Чому потрібно обов’язково подивитися на великому екрані «Погані дороги»

«Погані дороги» – це не лише новий крок в історії українського кінематографа, а й кіно, яке має побачити кожен глядач, який відносить себе до категорії мислячих, тих, хто відчуває, небайдужих людей. А їх у нашій країні чимало. Міркує колумністка Marie Claire Поліна Толмачова.

Трохи історії. П’єса, яка стала основою сценарію фільму, була вперше поставлена ​​у Лондоні, 2017 року. Українська прем’єра відбулася восени 2018 року. А сьогодні спектакль можна побачити на сцені Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра. П’єса складається із шести історій, і кожна з них розповідає про війну на Донбасі. І про жінок, які опинилися у цій війні, залучені.

Саме залучені, бо війна – це чоловічий винахід. Вибачте за сексизм.

Я бачила спектакль і була вражена. Вибачте за банальність, але інакше не скажеш. І тому на фільм йшла з деяким побоюванням: театральні принципи складно перенести на великий екран, це кіно — дебют Наталі Ворожбіт як режисер. Так, я боялася розчарування. Але марно. З кіно я вийшла в потрясіння та радості.

Вперше у нашому кіно так потужно звучить текст. Живі, досконалі діалоги, у тому числі не викинути жодного слова. Автор блискуче володіє всіма чотирма мовами, які звучать у фільмі: українська, суржик, російська та матюка. Фестивальний успіх фільму свідчить про те, що текст і смисли, закладені в ньому, піддаються перекладу, але в цій чотириголосній поліфонії закладено стільки смислів, що я сама собі заздрила.

Читайте також: КІНО КИЇВ: РЕЖИСЕРКА ІРІНА ЦІЛІК ПРО КІНОТЕАТР «ЛІРА»

На початку фільму я ще думала про те, що ось вона — театральна естетика і театральні принципи. І що це не зовсім кіно, а як би кіновистава. І таке американці любили у 80-ті, і дуже досягли успіху. І що в 21 столітті цей прийом виглядає цілком ок, тріумф фільму Флоріана Зеллера “Батько”, поставленого драматургом за своєю п’єсою, тому свідчення.  Але все ж таки це не зовсім кіно… 

Але до середини фільму я вже нічого такого не думала, співпереживаючи героям, хоча добре все пам’ятала, і знала, що з ким станеться. А остання новела – це вже справжнє кіно, з його заповненістю кадру, магією монтажу і що там ще до аудіо-візуального твору додається, що не можна розглянути на маленькому екрані, а працює тільки в сакральній темряві кінозалу.

Працює і змушує думати. Думати про те, що цивілізація на нас — тонкий наліт. І він у будь-яких екстремальних обставинах зникає, залишаючи нас наодинці з інстинктами, жагою до життя, страхом смерті. І де межа між людиною та твариною – неясно.

Втім, що поганого у тварин? Собаки моєї улюбленої дворянської породи ошиваються біля пропускного пункту, чекають на подачки біля магазину, охороняють двір — і виглядають набагато безпечніше, ніж люди. І набагато зрозуміліше. 

Зате собаки не здатні до притч та метафор, а люди — здатні. Можливо, це найкраще, що маємо.

І цей фільм вийшов набагато більше, ніж роздуми про роль жінки на війні, ніж біль і страх від того, що все це відбувається в нашій країні прямо зараз. І невідомо, коли скінчиться. 

Цей фільм — величезна, важка, дуже болісна, але дуже потрібна нам усім історія. 

І я вважаю, що її має побачити кожна людина, яка мислить і відчуває в нашій країні. 

За моїми даними, нас не менше ніж мільйон. Може вийти непогана каса! 

Увидимся в кіно!

Читайте також: ЯКЩО ВОНИ НАПАДУТЬ З АВТОМАТАМИ, А У НАС Є ТІЛЬКИ ПІСТОЛІТИ, ЩО НАМ РОБИТИ? – СТРІЛЯЙТЕ З НИХ І Сподівайтеся на HAPPY END.

Повʼязані теми:

нове українське кіноколумністка

Татаренко Ірина

Всі статті автора

Поділись: