Small Talk: Анріан Мнушкін, французька режисерка театру і кіно, засновниця Театру дю Солей

 Французька режисерка театру і кіно, драматургиня та сценаристка  Анріан Мнушкін безкоштовно провела авторські воркшопи з акторської майстерності для 15 українських акторів. Заннятя проводилися у форматі Кочової школи у березні та квітні цього року за ініціативи паризького Театру дю Солей у партнерстві з Національною спілкою театральних діячів України. Про бажання Анріан передавати свої знання, розвиток культурного обміну між українським та французьким театрами та власним відчуттям війни вона розповіла журналістці Катерині Хелемендик.

Яка мета вашого приїзду в Україні наразі?

Аби приїхати та розділити наш підхід до творення театру, приїхати та влаштувати свято людяності в країну, яка вже рік знаходиться в стані жахливої війни, Може це здатися нерозсудливістю, легковажністю, зарозумілістю?

Ми можемо сказати, що завгодно. Ми, напевно, перерахуємо все, оскільки нам важко пояснити жест любові, захоплення, вдячності, тривоги, навіть страждання, але передусім довіри і надії.

Я б не наважилася запропонувати таку подорож, якби не мала тисячі свідчень надзвичайної здатності радіти життю, яку продемонстрували так багато мешканців столиці та інших міст України, де грають вистави в театрах. Майже щовечора. Всупереч усьому. Зі світлом чи без світла. Де грають концерти. Майже щовечора. Всупереч усьому. Всупереч усьому. З робочою звуковою системою чи без неї.

Яке враження від перебуванні в Києві?

Це перше коли я і більшість учасників трупи знаходяться в Україні. Оскільки я не знала Київ до цього, для мене це перший візит. Відверто вам скажу, я не знаю з чим порівнювати, отже, тому будучи в місті я маю відчуття серьйозності всієї ситуації. Також я відчуваю відсутність чогось.., певно не вистачає людей в місті. Окрім того, я могла б вам сказати щось інше, але тоді я не буду чесною. Ми дуже багато часу проводимо в цьому «острівці», яким є для нас наш музичний театр, в роботі зі стажерами та різними складнощами, а також в задоволенні щасливих моментів яких ми тут розділяємо.

Парадоксально, але визнаю це! В Києві я чую на багато менше розмов про війну, ніж я чую у Парижі. Наші очі постійно приклеєні до того, що відбувається зараз в України, до всіх новин, що не дають нам спати.

Оскільки я без кінця, дивилася на те, що відбувається в Україні, це стало для мене першопочатковим моментом, коли я запропонувала акторам трупи приїхати в Україну, бо ми не могли залишатися спокійними перед телевізорами нічого не роблячи.

Чи відчуваєте на собі тиск військового стану?

Будучи тут у Києві, я відчуваю той конфлікт, що тягнеться між росією і Україною вже багато століть та дивлячись, як він відображається у вашій історії, мені постійно згадуються колоніальні відносини між Францією та Алжиром. Звісно тут це трохи інша ситуація. Можливо наш візит і був для нас можливістю поглибитись у історії такої імперії, що стала димонічною у своєму розвитку. Дійсно війна відчувається у всіх буденних речах, до яких українці вже звикли, проте я і трупа ще ні, тому переборовши цей тиск ми раді далі працювати заради того, для чого ми приїхали.

Як переживають цю подію артисти театру?

В перші дні від сирен ми могли затамувати подих, а потім одразу повернулись до роботи. Ми собі одразу сказали, що будучи в Україні будемо діяти так, як діють українці.

Чи правда що Театр дю Солей — це не лише школа для акторів, а ще й школа життя?

Я вважаю, що справжня театральна школа, авжеж це школа життя. Між людьми в театральній трупі з‘являється прийняття, повага один до одного та рівність, також цінність до попереднього досвіду — це все про школу життя. Але театр Дю Солей не один такий. Усі театральні трупи світу створюють у собі маленьке життя. Якщо ж цього не відбуваеться, то трупа стає якоюсь інституцією, або одного разу зникає, а причиною є відсутність емоцій, справжності.

У Києві вас приймає Театр опери і балету. Чи мали ви зв‘язки з українським театром до цього або може чули щось про нього?

Правду кажучи — ні. Я мала чітке розуміння, що познайомлюсь з ним в самій роботі Кочової школи з нашими стажерами-театралами. Тому й навіть не шукала інформацію до візиту. Хотіла аби перше враження було без призми зайвої інформації чи думок інших. Але хотіла б зазначити, що зв‘язок між французьким і українським театрами починає, як раз зараз відроджуватись. Поки наша театральна трупа у Києві, Владислав Троїцький з акторками і співачками ставлять свій театр там у паризькому театрі Дю Солей. І це культурний обмін, який точно буде поглиблюватись і розвиватись ще більше.

А що б ви порадили в вашій творчості точно не робити?

Не довіряти! Треба все ж таки завжди довіряти своїм партнерам, колегам. Навіть коли трапляються складнощі, довіра акторам — це найважливіше!

Не брехати! Брехати — це найгірше що можна робити, тим паче на сцені. Розчаровувати своїх колег — ніколи.

Ви у своїх виставах висвітлюєте гостросоціальні, політичні питання. Чи плануєте ви після свого візиту в Україну піднімати тему війни та тяжких злочинів стосовно Українського народу?

Я не знаю… Ми точно приїхали не за цим, але водночас візит не може не залишити на нас сліду.

Можливо цей слід буде втілюватись у певному мистецькому творі. Якби ми планували, я б все рівно про це б не сказала, тому що сама ідея повинна вирощуватися у тиші. Але я вірю, що після цього в наших акторів та акторок з’явиться бажання, а також кілька інструментів і засобів, щоб розказати цю історію. Час покаже.

Фото: Артем Галкін

Авторка: Катерина Хелемендик

Читайте також: SMALL TALK: ФРАНЦУЗЬКА АКТРИСА НАДЯ ТЕРЕШКЕВИЧ ПРО НОВИЙ ФІЛЬМ ФРАНСУА ОЗОНА