Small Talk: Дар’я Онищенк, режисерка та співсценаристка фільму «Малевич» про роботу над фільмом

Дар’я Онищенко, режисерка та співсценаристка фільму «Малевич» про роботу над фільмом, розуміння та магію творчості видатного митця.

Коли вперше ви познайомились з Малевичем як митцем?

Вдома в моєї мами завжди було багато книжок про живопис і художників. Не пам’ятаю, скільки мені тоді було років, але про Малевича я дізналась в самому дитинстві. Мене притягувала як магніт ця загадкова картина — «Чорний Квадрат». Вона руйнувала правила, провокувала — це те, що дуже імпонує в підлітковому віці. Колись я побачила оригінал «Чорного Квадрату» в музеї, в росії, — пам’ятаю досі ті відчуття. Люди проходили повз неї, деякі підходили й намагались в ній щось побачити, зрозуміти, а можливо і відчути… Деякі були обурені, деякі спантеличені… Цікаво, що скільки б років не пройшло з того моменту, як Малевич намалював цю картину, а дискурс навколо неї все такий же суперечливий і гострий, як і на момент її створення. Вона дратує багатьох. Саме так — дратує, порушуючи логічні шляхи сприйняття мистецтва.

Вже в дорослому віці я усвідомила наскільки «Чорний Квадрат» перегорнув розвиток мистецтва, вплинув на різні течії в дизайні, моді, архітектурі. Ця робота стала новою точкою відліку…

У фільмі неймовірний каст: Ірма Вітовська, Олександр Новіков, Олексій Горбунов, Олександр Рудинський, Марина Кошкіна, і, звичайно, Віталій Ажнов. Чи був кастинг, чи ви точно знали, кого бачите в тій чи іншій ролі?

Так, нам й насправді дуже пощастило з акторами. Я вдячна кастинг-директору Вікторії Нестеренко, яка на відстані, з-за кордону змогла організувати кастинг в умовах війни! Кастинг — це завжди ризик і дуже інтуїтивна робота. Як режисер ти маєш зібрати акторський ансамбль, який допоможе тобі розкрити твоє бачення матеріалу, сценарію. Ти маєш знайти акторів, які пройдуть з тобою весь цей шлях і не розчарують, які додадуть фільму чогось особистого, частинку себе, а не лише втілення ролі. Кожен режисер шукає в акторах щось своє. Я завжди шукаю органіку і здатність «летіти» — легкість. Я люблю божевільних акторів, які вміють відірватись від землі. З ними не завжди просто на знімальному майданчику, вони не такі технічні, не такі очікувані, але це актори, які вміють і люблять імпровізувати, та не бояться віддавати частинку свого справжнього внутрішнього світу для роботи над своїм персонажем. Я не знала з самого початку, кого я б хотіла побачити в якій ролі. Це все склалось як пазл. Знаходиш одного актора, дивишся з ким він взаємодіє в сценарії й починаєш думати, хто б підійшов йому в партнери. Окрім цього я дуже люблю робити кастинг супроти власним стереотипам. Тобто я спочатку уявляю собі актора на якусь роль, а потім запрошую на кастинг когось кардинально протилежного. Інколи це збагачує власні уявлення про образи, і допомагає знайти когось зовсім неочікуваного.

Під час війни наші актори неймовірно мотивовані, хочуть і прагнуть працювати. Війна оголила наші душі — всі накопичені за рік війни почуття — біль,  страждання, страх, злість, самотність — все це рветься назовні, і актори як ніхто інший вміють і мають саме зараз спрямовувати всі ці почуття у творчість, трансформувати у творчу енергію. Кожен свідомий громадянин хоче зараз бути корисним. Актори усвідомлюють, що їх професія зараз може допомогти розкрити світу важливі меседжі нашої боротьби на культурному фронті. Я дуже вдячна нашим акторам за їх безмежний патріотизм. А скільки їх зараз на фронті! Це наші талановиті й незламні бійці! Пишаюсь ними дуже!

Фільм знімали фактично під ракетними обстрілами. Чи вплинуло це на зйомки і на результат? 

Звісно, вплинуло. Ми знімали в дуже важких умовах. Це були тижні масованих обстрілів енерго-структури, коли прильоти були і в центрі Києва, і поруч з нашими локаціями… Ми знімали в Мощуні, під Києвом, коли над головами пролітали дрони. Перед початком виробництва ми не знали, чи ми зможемо відзняти, чи ситуація в країні дозволить нам це зробити. Але всі, хто зараз живе і працює в Україні розуміють — відклатати щось “на потім” – це теж ризик. Ми не хотіли втрачати час, бо вважаємо саме зараз важливим боротьбу за нашу культуру. Ми раділи, коли нам вдавалось відзняти кожну чергову сцену, коли вдавалось вкластись в знімальний графік і закінчити вчасно знімальний день. Наш бюджет не залишав нам багато можливостей. Якби щось пішло не так — фільму б не було. І цей стрес — відповідальність з одного боку за результат, з іншого боку постійна відповідальність за людей на майданчику — це те, що дуже сильно впливало на нашу роботу. Нажаль багато локацій, де ми хотіли знімати ще до війни, знаходились в Харкові і Харківській області. Зараз деякі з них вже не існують. Без війни це був би інший фільм. 

У стрічки три продюсера (до Анни Паленчук і Дар’ї Онищенко минулого року доєдналась Марія Каель), чи було щось, що викликало найбільше спорів під час фільмування?

Ми — одна команда і працюємо разом вже багато років. Колись, дуже давно, ми зробили разом мій перший дебютний фільм «Істальгія». Це на той момент була перша копродукція з Німеччиною в Україні. Фільм був дуже успішний, але дуже складний у виробництві. Ми пройшли вже тоді разом багато випробувань і переконались в тому, що разом подолаємо усі труднощі. Ми — партнери, довіряємо одна одній, підтримаємо. В нас не було конфліктів під час роботи над «Малевичем», що справді, велика рідкість в нашій професії. А сперечання — це нормальний робочий процес. І до речі сперечання — це творчий процес, бо він народжує нові ідеї, ставить нові виклики. Сперечатись корисно. А з приводу чого ми найбільше сперечались? Напевно, з приводу того, хто з нас яким бачить це кіно? Кіно про Малевича важко собі уявити — бо воно може бути зовсім різним, як і сприйняття його мистецтва. Не може бути константи щодо цього фільму. В кожного з нас – свій Малевич. В кожного — своє сприйняття його картин, його біографії. 

Яку головну ідею вам було важливо закласти в це кіно?

Я ставила перед собою два найголовніші завдання., Перше — показати світ очима Малевича, що, насправді, неможливо виконати, бо ніхто з нас не знає, як насправді бачив світ Малевич, але! Для цього й існує магія кіно, ми можемо створити свій світ Малевича. Це я і спробувала зробити — створити свого Малевича, як я його відчуваю і наскільки я можу його розкрити як образ. І друге важливе завдання — це показати історичні паралелі між радянськими злочинами тоді і зараз, показати, наскільки ми ніяк не можемо позбутися тих помилок історії, наскільки трагедія Голодомору, яку не побоявся зобразити у своїх роботах Малевич, зараз відгукається в нашому ДНК… Мені хотілось, щоб в центр фільму вийшли саме картини періоду Голодомору, а не супрематизм — я дуже хотіла показати Малевича через призму української історії і його зв’язок з Україною… Багато чого в цій стрічці буде лише моєю власною інтерпретацією і з цим точно не погодяться мистецтвознавці, але я залишаю за собою право, як режисер змінювати реальність і наповнювати її художніми образами.

Повʼязані теми:

Невеличка розмоваКазимир Малевичнове українське кіно

Татаренко Ірина

Всі статті автора

Поділись: