маємо дбати про те, щоб був стійкий інтернет і залежимо від технологій. А якщо чоловік/дружина у війську, маємо прийняти те, що це може бути взагалі ускладнено.

Новий окремий досвід

Кожен з нас отримає новий досвід, і наші досвіди стають різними. І пріоритети змінюються. І ми самі поступово змінюємося. Для того, щоб витримати цю «різницю потенціалів» нам потрібно синхронізовуватись, розповідати один одному про те, чим ми зараз живемо. Прийняти те, що наш партнер/партнерка і ми самі будемо іншими.

В стосунках на відстані ми можемо забувати про те, що нас дратувало, коли кохані були поруч. Тригери, які викликали наше незадоволення, можуть зникати. І ми можемо ідеалізувати наших партнерів. Важливо це тримати в фокусі, бо ми зустрінемося через час з реальною людиною, яка насправді свої звички могла й не змінити.

Водночас ми можемо відчувати «нерівномірність відповідальності» — наприклад, за дітей, за побут, за заробіток. Тож стосунки на відстані — це виклик для нашої системи цінностей, нашої впевненості та нашої довіри до партнера. Бути відданими — це  вибір обох партнерів.

Чи можна виділити якісь типові етапи, чи стани, через які проходить пара, коли змушена підтримувати стосунки на відстані?

В стосунках на відстані, дійсно, можуть бути свої етапи:

Прийняття реальності. Партнери усвідомлюють, що ситуація така, як є. Це може переживатись, як «спектр втрати». Його можна порівняти зі смертю дорогої людини. Добре, якщо в цей час партнери можуть домовитись про те, як вони надалі підтримуватимуть зв’язок, окреслять їхні партнерські ритуали.

Адаптація. На цьому етапі відбувається перерозподіл ролей, розуміння того, що може бути потрібно саме зараз для підтримки рутин свого власного життя. Відбувається вже налагодження контакту, більш зрозуміло, коли, як саме, в якому форматі можна спілкуватись.

На цьому етапі можуть бути сильні перепади настрою та коливання емоцій. Ми зустрічаємося зі своїми страхами, невпевненістю, ревнощами, тим, що самі не усвідомлювали.

Під час етапу стабілізації налагоджується новий цикл та ритм спілкування, формуються нові ритуали близькості та підтримки, нові правила та очікування.

Обов’язково час від часу можуть бути етапи коливання — між стабільністю та кризою. Коли ми відчуваємо страх втрати зв’язку, неможливість контролювати процес, самотність.

Виклик. Цей етап оприявнюється тоді, коли у партнерів змінюються пріоритети (адаптація до нового місця, нова відповідальність, нове коло спілкування). Можуть бути коливання між довірою та можливими ревнощами. Тому важливо вчитись щиро говорити про свої страхи та очікування, про те, що для нас необхідно, щоб почуватися впевнено.

Надії та рішення. Ми адаптуємося до нової реальності. Одночасно можемо планувати життя та зустрічі. Чи відчувати, що стосунки в такому форматі для нас не можливі.

Зустріч, та життя разом. На цьому етапі на пари чекає непростий процес «зворотньої адаптації» — перегляд того, які зараз у кожного звички, потреби, особисті кордони. Як ми витримуємо присутність один поруч з одним. Якщо партнер/партнерка повернулись з війська — можлива, адаптація та наша терпимість до нової фізичної та психологічної реальності партнера.

Напрацювання спільного досвіду близькості, впізнавання та звикання до тіла партнерів, до присутності. І, зрештою до того, що насправді, зустрілись дві рідні, але зовсім інші людини.

Чому стосунки на відстані часто підіймають на поверхню усі давні проблеми в парі, призводять до кризи й навіть до розлучення?

Ми проходимо випробування «свого власного масштабу» — масштабу особистості, своєї зрілості та самодостатності. Можливості витримати невизначеність. Можливості усвідомлювати свої власні потреби та потреби партнера. Навантаження розлукою — це ще одне навантаження, на яке у нас мають бути сили. А їх зараз і так обмаль.

Можливо, «нові ми» дійсно потребуємо нових партнерів. А можливо нам не вистачило сил та впевненості, щоб пройти всі етапи і зберегти близькість.

У стосунках на відстані більш акцентованими стають саме слова — вербальний контакт. А ми знаємо, як саме слова можуть неоднозначно сприйматися. У нас різний поняттєвий ряд. І якщо партнери не можуть дозволити собі просити прояснити, перепитувати, що саме намагався донести партнер — це може стати приводом для непорозумінь та напруження.

Іноді ми в комунікації плутаємо потребу в підтримці з потребою в інформації. І замість слів співчуття та того, щоб сказати й дати відчути «я з тобою» ми можемо давати раціональні поради. Чи навпаки, в ситуації, коли людина зовсім не може бути емоційно залученою, хочемо ділитись саме  емоціями — це додає відчуття дистанції та самотності.

Нам потрібно усвідомлено тримати «спільну хвилю» — створювати спільну реальність, а це зусилля, на які потрібен ресурс.

І насправді саме на відстані ми зустрічаємось зі своїм внутрішнім «підвалом страхів» — тим, що могло не проявлятись, коли партнер був поруч. Дуже добре, коли ця «тінь» підсвічується роботою з терапевтом. Це може стати прекрасним внеском і у свій спокій, і в самоусвідомлення, і у впевненість в собі та у партнері.

І звісно, стосунки на відстані підсилюють емоційну втому, яка може провокувати відчуття розчарування. В собі, партнері, стосунках.  

Якщо вибір партнера не був щиро прийнятий (я маю на увазі — коли партнер прийняв рішення про те, що він йде у військо, чи вибір, пов’язаний з переїздом) — супротив і звинувачення партнера можуть з часом наростати.

Яким чином можна підтримувати стосунки на відстані довгий час? Зокрема, як урізноманітнити спілкування, щоб зберігати звʼязок та емоційну близькість один з одним?

У мене особисто є такий ритуал — з першого дня, коли чоловік поїхав захищати країну, ми домовилися, що він по можливості надсилає своє селфі. А я роблю нашу спільну світлину з дітьми й створюю колаж — «сімейний портрет». У мене за півтора року, уявіть, скільки таких портретів! Цей «родинний портрет» я надсилаю йому.

Це дає можливість не лише побачити, а й відчути себе разом. І бачити зміни, які в нас всіх відбуваються. Діти ростуть, ми з чоловіком змінюємося. Це теж — виклик — бачити й прийняти ці зміни. Готуватись до них поступово.

Чоловік кожного дня намагається (коли є можливість), телефонувати, щоб розбудити доньку у школу. Ми надсилаємо один одному посилки — чоловік замовляє нам якісь малесенькі сюрпризи (шеврони, шкарпетки). А ми надсилаємо, коли він біля пошти, його улюблені смаколики.

Ми намагаємося тримати, на скільки  це можливо, регулярний зв’язок. Ми можемо дивитись одночасно, кожен у своєму місці — фільм чи мультфільм. А  після перегляду про нього говорити. Влаштовувати одночасні чаювання чи просто «хвилини контакту». Коли немає можливості говорити, просто подумати один про одного.

Я спочатку берегла чоловіка і не розповідала йому про побутові проблеми чи про складності. Поки він мені не сказав — «не виключай мене з життя, для мене це важливо». Це дійсно важливо — мати виплив, бути долученим до домашніх справ, дати пораду, щось знайти, дати інформацію.

У багатьох родин є чи з’являються свої слова — «паролі», ніжні чи смішні прізвиська. Слова — прояви почуттів — вони дуже потрібні для відчуття близькості.

Величезний ресурс — спільні спогади. Ми можемо їх створювати навіть на відстані. Можна надсилати один одному голосові повідомлення. Найчутливіший час доби — ранок, коли людина прокидається і час перед засинанням вночі. Було б добре саме в цей час обмінюватись повідомлення чи дзвониками.

Чому розлука може піти на користь стосункам?

Ми можемо відчувати більшу цінність партнера та партнерства. Можемо побачити, які насправді партнер робив внески в наші стосунки. А партнер може теж більше цінувати нас та самі стосунки.

Ми можемо під час розлуки зміцнити себе — і прийти в стосунки зі своєї нової внутрішньої ролі та якості. На відстані ми вчимося говорити та слухати — про себе, про партнера, про потреби, про емоції. Ми вчимося менше контролювати й більше довіряти. Ми стаємо більш впевненими в собі. І це точно впливає на нашу впевненість в партнерстві.

Коли ми на відстані — наш контакт може стати глибшим. Бо ми тримаємось за те, що більше, ніж слова та постійні докази любові. Ми тримаємось за цінності, за довіру, за саму віру в кохання. За те, що ми всередині віримо, що ми кохаємо та кохані.

Днями у світі та Україні святкуватимуть День закоханих. Для пар, які нині у вимушеній розлуці це не простий час, адже у ці дні все навколо кричить про любов. Як не сумувати й не втрачати надію на щасливе майбутнє разом?

День закоханих, дійсно може бути випробуванням для пар, що живуть на відстані. Ми можемо відчувати загострену одинокість, сумувати, дратуватись, коли бачимо закохані парочки. Це нормально та природно. Можливо, якщо сум буде завеликим, я дам собі можливість виплакатись. Бо цей день, дійсно може стати тригером для тих, хто б так хотів бути поруч з коханими.

Мені подобається ідея, що цей день може бути не лише про пари, а й про саму метафору кохання. Я в цей день запланувала подарунок для себе – піду на фотосесію. І куплю собі квіти. І намагатимусь надіслати поштою подарунок чоловіку. 

І буду говорити та думати про любов. До себе, до дітей, до світу, до країни, до батьків,  до чоловіка. Любов — це дія. Напевно, в цей день особливо ми можемо емоції (а емоції — це енергія) — скеровувати в дію, в прояви любові.

 Фото: Freepik, Instagram @martamysakphoto