Це не мій дім: чотири історіїї про жінок, які були змушені залишити свій дім
Війна росії проти України призвела до масового виїзду людей за кордон. За даними ОНН, за 5 тижнів, починаючи з 24-го лютого, понад 4 мільйони українців виїхали з країни. Більшість з них - жінки. Залишаючи свої домівки, вони виїжджали у пошуках більш безпечного місця для себе і своїх близьких - дітей або літніх батьків. Ми поговорили з героїнями з різних міст, щоб дізнатися, чи вдається влаштувати своє життя за кордоном, які складнощі доводиться долати, з якими думками і почуттями зустрічаються зараз. Дехто з наших героїнь вже не зможе повернутися у свій дім в Україні, тому що його знищено окупантами. З однією героїнею журналістка Дар'я Савченко так і не змогли записати інтерв'ю, тому що вона не знайшла слів і сил на розмову - під час підготовки матеріалу дізналася, що її місто (Буча) знищено вщент.
Аліна, патентна повірена
Вишгород — Варшава, Польща
Аліна виїхала з Вишгорода (Київська область) на 8-ий день війни разом з маленьким сином, 71-річною мамою й собакою. Зупинились у Польщі, тому що не хотіли виїжджати далеко, розраховували, що назад можна повернутися за один-два тижні. Ще один аргумент — тут вже були знайомі та рідні.
“Ми живемо у Києві. Коли все почалося, подумали, якщо підірвуть дамбу, то краще знаходитись у Вишгороді. Тут живе моя мама. Але трохи прогадали, тому що поруч Гостомель, то ж всі ракети летали біля нас. Наші будинки, дякувати Богу, цілі на даний момент.
Ми їхали на машині, тому що у бабусі хворі ноги і поїзд був не варіант. Їхати було трохи лячно, тому що ми не знали, чи є пальне по дорозі, а у нас не було каністри. Я боялась, що станемо посеред поля”, — згадує Аліна.
Дорога була виснажливою, безліч випробувань на шляху: ризик обстрілу, затори на блокпостах, пошук прихистку за півгодини до початку комендантської години. Аліна з родиною їхала дві доби до кордону. Потім — ще один день на проходження кордону і шлях до польської столиці.
“Зараз ми живемо у центрі Варшави. У нас є кухня-студія та кімнатка. Інколи проїздом у нас зупиняються мої подруги. Стає весело — житло схоже на гуртожиток”, — говорить Аліна.
Новим випробуванням у Варшаві став пошук дитячого садочка для сина. Обійшли 8 закладів навколо і не знайшли місць в жодному, дуже багато переселенців з України, всі місця зайняті.
“Зараз наш український садочок влаштував онлайн-заняття, то ж малий одну годину зайнятий, а в інший час ми гуляємо, граємо в лего сіті. У вільний час син дивиться мультики. Дуже багато мультиків.
Я трохи працюю, щоб зберегти свій бізнес, вдосконалюю англійську мову, намагаюсь вчити польську. Якщо чесно, успіхи у польскій не дуже великі. Записалась на курси інтернет-маркетингу — для бізнесу завжди буде у нагоді. А ще у такий спосіб намагаюсь відволіктись від соцмереж (не завжди вдається). Проте вночі, з 22:00, коли вкладаю малого, дивлюсь новини та ридаю до 2 ночі”, — ділиться героїня.
Якби була можливість щось взяти із собою сюди, в Польшу, то забрала б свій рідний будинок із запахами, книжками, фотографіями, дитячим ліжком й одягом.
Проте найбільше їй бракує чоловіка, який залишився в Україні.
“Я не можу сказати, що ми знайшли безпечне місце, тому що той маразматик (путін — ред.) періодично каже про Польщу. У місті часто лунають сирени – у Варшаві пожежні машини всі оснащені такими сиренами, як в нас. То ж око сіпається постійно. Але думки одні – скоріше б додому”, — розповідає Аліна.
Надія, менеджерка з продажу, персональний шопер, стиліст-іміджмейкер
Харків — Барселона, Іспанія
Весна для Надії почалась із втрат. 4-го березня її будинок у Харкові було знищено в результаті вибуху касетної бомби. Офіс її компанії також знищено, як і бізнес в цілому. Разом з родиною жінка виїхала з міста 5-го березня, на 10-ий день війни — спочатку до Львова, а потім до Барселони.
Найскладніше було залишити своїх рідних і поїхати за кордон. Усвідомити, що в тебе нічого немає: ані житла, ані грошей та роботи. Складно прийняти, що я безхатько.
Мені потрібно було виїхати з України для пошуку роботи, щоб отримувати кошти для родини. Чоловік через війну також втратив дохід, він залишився з мамою у Львові, бо вона інвалід і потребує догляду. Все, на що ми раніше заощаджували кошти, було втрачено — наша квартира, ремонт, бізнес. Я дуже сумую за Україною, але не знаю, коли саме і в яке місто я повернусь”, — зі смутком говорить Надія.
У Барселоні Надія отримала тимчасове житло завдяки допомозі волонтерів. Щодня витрачає час на пошук роботи. Найбільше бракує родини: чоловік, донька та онуки залишилися в Україні. Не всім її рідним людям вдалось знайти безпечне місце, тож щодня думає про них: де вони, як вони? На питання, що нагадує про рідну домівку в Іспанії, каже:
…на жаль, немає нічого, щоб мені нагадувало про моє минуле життя.
Ганна, івент і продакшн менеджерка
Київ — Констанц, Німеччина
Ганна виїжджали з донькою з України 3-го березня, на 8-ий день війни. Чіткого уявлення про кінцеву точку маршруту тривалий час не було. Країною в’їзду стала Румунія, наступна зупинка в Австрії, а звідти — шлях до Німеччини. Наразі вона з донькою оселилась у Констанці, невеликому містечку на півдні Німеччини, на кордоні зі Швейцарією. Тут незвично тихо й спокійно.
Коли ми думали про виїзд з України, чіткого плану у нас не було. Спочатку думали вирушати й залишитися в Польщі, але згодом зрозуміли, що там вже багато наших, краще їхати кудись подалі.
На диво, в нас все складалося доволі просто. Коли виїхали з України, продумували кожний наступний крок. Завжди знаходилися люди, які допомагали нам на всіх етапах”, — говорить Ганна.
У Констанці вони мають окрему кімнату у квартирі, що знаходиться в приватному будинку. У сусідній кімнаті — інша українська родина. Господарі дуже привітні. Кожну неділю під дверима лишають якісь смаколики, наприклад, пиріг.
“Коли приїхали і оселились у Констанці, прийшло відчуття, що можна нарешті зупинитись, упорядкувати своє сьогодення, оцінити ситуацію, в якій опинилися і зорієнтуватися, що робити далі. Мені завжди потрібен план. У мене залишилась частина віддаленої роботи, в українській компанії, де я працювала до війни. Тож я планую робочі справи. Окрім того, є навчання — моє та доньки, а також допомога для України. Тож справ вистачає. Будь-який день намагаємось планувати заздалегідь. Зараз потрібно розбиратися з документами, тому частина часу йде на вирішення бюрократичних питань. Сподіваюся, що з роботою зрештою все налагодиться і я зможу продовжити віддалено працювати зі своїми клієнтами”, — ділиться Ганна.
Окрім нових випробувань, нового будинку, вивчення нової для себе мови (німецької), залишається щось і з минулого мирного життя. У Контанці Ганна намагається дотримуватися графіку бігових тренувань: 3-4 рази на тиждень. Так вже колись було в Україні, у мирному Києві.
Зараз мотивує давня мрія — пробігти Берлінський марафон наприкінці вересня. Незмінною залишається й інша традиція з минулого — прогулянки із собакою.
На перший погляд здається, що життя після переїзду починає більш-менш стабілізуватися. Але все ще є туга за рідною домівкою і чоловіком.
“Чоловік залишився в Києві, волонтерить й намагається втілювати в життя свої творчі проєкти. Ми спілкуємося щодня, ділимось новинами. Дуже не вистачає його … І бракує моєї кухні – я люблю готувати. Хочу знайти фарби та папір для малювання, відчуваю потребу в цьому. Вдома завжди не вистачало часу, а зараз — інструментів. Фарби не потрапили до тривожної валізи, але чомусь потрапили бігові кросівки”, — додає Ганна.
Альона, smm-менеджерка
Маріуполь — Мішкольц, Угорщина
Альона виїхала з батьками з Маріуполя 20-го березня, на 25-ий день війни. Виїхати було складно, зараз і тоді все ще існували дуже високі ризики потрапити під обстріл. Блокада міста російськими окупантами триває по сьогоднішній день. З 3-го березня у місті триває гуманітарна катастрофа. Маріупольці борються за життя без питної води, їжі, електроенергії. 20-ть днів Альона та її батьки були без зв’язку і не знали, що відбувається в інших містах України.
“Під час війни я випадково опинилась у Маріуполі, приїхала напередодні на день народження батька. Так і залишилась тут… Ми виїжджали з міста 20-го березня — тоді ми не знали взагалі, що коїться в Україні та планували їхати до Києва, де мешкаю я. Але столиця, як ми з’ясували, була під авіаударами.
Тому ми прийняли пропозицію батькових знайомих — приїхати у невеличке угорське містечко Мішкольц. Зараз ми вже тут, маємо окреме комфортне помешкання. Проте все одно знаходимося в напруженому стані, переймаємося через події в Маріуполі та близьких, які там залишилися. Усміхатися складно. Мене навіть меми не тішать...”, — розповідає Альона.
Шлях до Угорщини тривав декілька днів. Перша зупинка на шляху — Запоріжжя. Там волонтери нагодували родину, забезпечили Альоні та її батькам ночівлю у місцевому дитячому садочку. Наступні зупинки — у Дніпрі й Тернополі.
“У Запоріжжі ми спали на маленьких дитячих ліжках в компанії ще десь десяти маріупольців та трьох собак. Ніхто в той день не хотів приймати душ, тішились можливості спати без страху вибухів. Але від будь-якого звуку прокидалися. Я майже не спала, читала новини про всі ті події, що відбулися в Україні за двадцять днів, які ми були без зв’язку”, — згадує Альона.
Наступна зупинка була у Дніпрі. Там родина знайшла апартаменти. І саме там вперше за місяць сходили в душ. Далі — довга дорога до Угорщини протягом трьох днів. Їхали автівкою, батько-пенсіонер за кермом. Як каже Альона, він давно не подорожував на далекі відстані та не дуже шанує GPS. Іноді доводилось зупинятися, щоб батько міг звіритися з паперовою мапою або перехожими.
“Від цього я трохи нервувала, бо ми марнували час. До того ж, виснажливим був і пошук житла. Треба було шукати квартиру або готель день у день, я переглядала варіанти на букінгу. З нами був пес, що обмежувало вибір варіантів. Ми планували зупинитися у Тернополі. Коли я забронювала готель, то забула окремо попередити власників, що з нами собака. Хоча я відразу фільтрувала пошук на сайті за параметром «можна із домашньою твариною» і бронювала саме такий варіант. Але коли ми вже заселилися, власник побачив пса і сказав, що його не попереджали, тож попросив доплатити 100 грн. Мої нерви не витримали і я багато що йому наговорила у відповідь. Справа була не у грошах. Я розповіла, який шлях ми здолали, звідки приїхали. Але він почав погрожувати виселенням. При тому, що я заплатила повну суму ще до заселення, хоча це є порушенням з його боку. У меня від усього почалась істерика — від накопиченого стресу та такого ставлення. Вранці ми з’ясували, що багато з тих, хто мешкав в цьому готелі приїхали саме з Маріуполя…”, — згадує Альона.
Зараз вона з батьками вже в Угорщині. Місто для них не геть нове — раніше вже бували тут. Батько більш-менш орієнтується у Мішкольці та знає трохи угорську мову. Це дає можливість швидше адаптуватися до нових умов.
“У мене віддалена робота, тому нещодавно я повернулася до неї. Батьки ходять у місто на закупки, зустрічаються з переселенцями з України та гуляють із собакою. Але більшість часу проводимо вдома. Чесно кажучи, складно робити якісь речі для себе, коли розумієш, що коїться в Україні і насамперед в Маріуполі”, — додає героїня.
Родина має комфортне помешкання: три невеличкі кімнати, одна з яких дитяча. У цій кімнаті мешкає Альона. Каже, деякі речі нагадують про рідну домівку.
“Тільки нещодавно помітила, що ковдра на ліжку жовто-блакитного кольору. Ось вона мені і нагадує про дім. Його не вистачає сильно. Дуже хочеться повернутися додому. Сподіваюсь, що то скоро станеться”, — з надією додає Альона.
Автор: Дар’я Савченко
#ВсеБудеУкраїна!
Читайте також: ЯК УКРАЇНСЬКІ ХУДОЖНИКИ ФІКСУЮТЬ ВІЙНУ В УКРАЇНІ