Small Talk: Ірина Цілик, режисерка про участь у Каннському кінофестивалі 2022

Режисерка Ірина Цілик («Земля блакитна, ніби апельсин») стала першою українкою в складі журі «Золоте око» в історії нагороди Каннського фестивалю. Про українське кіно, жінок у світовому кіно та Канни з режисеркою поспілкувалася арт-журналістка Дарія Кибець.

Ірино, ви перша українка у складі журі однієї з програм Каннського кінофестивалю. Як почуваєтеся у цьому статусі?

В Каннах я виступатиму у трьох ролях: в журі програми документальних фільмів, як співавторка сценарію фільму «Бачення метелика» та з презентацією мого нового проекту – ігрового кіно «Я і Фелікс», прем’єра якого ще попереду. Коли отримала запрошення в журі, реакція була неоднозначною. Моїм першим питанням було – чи не планують запросити також росіян у журі? Організатори запевнили мене, що цього не буде, проте гарантувати відсутність представників Росії у конкурсній програмі вони не можуть. Так, деякі їхні кроки засмучують, та я прийняла рішення їхати на фестиваль і використовувати свою участь там як ще один майданчик для того, щоб говорити про Україну. Адже бої ідуть і на культурних фронтах. Уся наша делегація їде із суперечливим настроєм, відчуваючи не стільки радість, скільки важку роботу попереду. Тут уже не до думок про гарне вбрання на червоних доріжках… Нас усіх мучить, як саме діяти і поводитися, коли колеги з інших країн ставлять нас часом у дуже незручне становище і намагаються незграбно «примирювати братські народи». Так, ми, представники української культури, у пошуку правильних рішень часом помиляємося і буваємо непослідовні, але це наша боротьба, і нам конче необхідно брати участь у міжнародних подіях і самим говорити про себе.

Як сьогодні вас та інших українських кінематографістів зустрічає світова кінематографічна спільнота?

Я спостерігала різне ставлення до України у світі кіно. Ще 10-15 років тому на світовому кіноринку Україну сприймали як країну третього світу, яку необхідно зрідка відзначати і заохочувати. Зараз ситуація інша. Українське кіно стає всі більш і більш конкурентоздатним. На жаль, через повномасштабну війну ми будемо «знеструмлені» на кілька років. Наприклад, швидше за все буде застій в ігровому кіно – жанрі, який тут уже все більш переконливо набирає обертів. Натомість я передбачаю чергову золоту добу нашої документалістики. А що стосується зарубіжних колег – вони підтримують нас, але не до кінця розуміють. Деякі і досі бачать нас як невід’ємну частину «пострадянського простору», як відросток «великої російської культури». Їхні спроби примирення українців з росіянами, навіть тими, що є опозиційними до влади, є геть недоречними, адже кривава війна триває просто зараз. Тож на закордонних майданчиках потрібно представляти все більш переконливо наш власний внутрішній погляд на те, чим є Україна сьогодні.

Ви зняли документальний фільм про родину, яка живе у «гарячій» зоні бойових дій Донбасу, «Земля блакитна, ніби апельсин», і у 2020-му одержали нагороду за найкращу режисуру на фестивалі незалежного кіно «Санденс». Чи могли Ви тоді уявити можливість повномасштабної війни?

З одного боку, для мене війна почалася у 2014 році і я була по-різному активно включена в неї всі ці роки. Зокрема, знімала документалістику – короткометражні фільми про жінок-військових, а потім – повнометражну стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин». Проте, повертаючись до мого мирного Києва, я усвідомлювала, що, попри всі мої добрі наміри, я є «туристкою» в зоні війни. І, незважаючи на всі передумови повномасштабного вторгнення росії, я до останнього не вірила, що війна прийде у мій дім. Така собі нереальна реальність, до якої я не була готова. Тільки зараз я повністю зрозуміла своїх героїв. Ми всією країною співчували їм та іншим цивільним у зоні війни, біженцям, але не розуміли їх. Зараз я впевнена, що неможливо пройти шлях іншої людини, не побувавши у її взутті.

Два роки тому Наталі Портман на знак протесту щодо недооціненості жінок у кінематографі прийшла на вручення премії «Оскар» у накидці з вишитими іменами режисерок, які могли б бути номіновані. Чи змінилася ситуація за ці кілька років?

Я досі спостерігаю, що жінкам переважно доводиться докладати більше зусиль, ніж чоловікам,щоб досягти успіху у світі кіно. Наразі ситуація у кінематографі виглядає таким чином, що там, де не йдеться про великі гроші, представлено вже чимало жінок, а там, де задіяні великі бюджети – жінки знаходяться на задвірках. На жаль, відома фраза про те, що «від жінки на роботі чекають поведінки, наче в неї немає дітей, а вдома – наче в неї немає роботи», до сих пір є актуальною у нашому суспільстві і сфері кінематографу зокрема. Проте я бачу позитивні зрушення. І багато моїх колег на сьогоднішній день стали повноцінними діячками світової кіноспільноти.

Правда у тому, що ми боремося не лише за базові потреби піраміди Маслоу, а за значно більші і вагоміші речі – наші свободу, демократію і те життя, на яке ми всі заслуговуємо. 

В чому зараз ви знаходите розраду від новин та подій?

Перший місяць війни я перебувала в емоційній ямі, відчувала, що мій світ зруйнований. Зізнаюся, і зараз маю досить невтішний настрій. Проте мені пощастило, я вмію бачити красу навіть у складних обставинах. І зараз мене надихають деякі речі. Київ викликає химерні емоції. У ньому, такому красивому, охайному, чистому, можна навіть трішки забути, що поруч війна. І я щодня подумки дякую людям, котрі доглядають за містом, куди і досі прилітають ракети.

А ще мене надихають люди. В часи Революції Гідності у мене було відчуття, що нас – активістів, пасіонаріїв – зовсім мало, що ми знаходимося у певній бульбашці, за межами якої інші люди не розуміють усього, що відбувається. Зараз же є відчуття більшого єднання. Хоча у суспільстві так само є різні групи, погляди, але я спостерігаю, як значно більше людейвключилися у боротьбу за наше спільне майбутнє. Навіть, якщо це звучить дещо пафосно, правда у тому, що ми боремося не лише за базові потреби піраміди Маслоу, а за значно більші і вагоміші речі – наші свободу, демократію і те життя, на яке ми всі заслуговуємо. 

Автор: Дарія Кибець