Small Talk: ілюстраторка Юлія Тверітіна про свій візуальний щоденник війни

Портал про культуру читання «Читомо» запустив онлайн-виставку «Ще один день: щоденники війни», експонатами якої стали скетчі, комікси, колажі, фото, відео, вірші, пости із соціальних мереж українців з різних куточків країни, а також з-за кордону. Ми поговорили з ілюстраторкою Юлією Тверітіною, однією з учасниць проєкту, про сприйняття війни на відстані та емоції, варті збереження. 

Юліє, чому ви вирішили вести візуальний щоденник повномасштабної війни, перебуваючи на її початку за кордоном? 

Через те, що я довгий час не стежила за новинами та взагалі жила в іншій країні, пропустила цей темний період тривожних валізок і загального передчуття наближення війни. Її початок був шоком. Ще більшим шоком було те, що мої рідні та багато друзів мешкали саме у районі Бучі, Гостомеля, Ірпеня та найближчого до них кутка Києва. Через дзвінки та листування я лише безпорадно спостерігала за всіма трагічними подіями. Думаю, що підсвідомо відчула необхідність поділитися травматичним досвідом через візуалізацію їхніх історій.

Розкажіть, будь ласка, як повномасштабне вторгнення змінило ваше сприйняття реальності? Ви писали в Instagram, що депресія та прокрастинація зникли. Чи змінились ваші внутрішні відчуття за ці 8 місяців? 

Так, організм якось мобілізувався з того часу, дуже змінилася система цінностей. Життя стало яскравішим, особливо якщо воно стабільне і  виглядає безпечним. Думаю, що всі дуже втомилися за ці 8 місяців. Зараз у мене головний привід для депресії – неможливість повернутися додому. Я розумію, що це якось замало, якщо порівнювати з багатьма іншими, тими, хто втратив домівки, або рідних, або місяці просиділи у підвалах, або не знають, чи взагалі прокинуться завтра.

“Початок березня 2022 року. Буча. Моя подруга Ліза фотографує будинок свого сусіда, який палає відразу після обстрілу, а інший її сусід Микола Петрович біжить до бомбосховища з пляшками води”.

“25(?) березня 2022. Настя, сестра моєї подруги Ольги, обіймає доньку під час евакуації з Мелітополя. За кілька годин до цього будинок, в укритті якого вони ховались, був обстріляний. На півгодини вони загубили одна одну в хаосі паніки, в диму і темряві напівзруйнованого підвалу. Настя каже, що це були найжахливіші півгодини в її житті”.

“25-й день війни. Київ. Запах гару і повітряна тривога. Я на відеодзвінку з мамою і чую сирени, потім чую вибух. Шибки, дякувати Богу, вціліли. Пам’ятаю, що з вікна своєї кімнати в минулому житті я завжди дивився на ліс і озера, а десь за лісом був Ірпінь, і Буча, маленькі зелені мирні міста, зараз там все знищено”.

Поговорімо про колористику. У ваших роботах багато червоного, синього, є фіолетовий. Їх вибір підсвідомий чи несе конкретну символіку? 

Мабуть, підсвідомий, не приділяю уваги символіці у малюванні. Загалом люблю холодні рожево-зелено-сині кольори, але тут самій цікаво спостерігати за змінами. От лінія малюнку стала агресивнішою, це так. 

Як ви гадаєте, чи може проєкт на кшталт «Ще один день: Щоденники війни» допомогти осмислити досвід війни, вимушеного переселення та інших проблем, пов’язаних з цим?  

Усі війни однакові. Ми всі читали підручники історії та чудово знаємо, що війна – суцільне горе і смерть, але це знання чомусь жодним чином не зупиняє нових конфліктів.

Я не думаю, що людей, які мають трагічний досвід переживання війни, дійсно розумітимуть ті, хто про війну лише читав у новинах чи стежив за її перебігом онлайн. Але документальна візуалізація хоча б трохи допомагає наблизити ці два полюси.

“6 березня 2022 року. Моя відважна подруга Маша вивозить свою доньку Вероніку з Ірпеня, на напів розбитій машині, яку раніше розстріляли у дворі їхнього зруйнованого будинку. Це були перші дні війни, багато мирних жителів Ірпеня, Бучі та Гостомеля намагалися виїхати та втекти, але не всім пощастило. Розстрілювали цілі родини, ніхто не дивився, що на машинах написано «діти»”.

“24 березня, Харків. Мої друзі всією сім’єю, з новонародженими дітками і домашніми тваринами, жили на станції метро більше місяця. Вони готували їжу на пероні та спали у вагонах. Вони написали мені, що відчувають себе виснаженими, і планують тікати до Будапешта, бо маленькі діти не можуть цього витримати”.

“19 березня 2022 року. Моя подруга Лера з Маріуполя. Її батько та бабуся загинули від осколкових поранень у дворі власного будинку, коли вийшли з підвалу, щоб знайти їжу. Її евакуювали з району Морського бульвару разом із собакою, якого вона підібрала по дорозі. Внаслідок обстрілів у місті пошкоджено 90% житлового фонду. Маріуполя вже не існує”.

Що найскладніше в ілюструванні, скажімо, не книжки, а чужої реальної історії? 

Найскладніше – передати так, як було насправді. Відчуваю, що це неможливо, якщо ти лише далекий спостерігач. Але я старалася.

Юліє, розкажіть, будь ласка, історію з тих, які ви вже візуалізували, яка вразила чи не найбільше.

Здається, це перша з намальованих, коли моя близька подруга вивезла дитину у Київ під обстрілами. Я не знала, що це стане щоденником, просто використала, щоб розказати про все, що відбувається в Україні. Навіть не пам’ятаю, як намалювала і взагалі з чого почала. 

Який головний меседж прагнете передати своїм щоденником? 

Це загалом емоційний проєкт, у якому я просто розказую те, чому була свідком. Я також намагаюсь зберегти ці моменти у власній пам’яті. Насправді жодних меседжів. 

“21 травня, Ірпінь. Моя подруга Марина проходить повз кладовище розстріляних і спалених машин, привезених з Ірпеня та його околиць. Десь є й автомобіль їхньої родини. Вони залишили його на мосту під обстрілом у перші дні вторгнення, їхній старий пес втік і загубився, а дитина була настільки налякана, що досі не розмовляє”.

14 липня, Вінниця. Моя найкраща подруга Таня розповіла про місце, куди щойно влучили 3 ракети, це площа біля її будинку, медичний центр і парковки. Понад 20 дорослих і троє зовсім маленьких дітей загинули, більше сотні отримали поранення. Я дуже погано реагую на смерть дітей. Насправді, я взагалі не хочу малювати такі картини. Про кожен рисунок, починаючи з першого, я думав, що він буде останнім.

Автор: Анастасія Герасимова

Читайте також: З’ЯВИЛАСЯ МОЖЛИВІСТЬ 3D-ПРОГУЛЯНКИ ПО ЗРУЙНОВАНОМУ МУЗЕЮ МАРІЇ ПРИЙМАЧЕНКО 

Повʼязані теми:

Невеличка розмоваукраїнські ілюстраториЮлія Тверітіна

Татаренко Ірина

Всі статті автора

Поділись: